Автор: Бондарчук Наталія Володимирівна, кандидат економічних наук, доцент кафедри обліку і аудиту Дніпропетровського державного аграрного університету
[Інвестиційно-інноваційні процеси в економіці]
Ефективність державної політики саме у сфері управління інноваційними процесами визначає конкурентоспроможність національної економіки. В розвинених країнах майже 90% приросту валового продукту забезпечується за рахунок упровадження нових технологій. При цьому роль держави в даному процесі значно вагоміша, ніж при регулюванні звичайної економічної діяльності. Інноваційна система України переживає не найкращі часи свого становлення та розвитку, що пов’язано, перш за все з політичними подіями та постійними процесами перерозподілу влади. Постійний перерозподіл сфер впливу органами державної влади, тобто їх керівними особами не дозволяє створити систему організаційно-економічного та інформаційного забезпечення розвитку інноваційних процесів на рівні держави. На відміну від розвинених країн, в Україні ще не створено національну інноваційну систему. Інноваційна діяльність характеризується структурною деформованістю, інституційною неповнотою, неузгодженістю та незбалансованістю технологічних, економічних і соціально-ціннісних аспектів. Інноваційні процеси в Україні не набули достатніх масштабів і не стали суттєвим фактором зростання ВВП. Україна успадкувала від СРСР значний науково-технічний потенціал. На сьогоднішній день спостерігається стабільне послаблення наукового потенціалу в Україні як в кількісному, так і в якісному плані. Загальний рівень фінансування науки вважається однією з ключових характеристик інноваційності країни, її готовності до побудови суспільства, що базується на знаннях. Законодавчо визначено, що бюджетні витрати на цивільні наукові дослідження в Україні мають становити не менше 1,7% ВВП. Однак, на практиці загальні витрати на наукові дослідження і розробки (з усіх джерел) в Україні за останні роки коливалися між 1 та 1,5% ВВП, а в 2007 році – 0,96% ВВП. При цьому кошти державного бюджету жодного разу не перевищували 0,5% ВВП (в 2007 – 0,39%). Продемонстроване фінансування наукових досліджень і розробок в останні роки зумовило відповідні тенденції динаміки кадрового потенціалу науки (рис. 1) [2].
Як видно, з 1990 року втричі зменшилась чисельність працівників наукових установ і фахівців, які виконують дослідження і розробки, а також на 60 відсотків зменшилась кількість кандидатів наук, які працюють в науці України. У той же час докторів наук в наукових організаціях стало навіть більше на 29%. При цьому статистика свідчить, що більшість дослідників, які захищають дисертації докторів і кандидатів наук, на протязі останнього десятиліття не залишаються в науці. Загальні структурні зміни, що відбулися за останнє десятиліття в кадровому потенціалі науки, досить істотні: зросла частка докторів природничих наук і зменшилась – технічних. Стала тенденція до погіршення матеріально-технічної бази наукових установ негативно позначається на результатах їх діяльності. В умовах зниження обсягів централізованих капітальних вкладень і недостатніх обсягів фінансування науки спостерігається фізичне та моральне старіння науково-дослідної бази, суттєве погіршення матеріального забезпечення науки. Фактичне скорочення наукового потенціалу не супроводжується необхідною реорганізацією мережі наукових організацій, загальна кількість яких збільшується. Науково-технічний потенціал України практично виключений з економічного процесу держави. Наукоємність промислового виробництва України не перевищує 0,3%, що на порядок менше світового рівня, знижується частка високотехнологічної продукції у структурі ВВП. Знижується інноваційна активність підприємств промисловості. Це обумовлено тим, що основним джерелом фінансування витрат на інновації залишаються власні кошти підприємств, частка яких у загальному обсязі фінансування становила 65,0 % (рис. 2) [2].
Досить неоднорідною є інноваційна активність регіонів: частка промислових підприємств, що займалися інноваційною діяльністю, становила від 29,0 до 4,2%, при цьому більша за середню – у м. Києв, Харківській, Одеській, Чернівецькій, Івано-Франківській і Вінницькій областях, значно менша – у Рівненській, Сумській і Хмельницькій областях. Отже, стійкі тенденції щодо зменшення загальної чисельності працівників, які виконують наукові та науково-технічні роботи, зокрема в галузі технічних наук, і старіння наукових кадрів становлять загрозу інтелектуальній спадковості поколінь, призводять до втрати наукових шкіл, наукового кадрового потенціалу держави. Але хоча і науково-технічний потенціал України за роки незалежності зазнав дуже серйозних втрат, все ж Україна зберегла потужний, практично безпрецедентний, принаймні для Європи, потенціал матеріалознавчої науки та ще значний інноваційний потенціал зберігає вітчизняна наука. Зростаюча конкуренція, у тому числі з боку іноземного бізнесу, спонукає вітчизняні підприємства до пошуку нових інноваційних технологій, рішень, продуктів. Тому в сьогоднішніх умовах для України вкрай актуальною є проблема створення національної інноваційної системи як нової ефективної структури управління науково-технічною сферою країни.
Список використаної літератури: 1. Закон України “Про інноваційну діяльність” від 4.07.2002 р. № 40-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.rada.gov.ua. 2. Наукова та інноваційна діяльність в Україні. 2009р.: Стат. Зб.-К. Держкомстат, 2010. – 370с. 3. Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів/ [Г.О. Андрощук, І.Б. Жиляєв, Б.Г. Чижевський та ін.]. - К.: Парламентське вид-во, 2009. - 632 с.
Е-mail: bondarchuk-n@mail.ru
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter