Однією із найбільш актуальних проблем сучасних економік трансформаційного типу як у національному, так і галузевому контексті є їх перехід до більш інтеграційно-глобальної стадії – економіки інвестиційного спрямування.
Фундаментальні характеристики стабільності економічних відносин в економіці перехідного періоду кінця ХХ ст визначені у наукових працях Л. Девіса [1], Д. Норта [2], О. Уільямсона [3]. Саме О. Уільямсон сформулював поняття “інституціональне оточення” [3], яке визначає загальну стабільність структур власності та норм їх перебігу протягом усього періоду здійснення довгострокових інвестицій.
Нова ж інституціональна теорія обґрунтовує той факт, що разом із розвитком конкретної економіки повинна змінюватись й оптимальна структура її власності. Так, сучасник Уільямсона Ф. Уейнгаст наголошує на повʹязаності “фундаментальної політичної дилеми та господарської системи” [4]. Інші його сучасники Дж. Лін та Дж. Ньюґент небезпідставно вважають, що особливості та темпи розвитку інституціональних змін в умовах перехідної економіки повинні аналізуватись комплексно в межах інституціональної структури загалом [5].
У результаті аналізу інституціональних реформ 1990–2000 рр. у трансформаційних економіках Східної та Центральної Європи національними та зарубіжними аналітиками було аргументовано та резюмовано висновок про неможливість штучного перенесення розвинених відносин власності та інструментальних форм їх забезпечення на інституціонально непідготовлений ґрунт політичного та економічного формату суспільства.
Водночас створення та розвиток сучасної стійкої моделі корпоративного управління не може розглядатися без забезпечення належного ступеню адекватності державної моделі управління. Так, Р. Дай виокремлює 9 основних моделей державного управління в ринковій економіці [6]. Згідно з його класифікацією, процес ухвалення політичних рішень відбувається за наступними моделями: 1) інституціональна, коли політичне рішення є результатом взаємодії урядових структур, реалізується через прийняття законів і систему штрафів, санкцій та покарань; 2) процесуальна, коли політичний процес не визначає, як або ким приймаються рішення; 3) групова теоретична модель, коли державна політика базується на аналізі та досягненні компромісів шляхом переговорів з опозиційними суспільними групами; 4) елітна теоретична, коли рішення приймаються в інтересах незначної групи людей, проте декларуються, як прийняті в інтересах мас; 5) раціональна, коли критерієм вибору політичної стратегії являється метод бюджетної системи програмного планування на основі рентабельності та прибутків; 6) інкрементальна, коли за рахунок обережних змін у політичній стратегії забез-
печується послідовність і стабільність в економіці та суспільстві; 7) ігрова теоретична, ґрунтується на розробці стратегії здобуття перемоги за умов конкурентної боротьби (використовується в двопартійній системі); 8) модель суспільного вибору, коли всі учасники політичного процесу мають змогу досягти максимальної реалізації мети за рахунок здійснення особистого суспільно-політичного вибору (існує в однорідних суспільствах); 9) системна модель, коли потреби суспільства через підтримку перетворюються у межах політичної системи на конкретні програми економічного розвитку, виробництва та нормативні акти, що розробляються для розв'язання виникаючих проблем.
Національна конструкція державного управління на практиці зазвичай являє собою поєднання декількох моделей, тому слід звернути увагу на зовнішні чинники впливу. По-перше, це загальносвітові тенденції глобалізації, які здійснюються у більш досконалих інституціональних формах державного впливу, посилення конкуренції, суттєві трансформації фінансового ринку, перерозподіл напрямів просування фінансових і товарних потоків.
З кінця минулого століття у корпоративному просторі розвинутих ринкових економік стрімкими темпами відбуваються процеси консолідації, які охоплюють усі регіони світу. Для прикладу, виробництво у сфері металургії в Японії контролюється всього чотирма національними компаніями. Такі приклади можуть бути наведені і практично у всіх галузевих напрямках, що свідчить про закінчення періоду фрагментарної економіки на стадії перевиробництва в національному секторі. Лідером серед злиттів і поглинань кінця ХХ – початку ХХІ століття виступають Сполучені Штати.
Прискорення процесів консолідації та поглинання повʹязане із досягненням ефектів економії на витратах після злиття компаній (раціоналізація виробництва, стратегічне розташування, доступ до сировинних ресурсів, економія на витратах на оплату праці, залучення капіталу, динамічна ефективність). Проте, поряд із позитивними внутрішньогосподарчими аспектами виникає напруження на іншому рівні – збіг інтересів країни та транснаціональної корпорації.
Проблеми реформи корпоративного управління стали об'єктом уваги ОЕСР (доопрацювання принципів корпоративного управління, 2003 р.), ЄС (створення групи експертів у 2001 р.), “Великої сімки” (зустріч у 2002 р.). Ключові суперечності розташовані у площині спроб навʹязати світовій спільноті американську модель бізнесу для забезпечення конкурентних переваг у глобальному контексті та спрощення процесів поглинання та придбання. Ставкою у вирішенні питання є підконтрольність і забезпечення преференцій у процедурах інвестування та опрацювання світових фінансових потоків, закріплення політичної лояльності причетних держав, збереження можливостей зміцнення національної економіки та власної грошової одиниці за посередництва нових інструментів.
Загалом процес створення структурних побудов компаній повинен включати не тільки інвестування американською компанією капіталу для розвитку діяльності господарюючого субʹєкта, але й надання додаткового довгострокового капіталу для розвитку конкретного бізнесу. Мова йде про переважно кредити, які надаються портфельними банківськими установами. Також у США, як і в інших національних системах корпоративного управління розвинутих ринкових держав, сформувалась досить ефективна система протидії та стримування рейдерства з метою збереження вкладених інвестицій та захисту інтересів власних інвесторів.
З урахуванням досвіду розвинутих країн, зокрема Сполучених Штатів, для національних систем корпоративного управління на етапі перехідної економіки як основні завдання доцільно виділити такі:
1) захист інтересів інвесторів у процесі концентрації власності;
2) розвиток ринку корпоративного контролю і самоконтролю;
3) збалансування напрямів виконавчого та наглядового контролю;
4) нормативне забезпечення компенсації топ-менеджменту;
5) забезпечення прозорості, надійності та загалом ефективності представницької діяльності аґентів [7].
Водночас поступки в прозорості слід використовувати з обережністю, оскільки в перехідних економіках вони можуть розглядатись як інструмент конкурентної боротьби та провокувати розслідування з метою збереження адміністртивного впливу на господарчі суб'єкти. Іншою характерною ознакою моделі корпоративного управління трансформаційних економік є відчутність впливу фактору “side payments” – побічних платежів. У США завдання нейтралізації дії цього фактору було вирішено ще у 1846 р. завдяки впровадженню закону про лобіювання.
Ознакою започаткування і розвитку інститутів актуального корпоративного управління для перехідних економік можуть слугувати кількісні показники виникнення та локації портфельних компаній, виходу компаніями на первинне публічне розміщення (Initial Public Offering – ІРО) акцій, використання процедур “dew diligence” для внутрішнього та зовнішнього контролю.
Основною перешкодою у розвитку означених напрямків у корпоративному просторі економік транзитивного типу є злиття функцій власника і топ-менеджера, самофінансування, “маріонеточні” ради директорів та відсутність зовнішніх стимулів та мотивів.
Загалом процедурний чинник має більш суттєвий вплив на ефективність внутрішньої системи корпоративного управління, аніж лібералізація господарського життя, помʹякшення валютного обігу, відмова від фіксованих цін, впровадження сучасних фінансових інструментів тощо.
Висновки. З’ясовуючи доцільність використання відповідних до рівня суспільного розвитку інструментів корпоративного управління та засобів контролю за ступенем його агресивності з боку національних соціально-економічних інституцій, необхідно зважати як на його мікро-, так і на макро-рівні. Причому модель корпоративного управління повинна володіти ознаками стійкості задля забезпечення стабільності інвестиційного клімату для власних суб’єктів.
Впровадження дієвих соціальних інститутів з контролю за законністю інструментів корпоративного управління американського типу у перехідних економіках можливе тільки після проходження етапу прямого розподілу господарчих вертикалей, створення корпоративних обʹєднань транснаціонального масштабу.
Список використаних джерел:
1. Davies N. Europe. A History. – Oxford, 1996.
2. North D. Institutions and Credible Commitment // Journal of Institutional and Theoretical Economics. – 1993.– Vol. 149. – Р. 11–23.
3. Williamson O. The Evolving Science of Organization // Journal of Institutional and Theoretical Economics.– 1993.– Vol. 149.– №1. – Рр. 36–63.
4. Weingast B. Constitutions as Governance Structures: the Political Foundations of Secure Markets // Journal of Institutional and Theoretical Economics.– 1993.– Vol. 149. – Рр. 286–311.
5. Lin J.Y., Nugent J.B. Institutions and economic development // Handbook of Development Economics.– 1995. – Vol. III. – Сh. 38. – Р. 2307.
6. Дай Р. Основи державної політики / Пер. Г.Є. Краснокутського. – Одеса: Бахва, 2006. – 232 с.
7. Becht M., Bolton P., Roell A. Corporate Governance and Control // Constantinides G., Harris M., Stulz R. (еds.) Handbook of Economics of Finance. – North-Holland, 2002.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter