Термін “аудит” в перекладі з латинської мови означає “слухати”, “слухач”, тому зміст цього слова вказує на особливу довіру у взаємовідносинах з клієнтом і означає уважність, зацікавленість у справах клієнта, який звернувся до аудитора.
Аудитор виступає помічником і захисником свого клієнта і забов'язаний захищати його інтереси, однак це не означає, що він повинен захищати клієнта у всіх випадках, адже іноді клієнт може допускати протиправні дії і відхилення від норм. В такій ситуації аудитор забов'язаний своєчасно попередити клієнта про незаконність його дій і можливість негативних наслідків. У зв'язку з цим, глибокий аналіз етичних норм аудиту нині є надзвичайно актуальним.
Головний обов'язок аудитора — зробити все, що в його силах з метою недопущення відхилень підприємством-клієнтом від законодавства: пояснити, попередити, розказати. Разом з тим сучасний аудитор забов'язаний дотримуватися норм, передбачених Кодексом професійної етики аудитора. Від дотримання цих принципів залежить авторитет фахівця, його професійна придатність виконувати найскладніші завдання [1].
Водночас, аудитор має доступ до великого обсягу конфіденційної інформації про справи клієнта та його діяльність, що не розкриваються широкій громадськості.
Сутність поняття “конфіденційність” визначена наступним чином: до комерційної таємниці підприємства відносяться відомості щодо виробництва, технологічної інформації, управління, фінансові відомості тощо, що не є державними таємницями, розголошення (передача) яких може завдати шкоди інтересам підприємства.
Принцип конфіденційності стосується не тільки розкриття інформації, а й того, аби аудитор не використовував (чи не вдавав, що використовує) її для особистої вигоди чи вигоди третьої сторони.
Аудитор відповідає за несанкціоноване розголошення службової інформації та комерційної таємниці. Встановлення складу, обсягу відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядку їх захисту є правом керівника підприємства. Відомості, що не можуть становити комерційну таємницю, передбачені Постановою Кабінету Міністрів України №611 [2]. Це — установчі документи, ліцензії на здійснення окремих видів підприємницької діяльності; державна звітність; інформація про кількість працюючих; дані для визначення податків та обов'язкових платежів тощо.
Відповідальність за розголошення комерційної таємниці передбачена ст. 67 Кримінального кодексу України [3]. В Україні єдиним винятком із загального правила (розголошення будь-якої інформації лише з дозволу клієнта) є рішення суду або санкції прокурора. Ця вимога не враховує необхідності розголошення інформації під час здійснення перевірки якості аудиту.
З огляду на світовий досвід, забезпечення високої якості аудиторських перевірок потребує значно ширшого переліку випадків розголошення конфіденційної інформації. Міжнародна практика передбачає розкриття таких даних з дозволу клієнта, на вимогу законодавства чи професійних організацій (перевірка якості роботи аудитора уповноваженими органами професійних організацій, обмін інформацією зі слідчими чи дисциплінарними органами тощо). Ці приклади можуть бути такими:
-аудитор надає документи чи свідчення при розгляді судової справи. В цьому випадку розкриття інформації є навіть обов'язковим для захисту професійних інтересів аудитора;
-аудитор повідомляє відповідні державні органи про виявлені порушення законодавства (згідно з вимогами законодавства). Так, ст. 187 Кримінального кодексу вказує, що в таких ситуаціях, коли аудитор вірогідно і точно знає про факти вчинення особливо тяжких злочинів з боку клієнта і має на руках незаперечні докази вчинення злочинів, таких як державна зрада, порушення Конституції, шпигунство й інших особливо тяжких злочинів;
-при перевірці контролю якості виконаних аудиторських робіт, що проводиться іншим аудитором, керівником аудиторської фірми, або іншим органом, наприклад, Аудиторською палатою України;
-розкриття інформації можливе, коли є письмовий дозвіл клієнта на її розголошення;
-надаються результати перевірки державному органу, що призначив перевірку і уклав договір з аудиторською фірмою.
Тому у випадках, коли аудитор вирішує, яку інформацію можна розкрити, він повинен розглянути такі важливі моменти: по-перше, уточнити якого роду повідомлення очікується та адресат, при цьому аудитор впевнюється в тому, що адресати є належними одержувачами і мають право на використання такої інформації; по-друге, чи буде аудитор нести будь-яку юридичну відповідальність за розкриття інформації та за наслідки цього розкриття [1].
Отже, принцип конфіденційності у чинному законодавстві не повністю прописаний, тобто окремі нюанси можна трактувати неоднозначно. Професійні аудитори на даний час частково стоять перед самостійним вибором щодо розголошення конфіденційної інформації. Розв'язок цієї проблеми полягає у виявленні низки обставин, які б чітко вказували на обов'язок аудитора щодо необхідності розголошення комерційної таємниці. Це дозволить краще виявляти випадки необгрунтованого оприлюднення конфіденційної інформації аудиторами, а, отже, підвищити їх відповідальність за недотримання принципу конфіденційності.
Список використаної літератури:
1. Усач Б. Ф. Аудит: Навч. посіб. — К.: Знання-Прес, 2002. — с.36-49.
2. Постанова Кабінету Міністрів України “Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці” від 09.08.1993р. № 611.
3. Криміналький кодекс України. Закон України вiд 05.04.2001р. № 2341-III.
e-mail: lena-koptyuk@yandex.ru |
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter