Погіршення стану навколишнього природного середовища, що спостерігається останнім часом в Україні, в основному, спичинене діяльністю промислових підприємств із високим рівнем екологічної небезпеки. Це негативно впливає як на якість життя населення, так і зменшує можливості економічного і соціального розвитку регіонів та міст України за рахунок ресурсовитратного характеру діяльності таких підприємств.
Тому, нині першочерговим завданням є здійснення переходу економіки України до екологічно збалансованого розвитку у напрямі перетворення техногенного господарського мислення у соціально-екологічне. В цьому випадку інструментом регулювання якості навколишнього природного середовища виступає екологічний аудит, що дає можливість виявити диспропорції між виробничо-господарською діяльністю підприємства і охороною навколишнього середовища та розробити заходи для досягнення їх оптимальної рівноваги. Таким чином, забезпечуючи гармонійне поєднання економічних та екологічних інтересів підприємств, екологічний аудит може бути одним з ефективних інструментів переходу економіки України до екологічно безпечної, зумовлюючи підвищення якості життя населення та суспільства загалом [1, 2, 3].
Теоретичні, методико-організаційні та економічні основи екологічного аудиту розглянуті у працях таких вітчизняних вчених, як Т.П.Галушкіна, Л.І.Мак¬си¬мів, В.М.Навроцький, А.А.Садеков, Ю.М.Саталкін, В.Я.Шевчук. Проте дані питання ще не достатньо глибоко розкриті, а, отже, потребують повнішого висвітлення та подальших системних досліджень. Причиною вважаємо те, що екологічний аудит є відносно новим для України, хоча у промислово розвинених країнах світу (Нідерландах, Швеції, Великобританії, США, Канаді) він відомий вже впродовж 20-30 років.
Особливого поширення екологічний аудит набув із прийняттям Постанови ЄС №1836/93 про добровільну участь промислових підприємств у загальній системі екологічного менеджменту та аудиту (EMAS), а також із розробленням серії міжнародних стандартів систем екологічного менеджменту і аудиту ISO 14000 [1].
Ці стандарти, а саме серії ДСТУ ISO 14010-97, 14011-94 і 14012-97, що регламентують проведення екологічного аудиту, були прийняті Україною у 1997р. Проте ще раніше, в 1995р., екологічний аудит почали запроваджувати Міністерство охорони навколишнього природного середовища і незалежний Міжнародний фонд Дніпра за допомоги Уряду Канади. В результаті, на різних галузевих підприємствах була відпрацьована комплексна методологія проведення екологічного аудиту. В серпні 2002р. для сприяння Україні у покращенні стану навколишнього природного середовища розпочався міжнародний європейський проект програми Тасіс ЄС «Стандарти екологічного менеджменту для підприємств України» з метою просування і впровадження на підприємствах стандартів EMAS i ISO 14000. Так, було проведено екологічний аудит на Гостомельському склозаводі, Київському ЗАТ "Лакма", аеропорту "Бориспіль", Житомирському маслозаводі, Харківському машинобудівному заводі "ФЕД" та морському порту "Південний" [1, 3].
У 2004р. було створено Державний центр екологічної сертифікації Державного екологічного інституту Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, що здійснює сертифікацію/реєстрацію екологічних аудиторів та фірм. Тоді ж було прийнято Закон України «Про екологічний аудит» (далі – Закон), який визначив правові і організаційні принципи здійснення екологічного аудиту в Україні [4].
За час дії Закону було сертифіковано близько 60 спеціалістів на право проведення екологічного аудиту і більше 10 організацій внесені до реєстру як юридичні особи, які мають право на проведення екологічного аудиту. Цими організаціями та спеціалістами був проведений екологічний аудит декількох десятків підприємств України. Так, практичний досвід проведення екологічного аудиту на металургійних та інших промислових підприємствах України (ВАТ «Восток-руда», ВАТ «Запоріжсталь», КГМК ВАТ «Криворіжсталь» та ін.), довів, що при проведенні глибокого та комплексного екологічного аудиту на всіх цих підприємствах виявлялися десятки невідповідностей природоохоронному законодавству, що підверджує необхідність такого аудиту.
Однак, проведення екологічного аудиту сьогодні є неефективним, незважаючи на законодавче регламентування його здійснення. Так, сам Закон обмежує таку ефективність, оскільки через свою недосконалість не дозволяє досягнути головної мети аудиту. Згідно ст. 1 Закону екологічний аудит – це документально оформлений системний незалежний процес оцінювання об'єкта екологічного аудиту, що включає збирання і об'єктивне оцінювання доказів для встановлення відповідності визначених видів діяльності, заходів, умов, системи управління навколишнім природним середовищем та інформації з цих питань вимогам законодавства України про охорону навколишнього природного середовища та іншим критеріям екологічного аудиту [4].
Тобто, екологічний аудит має на меті встановлення всіх існуючих чи потенційних проблем, з якими може зіткнутися власник (інвестор) щодо відповідності об’єкта екологічним вимогам. Проте таке визначення є неповним, бо «обмежуєтся» лише процесом оцінки відповідності об’єкта аудиту законодавству про охорону навколишнього середовища, хоч за своєю метою повинен забезпечувати його додержання [2, 3].
Ст.12 Закону визначає, що екологічний аудит може бути обов’язковим та добровільним. Добровільний екологічний аудит здійснюється щодо будь-яких об'єктів екологічного аудиту на замовлення заінтересованого суб'єкта за згодою керівника чи власника об'єкта екологічного аудиту, а обов'язковий – на замовлення заінтересованих органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування щодо об'єктів або видів діяльності, які становлять підвищену екологічну небезпеку, відповідно до переліку, що затверджується Кабінетом міністрів України (банкрутство, приватизація, передача в концесію об'єктів державної та комунальної власності, передача або придбання в державну чи комунальну власність, передача у довгострокову оренду об'єктів державної або комунальної власності, екологічне страхування об'єктів та ін.).
Проте, цим переліком Закон обмежує кількість об’єктів обов’язкового екологічного аудиту, оскільки, часто підприємства, які є найбільш шкідливими, давно приватизовані і не є об’єктами обов’язкового аудиту (підприємства гірничовидобувної, металургійної, хімічної промисловості та енергетики), а в добровільному – незацікавлені, оскільки і за таких шкідливих умов, сплачуючи штрафи за забруднення, отримують достатні прибутки. Якщо ж підприємство і дає згоду на проведення добровільного екологічного аудиту, то й у цьому випадку ст.8 обмежує процедуру аудиту, оскільки «конкретні завдання екологічного аудиту у кожному окремому випадку визначаються замовником, виходячи з його потреб». Та й сама процедура проведення обов’язкового екологічного аудиту є непослідовною, наприклад при приватизації, передачі в оренду, концесії та ін. у деяких випадках органи державного майна фіксують проведення екологічного аудиту після їх здійснення, а не перед, як визначає Закон.
За видами екологічний аудит відповідно до ст.13 Закону поділяється на внутрішній (відбувається на замовлення власника підприємства (установи, організації) чи органу, уповноваженого на управління ним для його власних потреб) та зовнішній (провадиться на замовлення сторонніх осіб, заінтересованих суб’єктів, якими можуть бути органи виконавчої влади) [4].
При цьому існують суперечності щодо замовника такого аудиту в особі дер¬жавних органів влади. Цікавим питанням є те, за які кошти він повинен проводитись, якщо таких в бюджеті не передбачено. Не підвищує ефективності й те, що висновки звіту про екологічний аудит, що складається після проведення аудиту, мають характер рекомендацій і не є обов’язковими до виконання керівництвом [2, 3].
Не відпрацьованою також є процедура проведення аудиту, оскільки не існує єдиних форм документації. Окрім того, для проведення добровільного аудиту низьким є рівень екологічної свідомості власників підприємств, які, якщо його й здійснюють, то лише з метою залучення іноземних інвестицій.
Таким чином, можна зробити висновок, що за умов значного антропогенного навантаження промислових підприємств на навколишнє природне середовище, проведення екологічного аудиту в Україні є вимогою часу та необхідною умовою подальшого розвитку, а наявність значних проблем засвідчує недосконалість існучої практики проведення аудиту та потребу її негайного вдосконалення. Зокрема, це стосується вдосконалення Закону «Про екологічний аудит», який в чинній редакції є неефективним і не забезпечує додержання законодавства про охорону навколишнього середовища.
Так, екологічний аудит може стати механізмом, що сприятиме покращенню екологічної ситуації в Україні, лише тоді, коли його проведення буде обов’язковим для усіх підприємств і організацій, чия діяльність призводить або може призвести до шкідливого впливу на навколишнє природне середовище, і буде проводитися з певною періодичністю (наприклад, раз на 3 роки) [3].
Також потрібно у найкоротші строки розробити та прийняти єдину методичну базу для проведення аудиту, єдині вимоги до аудиторів і умови для досліджуваного об’єкта. Досить перспективною є інтеграція методичної бази екологічного аудиту у рамках побудови систем ISO 14000, що значно збагатить екологічний аудит у рамках Закону, структурує його і зробить більш ефективним. Необхідним є розроблення підзаконних актів, які б стосувались навчання і акредитації екологічних аудиторів. Особливого значення набуває сьогодні проблема екологічної культури суб’єктів господарювання [1, 2, 3].
Отже, екологічний аудит, що засвідчує свою високу ефективність в більшості країн світу, повинен активно використовуватись Україною за умов екологічно небезпечного розвитку економіки. Проте стати дієвим інструментом регулювання якості навколишнього середовища він зможе лише за наявності ефективного методичного забезпечення і вдосконалення законодавства.
Список використаної літератури:
1. Новак У.П. Роль екологічного аудиту в контексті інтеграції України до світової організації торгівлі // Науковий вісник НЛТУ України. – 2008. – Вип. 18.5 – С. 38-43.
2. Басанцов І.В., Пантелейчук О.С. Екологічний аудит в Україні: актуальність, проблемні питання та напрями удосконалення // Механізм регулювання економіки. – 2010. – №1. – С. 38-46.
3. Федуник У.П. Екологічний аудит: питання теорії і практики // Науковий вісник НЛТУ України. Збірник науково-технічних праць. – 2005. – Вип.15.4. – С.295-301
4. Закон України «Про екологічний аудит» №1862-IV від 24.06.2004 р.
e-mail: ivenka.lviv@gmail.com |
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter