Кінець XX і початок XXI століття характеризується зростанням кількості етнічних і релігійних конфліктів внутрішнього характеру, які переходять у запеклі громадянські війни. У процесі перебігу цих конфліктів відбуваються масові порушення основних прав багатьох людей. Тому не випадково світова спільнота шукає можливості ефективної протидії таким фактам. Миротворче і гуманітарне втручання є саме однією з таких можливостей. Проблема ролі і місця гуманітарної інтервенції в сучасній системі міжнародних відносин заслуговує уваги і вивчення перш за все тому, що подібна діяльність переживає в даний час період бурхливого зростання.
Концепція «гуманітарного втручання» є однією з основних проблем світової політики. Найбільший інтерес до неї з’явився після гуманітарної інтервенції НАТО у Федеративній Республіці Югославії, тобто наприкінці ХХ століття.
У сучасній історіографії існує два основних трактування поняття «гуманітарна інтервенція». Перше, так зване «широке», найповніше та найбільш структуровано представлено в роботах Д.Шеффера [1]. Згідно з запропонованою ним класифікацією, гуманітарна інтервенція включає наступні види: примусова гуманітарна інтервенція (з використанням сили; без використання сили), непримусова гуманітарна інтервенція (озброєна, без використання сили). «Вузьке» розуміння даного терміну визначає гуманітарну інтервенцію як втручання у справи суверенної держави з метою захисту прав людини. Таке трактування найчастіше наводиться експертами з даного питання та обгрунтовується в роботах В.Д.Вервея [2], Д.Кріциотіса [3].
Проте чому інструментом зовнішньої політики була обрана саме гуманітарна інтервенція, адже вона прямо порушує один із основних принципів міжнародного права, закріплених у Статуті ООН – принцип державного суверенітету? Тут виключно важливим є розуміння точки зору західної ліберальної традиції, за якою вважається, що будь-які права держави – включаючи й право на суверенітет – є похідними від прав громадян, які в ній проживають. Саме з цього виникають принципи, зафіксовані в Хартії прав людини ООН – наприклад, право окремої особи обирати країну проживання [4]. Зрозуміло, що принцип суверенітету як такий не є абсолютним, а тим більше беззаперечним, оскільки першоджерелом його вважаються права людини. Система міжнародних відносин, побудована на ньому, із самого початку не може бути досконалою. Про це і свідчить практика – права багатьох держав свідомо обмежувалися іншими країнами, і особливо помітним це протиріччя стало наприкінці ХХ століття.
Розділяючи точку зору про законність інтервенції в ім'я гуманних цілей, значна кількість дослідників вважала, що право на подібну інтервенцію виникає не в односторонньому порядку, а в результаті рішення групи держав.
У період, що передує створенню Організації Об'єднаних Націй, обмеженою кількістю держав були укладені перші міжнародні угоди. До них належать договори і конвенції, що містять положення про боротьбу з рабством і работоргівлею, про припинення торгівлі жінками і дітьми, про захист релігійних, етнічних та мовних меншин, а також про певні права людини під час збройних конфліктів. Метою цих угод було не створення всесторонньої системи міжнародного захисту прав людини, а лише забезпечення деяких прав особи. Ще у 1945 році ООН визначила, коли і за яких умов гуманітарна інтервенція може бути проведена. Головний критерій подібної операції: військові підрозділи переслідують гуманітарні цілі – запобігання загибелі мирного населення.
Отже, під гуманітарною інтервенцією вже слід розуміти здійснювані ззовні збройні дії в певній країні для запобігання або припинення там гуманітарної катастрофи, тобто масових акцій насильства з численними жертвами та біженцями. Як відомо, Статут ООН передбачає законну з точки зору міжнародного права можливість застосування силу тільки у двох випадках. Перший – індивідуальна або колективна самооборона у відповідь на збройний напад на члена ООН. Другий – з санкції Ради Безпеки при загрозі міжнародному миру і безпеці, рішення про наявність якої приймає сама Рада.
Таким чином, на сьогоднішній момент складається наступна ситуація: гуманітарна інтервенція, де-юре неприпустима без санкції ООН, де-факто є реальністю сучасної світової політики [5]. Але ключовою проблемою в сучасному міжнародному праві, а відтак і в міжнародних відносинах, виявляється відсутність загальновизнаних норм і принципів застосування гуманітарної інтервенції як інструменту зовнішньої політики держав.
Література:
1. Scheffer D. Post-Gulf War Challenges to the UN Collective Security System : Three Views on the Issue of Humanitarian Intervention / D. Scheffer. — Washington, DC: United States Institute of Peace, 1992. — 182 p.
2. Verwey W. D. Humanitarian Intervention under International Law / W. D. Verwey // Netherlands International Law Review. — 1985. — № 3. — P. 35 — 42.
3. Kritsiotis D. Reappraising Policy Objections to Humanitarian Intervention / D. Kritsiotis // Michigan Journal of International Law. –—1998. — № 4. — P. 37 — 41.
4. Братерский М.В. «Гуманитарная интервенция» во внешней политике Вашингтона / М.В.Братерский // США — Канада: экономика, политика, культура. — 2005. — №10 (430). — С.43 — 55.
5. Танья Г. Гуманитарная интервенция и гуманитарная помощь: эхо прошлого и перспективы / Г. Танья // Белорусский журнал международного права и международных отношений. — 1998. — № 4. — С. 32 — 56.
__________________________________
Науковий керівник: Баранова Н.В., канд.іст.наук, Київський університет імені Бориса Грінченка
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter