|
|
|
ПРО ДЕЯКІ АСПЕКТИ УПРАВЛІННЯ ВИРОБНИЧИМИ ВИТРАТАМИ ПІДПРИЄМСТВ ШВЕЙНОЇ ГАЛУЗІ
| |
| 22.02.2011 09:22 |
|
Автор: Бесараба Людмила Вікторівна, асистент кафедри обліку і аудиту Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича
|
|
[Облік, аналіз і аудит] |
Отримання позитивних фінансових результатів діяльності швейного підприємства за умов обмеженості ресурсів та ускладнення конкурентної боротьби вимагає налагодження ефективного управління витратами на основі даних управлінського обліку. Інформація про види, розмір та поведінку витрат необхідна для прийняття обґрунтованих управлінських рішень щодо формування показників рентабельності, планування напрямків і обсягів діяльності, проведення цінової політики. Відсутність досвіду управління витратами є одним із наслідків отримання негативних фінансових результатів діяльності майже половини підприємств швейної галузі. Розробка і впровадження якісної системи управління витратами як складової комерційної інформації на кожному вітчизняному підприємстві – це частина загального процесу реформування системи бухгалтерського обліку в Україні. Наближення обліку витрат до потреб управління залишається досить актуальним та пріоритетним чинником його вдосконалення.
Питання організації обліку витрат і управління ними знаходиться у центрі уваги науковців Ф.Ф. Бутинця, С.Ф. Голова, Л.В. Нападовської, В.Ф. Палiя, В.В. Сопка, І.Д. Фаріона, П. Я Хомина, А. В. Череп та багатьох інших. Традиційно впровадження системи обліку витрат передбачає налагодження організаційної структури підприємства, проектування документопотоків, застосування відповідної системи калькулювання готової продукції, підхід до постійних виробничих витрат, вибір відповідного методу їх контролю. Саме організаційна структура підприємства є відправною точкою для побудови системи виробничого обліку, оскільки вона визначає контрольованість витрат і порядок групування їх за центрами відповідальності [1, с. 101]. Первинні документи забезпечують спочатку накопичення витрат, а потім віднесення прямих витрат до певних їх об’єктів. Порядок віднесення витрат залежить від кількості й взаємозв’язку об’єктів. Непрямі витрати розподіляються пропорційно до величини обраного чинника. Вибір системи калькулювання собівартості продукції передбачає поділ витрат на змінні і повні. Контроль витрат забезпечується шляхом порівняння бюджетних і фактичних витрат виділених структурних підрозділів.
Калькулювання повної і неповної собівартості передбачає різні її розміри, що суттєво впливає на рівень прибутку. Тому доречно зосередити увагу на системі калькулювання як творчому обліковому інструменті впливу на фінансовий результат. Інформація про собівартість дає змогу приймати різноманітні оперативні рішення щодо оптимізації асортименту продукції та її ціноутворення, доцільності прийняття додаткового замовлення за нижчими від звичайних цінами, оцінки економічної доцільності власного виготовлення чи закупівлі напівфабрикатів, прогнозування обсягів виробництва та реалізації.
Дослідження показують, що найбільш прийнятним для швейних підприємств є попередільно-нормативний метод. При цьому вони керуються п. 11 П(С)БО 16 «Витрати», згідно якого собівартість реалізованих швейних виробів складається з виробничої собівартості продукції, яка була реалізована протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та наднормативних виробничих витрат. До виробничої собівартості включаються прямі матеріальні витрати; прямі витрати на оплату праці; інші прямі витрати; змінні загальновиробничі та постійні розподілені загальновиробничі витрати [2]. Отже, використовується комбінація повного калькулювання фактичних змінних виробничих витрат і нормальних постійних витрат. Для розподілу постійних загальновиробничих витрат використовується нормальна потужність, а інші виробничі витрати включаються до собівартості виготовленої швейної продукції у сумі фактичних витрат. Підприємства швейної галузі калькулювання собівартості продукції здійснюють поетапно: віднесення прямих матеріальних, трудових, а також загальновиробничих (змінних і постійних розподілених) витрат на собівартість виробництва; розподіл виробничих витрат між виробничими витратами, готовою та незавершеною продукцією; віднесення постійних нерозподілених і наднормативних витрат на собівартість реалізованої продукції; калькулювання собівартості реалізованої продукції та оцінка залишку готової продукції; віднесення адміністративних витрат і витрат на збут на фінансовий результат підприємства. Слід відмітити, що принципова відмінність полягає у способі обліку постійних виробничих накладних витрат.
Обчислена собівартість за одним методом не може обслуговувати всі цілі управління однаково добре. На думку доцента Л.В Нападовської, при виборі методу калькулювання слід пам’ятати, що жоден метод не може забезпечити єдине правильне вирішення всіх проблем управління одночасно [3, с. 251]. Так, калькулювання повної собівартості передбачає включення до неї всіх виробничих витрат на виготовлення, управління і збут. Включаються накладні витрати за мінусом незавершеного виробництва і запасів готової продукції, тобто собівартість реалізованої продукції списується на фінансові результати. У зв’язку з цим можливі два варіанти: адміністративні та загальновиробничі витрати відносять на продукт, а витрати на збут є витратами періоду; загальновиробничі витрати відносять на продукт, а адміністративні та витрати на збут є витратами періоду. Відзначимо основні ознаки, що різнять методи неповної і повної собівартості продукції:
- за способом віднесення постійних витрат на собівартість продукції: не включаються до собівартості продукції та запасів, а відноситься на поточний фінансовий результат; метод повної собівартості передбачає включення їх до собівартість і до вартості запасів пропорційно бази розподілу, впливаючи на майбутній фінансовий результат;
- доцільність використання підприємствами: використовують із широким асортиментом продукції, а із вузьким асортиментом - повну собівартість;
- основне призначення: для прийняття оперативних управлінських рішень виробництва і ціноутворення, а при методі повної собівартості - довгострокової ціни відпуску;
- відповідність економічній ситуації: перший метод доцільний в умовах економічного спаду, недозавантаження виробничих потужностей або виконання спеціальних замовлень, у стабільній ж ситуації і при повному завантаженні виробничих потужностей використовується метод повної собівартості;
- ступінь впливу на фінансовий результат: метод неповної собівартості сприяє зменшенню прибутку в поточному періоді, оскільки постійні витрати повністю списуються на фінансовий результат, а другий сприяє збільшенню прибутку в поточному періоді за рахунок відновлення частини постійних витрат на незавершене виробництво;
- орієнтація на управлінські рішення: короткострокові управлінські рішення щодо ціни на ринку при неповній собівартості, а при повній – довгострокові дії;
- забезпечення контролю: точний, але трудомісткий контроль (оперативний контроль при повній собівартості);
- орієнтація системи управління: на отримання найкращих результатів (при повній собівартості - оптимальні рішення щодо адаптації до змін умов ринку);
- орієнтація на потреби звітності: при складанні внутрішньої звітності застосовують калькулювання змінних витрат, а при складанні зовнішньої – це традиційне калькулювання повної собівартості;
- вплив зміни обсягу виробництва продукції на прибуток: зменшується собівартість, а відповідно зростає прибуток на одиницю продукції, а при повному калькулюванні собівартість залишається незмінною.
Отже, застосування швейними підприємствами системи калькулювання змінних витрат дає змогу визначати маржинальний дохід, що широко використовується для аналізу прибутковості й прийняття управлінських рішень щодо формування асортиментного портфеля продукції.
Перелік комплексних витрат виробництва, до яких належать й загальновиробничі витрати, встановлено п.15 П(С)БО 16 «Витрати» [2]. Ці витрати потребують ефективного контролю шляхом достатнього аналітичного обліку за їх статтями. Для потреб швейних виробництва запропонована номенклатура статей загальновиробничих витрат у розрізі шести груп:
1) витрати на утримання та експлуатацію машин та устаткування загальновиробничого призначення, які пов’язані з технологічним процесом виробництва;
2) управлінські загальновиробничі витрати;
3) витрати на утримання приміщень, споруд та інвентарю;
4) витрати на обслуговування технологічного процесу;
5) витрати на охорону праці;
6) інші загальновиробничі витрати.
Включення загальновиробничих витрат до собівартості реалізованої продукції залежить від розподілу цих витрат на постійні та змінні: змінні і розподілені постійні загальновиробничі витрати відображаються на дебеті рахунку 23 «Виробництво», з якого списуються на кредит 26 «Готова продукція», а нерозподілена сума постійних витрат списується на рахунок 90 «Собівартість реалізації».
Слід зазначити, що абсолютно точний поділ цих витрат на постійні та змінні на швейних підприємствах майже неможливий, тому що деякі з них можна вважати змішаними. Наприклад, заробітна плата начальників цехів технологічного відділу включає постійну частину (посадовий оклад) та змінну частину (премія за збільшення обсягів виробництва). Крім того, в залежності від обраного підприємством методу нарахування амортизації ці витрати можуть бути як постійними (при застосуванні методу рівномірного нарахування амортизації), так і змінними (при застосуванні виробничого методу). Для кожного швейного підприємства необхідно встановлювати свій перелік змінних та постійних витрат за основними критеріями їх групування. Нагромадження інформації про змінну і постійну складову загальновиробничих витрат в системі бухгалтерських рахунків доцільно здійснювати у розрізі субрахунку 911 «Витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування» (9111 «Змінні витрати», 9112 «Постійні витрати») та 912 «Витрати на управління виробництвом і обслуговування виробничого процесу» ( 9121 «Змінні витрати», 9122 «Постійні витрати»). Їх аналітику можна поглибити для потреб оперативного управління постійних і змінних витрат у розрізі основного, допоміжного чи обслуговуючого виробництва. При цьому слід визначити «змінність» чи «постійність» певного виду витрат шляхом встановлення функціонального зв’язку між їх величиною і обсягом діяльності підрозділу за певний проміжок часу. Процес формування інформації про змінні і постійні загальновиробничі витрати на субстаттях за місцями виникнення витрат – цехами відбувається поступово: віднесення загальновиробничих витрат за субрахунками 911 і 912 по цехах підприємства у розрізі видів витрат на основі первинних документів; аналіз поведінки витрат по відповідних субрахунках для встановлення функціональної залежності між їх величиною і обсягом діяльності; перенесення видів загальновиробничих витрат із субрахунків 911 і 912 на субрахунки другого порядку «Змінні» і «Постійні».
Підприємства швейної галузі традиційно використовують для складання фінансової звітності калькулювання повних витрат. З метою налагодження ефективнішого противитратного механізму, отримання якісних і своєчасних внутрішніх звітів, потрібно ширше впроваджувати на цих підприємствах систему калькулювання змінних витрат, яка визначає маржинальний дохід. Результати, отримані на основі різних методів калькулювання, взаємодоповнюють один одного, виключаючи прийняття помилкового рішення щодо реорганізації виробничих потужностей та виходу на нові ринки збуту.
Список використаної літератури:
1. С.Ф. Голов. Управлінський облік. Підручник. – 3-тє вид. – К.: Лібра, 2006. – 704 с.
2. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 «Витрати», затверджене наказом МФУ від 14.07.2000 р. № 131 зі змінами і доповненнями.
3. Нападовська Л.В.Управлінський облік: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Книга, 2004. – 544 с.
e-mail: besaraba2000@mail.ru
|
|
 Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
|
|
|
Голосування 
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter