Ефективність державної політики у сфері управління інноваційними процесами визначає конкурентоспроможність національної економіки. У розвинених країнах до 90% приросту валового продукту забезпечується за рахунок впровадження нових технологій [1]. При цьому роль держави в даному процесі значно вагоміша, ніж при регулюванні звичайної економічної діяльності. Світовий досвід свідчить, що успішний перехід економіки на шлях інноваційного розвитку потребує посилення стимулюючої ролі держави в сфері інтелектуальної власності.
Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) провела ряд досліджень, предметом яких стало узагальнення прогресивних форм і методів державного стимулювання розвитку ринку інтелектуальної власності в промислово розвинених країнах. Патентні відомства Австрії, Великобританії, Нідерландів, Франції, Німеччини, Швеції, Швейцарії, США та Японії надали матеріали, за якими було підготовлено доповідь “Урядова допомога і стимулювання винахідницької та інноваційної діяльності”[2]. В ній викладено основні форми фінансової допомоги й стимулювання урядами цих країн малих і середніх підприємств, а також окремих винахідників.
Перш за все, це пряме фінансування, яке досягає у Франції, США та інших країнах 50% від витрат на створення нової продукції і технологій. Так, уряд ФРН допомагає проводити дослідження дрібним і середнім фірмам у вигляді часткової оплати праці дослідницького персоналу — в середньому близько 40% відповідного фонду заробітної платні, а також через пряме фінансування близько 30-40% кошторисних затрат на розробки, які здійснюються за державними замовленнями.
Іншими формами є надання позичок, у тому числі без виплати відсотків (Швеція); дотації (практично в усіх перелічених країнах); створення фондів впровадження інновацій з урахуванням можливого ризику (Німеччина, Франція, Швейцарія, Нідерланди); безоплатні позички, що досягають 50% коштів на впровадження інновацій (Німеччина); зниження державного мита для індивідуальних винахідників (Австрія, Німеччина, США та ін.); відстрочення виплати мита або звільнення від нього, якщо винахід стосується економії енергії (Австрія) тощо.
У Франції, Великобританії, ФРН і Японії передбачається субсидування з державного бюджету цільових державних програм, які діють у ключових галузях економіки. До того ж у Франції і Японії, а також у Швеції, визнано доцільним створення таких державних структур, які б надавали винахідникові субсидії на всіх етапах інноваційного процесу, аж до збуту продукції на ринку.
Пряме заохочення спрямоване на активізацію довгострокових, ризикових досліджень у провідних галузях господарства і здійснюється у формі надання контрактів на виконання окремих науково-дослідних робіт, дотацій, кредитних пільг, різноманітних гарантій виконавцям. Найважливіша роль належить стимулюванню державних цільових програм.
Непряме стимулювання спрямоване на прискорення процесу широкого освоєння інновацій і, як правило, не пов’язане з державними цільовими програмами. Це – надання різних пільг, що покривають у середньому від 10% до 20% загальної суми витрат на науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи. Це, насамперед, амортизаційні пільги й податкові знижки на капіталовкладення в сферу створення інновацій, а також організаційні заходи з координації наукових досліджень. Так, наприклад, відповідно до Закону США про податки, ставку податку на кредити, запитувані для фінансування досліджень і розробок, зменшено з 25% до 20% [3]. Крім того, ця форма стимулювання передбачає концентрацію кадрів і матеріального забезпечення для експериментальних і дослідних цілей, створення служб збору й обробки інформації тощо [4].
До непрямих форм матеріального стимулювання інноваційної діяльності також належать: пенсійні й страхові пільги; надання можливості придбати акції компанії; відстрочені премії, що виплачуються після того, як співробітник вийшов на пенсію; оплата членства в наукових товариствах; оплата проїзду на наукові конференції тощо.
У державному апараті є адміністративні та економічні важелі для стимулювання або зменшення того чи іншого виду діяльності. Не винятком є і процес розвитку ринку інтелектуальної власності. Це механізми створення системи пільгового оподаткування, або зони податкових гаваней, заходи в сфері цільового фінансування досліджень, в розвитку яких зацікавлена держава за рахунок створення державних венчурних фондів, обмеження або стимулювання прямих іноземних інвестицій в інновації, створення преференцій для трансферу технологій вищого технологічного укладу до національних юридичних осіб тощо. Держава також може активно втрутитись у взаємовідносини між бізнесом і наукою, забезпечивши надходження пропозиції на ринок та пришвидшення процесу комерціалізації ІВ. Уряд може стати ініціатором та організатором переговорів між цими суб’єктами ринку прискорюючи процеси комерціалізації.
Список використаної літератури:
1. Федулова Л. Стратегія управління інтелектуальною власністю в умовах інноваційної економіки // Персонал – 2006 – №11
2. http://library.if.ua/book/4/521.html
3. Прахов Б. Питання державного регулювання і участі держави в патентно-правових відносинах // Інтелектуальний капітал – 2004 – № 2. – С. 22-30
4. Андрощук Г. Зарубежный опыт стимулирования инновационной деятельности // Бизнес-информ. – 1996. – № 1. – С.19-21.
e-mail: andreypetruk@hotmail.com |
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter