За воєнного стану в сучасній Україні, яка у повномасштабній війні вже понад трьох років виборює свою незалежність, безумовно посилюється значення положень конституційного права як визначального елементу вітчизняної правової системи, що поза все до найважливіших функцій держави відносять захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки, визначення правового статусу Збройних Сил та інших військових формувань. Зазначені конституційні постанови у правовій історії України мають свою еволюцію, одним з періодів якої була доба знаходження західноукраїнських земель у складі Австрійської (Австро-Угорської) монархії ХІХ – початку ХХ століть. Метою дослідження даної наукової роботи є історико-правова характеристика військових положень Конституцій Австрійської (Австро-Угорської) монархії та визначення їх впливу на розвиток суспільних відносин у тогочасній воєнній сфері для наукового сприйняття їх на сучасному рівні.
Становлення та розвиток основ конституціоналізму в Австрійській імперії прямо пов’язують з революційними подіями 1848 року, які вплинули на стан політичного режиму і правової системи та на подальші кроки в розбудові конституційної монархії. Утворення вищого державного представницького органу та прийняття австрійської конституції як основного закону держави стало одним з головних революційних вимог, які підтримували більшість верств населення у тому чисті представники аристократії. В правовій системі Австрійської імперії починає формуватися нова галузь конституційне право як система правових норм, що закріплюють основні засади державотворення та суспільних правовідносин, права і обов'язки громадян, правил формування і діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, правосуддя та збройних сил. Зразком для створення першої австрійської конституції стали попередньо ухвалені зарубіжні Основні Закони: Конституція США 17 Х. 1787 року, Конституція Речі Посполитої 3 V. 1791 року, Конституції Франції 3 IX.1791 року і 17 VIII. 1795 року тощо. З кінця XVIII століття і до сьогодення конституції всіх держав світу взагалі та України зокрема починають займати головне найвище місце в ієрархії джерел військового права [1, с. 34]. Аналізуючи законотворчу діяльність влади Австрійської (Австро-Угорської) монархії протягом ХІХ століття, автор вважає, що до правових актів конституційного значення можна віднести наступні загальнодержавні Основні закони: Кромеринська Конституція 13 січня 1848 року; Ольмюцька Конституція 4 березня 1849 року; Основний державний закон 20 жовтня 1860 року в сукупності з імператорським патентом від 26 лютого 1861 року; Груднева Конституція 21 грудня 1867 року. Дані Конституції, по-перше визначаються як октройовані, тобто надані зверхньою імператорською владою, по-друге поза всіх інших конституційних положень вміщували в собі норми військового права.
Насамперед у проекті першої так званої Кромериської Конституції Австрійської імперії, схваленої 13 січня 1849 року, у дев’яти розділах зафіксовувалась децентралізація владних повноважень, визначалися широкі права автономних національних земель держави, перевлаштовувалась верхня палата парламенту за федеративним зразком, рівність і загальне розширення прав та свобод громадян [2, с. 49], у тому числі законодавче забезпечення проходження військової служби підданими. Саме Розділі VII «Збройні сили» Австрійської Державної Конституції (Кромеринська) 1849 року закріплював наступне: «Організація сили народової та морської відбувається у той спосіб, що фінансування їх окреслюється урядовими постановами, розподіляючи рівномірно кошторисні фінанси» (ст. 149); «Кількість сили нородової та морської окреслюється державним законом щорічно» (ст. 150); «Для застосування військ інших держав необхідний дозвіл Сейму державного, котрим досягається узгодження в тому разі, якщо загальна чисельність війська підлягає скороченню на території держави» (ст. 151); «Гвардія народова мусить існувати принаймні в усіх місцевостях, в котрих нараховується тисяча чи більше мешканців, а сферу діяльності визначає урядовий закон (статут» (ст. 152); «Збройні сили застосовуються для втихомирення внутрішніх неспокоїв, а також на підставі статуту тільки на реквізиції влад цивільних і у випадках і формах, зазначених у статуті» (ст. 153) [3, с. 23], тобто централізувалось матеріально-фінансове забезпечення збройних сил, встановлювався щорічний кількісний склад армії та флоту, організовувалися територіальні сили оборони (гвардія) тощо. Невдовзі, 4 березня 1849 року ухвалюється друга чинна Конституція Австрійської імперії, яка в історіографії отримує назву Ольмюцька та складається з наступних 16 розділів: І. Про державу; II. Про цісаря; III. Про громадянство державне; IV. Про ґміни; V. Про справи крайові; VI. Про справи державні; VII. Про владу законодавчу; VIII. Про Сейм державний; IX. Про конституції крайові і сейми крайові; X. Про владу виконавчу; XI. Про раду державну; XII. Про владу судову; XIII. Про трибунал державний; XIV. Про державне господарство; XV. Про збройні сили; XVI. Постанови загальні. В свою чергу військовий 15 розділ складався з 9 статей, які вміщували в собі наступні постанови: Стаття 13. Призначення збройних сил є оборона держави від ворогів ззовні та для забезпечення утримання порядку і виконання закону середині; Стаття 14. Всередині держави можна застосовувати збройні сили тільки на заклик цивільної влади та в зазначених законами випадках і формі; Стаття 15. Збройна сила з істоти своєї є зобов'язана до надавання послуху. Жодна з її частин не може спільно розташовуватись; Стаття 16. Закон визначає тривалість і спосіб виконання обов’язку загальної військової служби в народовій армії і служби на морі»; Стаття 17. Армія є піддана військовому судівництву і військовому статуту. Дисциплінарні приписи для народової армії і морських сил й надалі по-старому зберігають певну застосовність; Стаття 18. Військові присягають на державній конституції, вчяться до присяги на штандартах; Стаття 19. Окремі закони визначають врядування міліції по охороні громадського спокою. [3, с. 41]. З тексту даного розділу можна інтерпретувати про наступне: подвійне зовнішнє та внутрішнє призначення збройних сил; строк та засоби військової служби, які визначаються законодавчо; початок військової служби з моменту ритуалу присяги на державній конституції. На думку автора 1848-1851 роки доцільно вважати початковим періодом конституціоналізму в Австрійській імперії.
Після відміни Оломунецької Конституції у 1851 році та періоду антидемократичної монархічної реакції, з поверненням до парламентаризму у низці конституційних законів 1860-1861 років відновлюються основні положення про правовий статус збройних сил у державі [4, с. 11]. 20 жовтня 1860 року був виданий «Жовтневий диплом» – нова Конституція, відповідно до якого імператор зберігав за собою майже всю повноту влади, а законодавча діяльність парламенту була обмежена [5, с. 150].. У так званій Лютневій Конституції від 26 лютого 1861 року, яка доповнювала положення «Жовтневого диплому», федеральний принцип побудови імперії поступився принципу централізації [5, с. 150]. Стосовно правового положення збройних сил імперії то об’єднані Жовтневий 1860 року і Лютневий 1861 року конституційні дипломи повторили положення Оломунецької Конституції 1849 року. Однак через політичні негаразди Цісарським патентом від 20 вересня 1865 року дія «об’єднаної» Конституції була призупинена [2, с. 49]. Ми думаємо, що на 1860-1865 роки Австрійської монархії припадає відновлюваний період розвитку конституційного права.
Модерновий період конституційного закріплення військової служби, на нашу думку розпочинається з 1867 року, протягом якого: 15 березня 1867 року укладено австро – угорський договір, який отримав назву «Компроміс» (угор. Kiegyezés); 21 грудня 1867 року затверджено нову так звану «Грудневу Конституцію» (нім. Dezemberverfassung) [6]; березень-грудень 1867 року відновлено зі змінами так звану «Квітневу Конституцію» Угорщини від 11 квітня 1848 року. Австрійська імперія стає двоєдиною (дуальною) конституційною монархією, поділеною разом зі західноукраїнськими землями на дві державницькі території, кожна з яких отримала повний суверенітет у веденні внутрішніх справ, власний парламент, що обирався, незалежний уряд, власну систему державного управління, самоврядування та юстиції. [7, с. 114]. Буковина та Галичина (Королівство Галичини та Володимирії) увійшли до австрійської частини (Цислейтанія), а Закарпаття до угорської (Транслейтанія), в кожній з яких формувалась окрема , відмінна одна від одної правова система. Цивільна (світська) та військова влада імператора (одночасно угорський король) вважалися об’єднуючими для всієї держави. Стосовно змісту Грудневої Конституції то вона, на нашу думку, складалась з двох видів правових положень: перші, закріплювали загальні принципи державного ладу Австро-Угорщини, визначали структуру та повноваження спільних для двох державних об’єднань виконавчих органів центрального управління; другі, стосувалися лише влади, керівництва, виборів тощо австрійської частини Цислейтанії включаючи Галичину та Буковину. Положення відносно військової служби, які можна віднести до першої групи, зафіксовані наприклад: Стаття 1 «За спільністю королівства і краями репрезентувати у державній Раді і краю Корони угорської наступне: б) - у справі воєнній згідно з конституцією і законодавством запроваджується спільна військова уніформа та виконання обов’язків військової служби, розташування і дислокація військ, а також забезпечення конституційних норм у відносинах цивільних до військової служби» [3, с. 46]; Стаття 2 «Усі справи формуються на правовій основі спільного адміністрування та періодичного укладання правових засад:' 5) законодавство щодо системи збройних сил» [3, с. 47].' У відновленій Конституції Угорщини продовжували діяти видозмінене положення «Квітневої Конституції» (складалася з 31-го «квітневого закону») 1848 року про те, що Угорщина отримувала право на власне військо [8, с. 58].' Проте в дуальній Австро-Угорській монархії Угорське королівство мало право тільки на власні сили територіальної оборони (угорський гонвед)в тому числі у Закарпатті.
Окремої характеристики даної теми заслуговують військові положення так званих Галицької та Буковинської Конституцій 1850 року. Так Галичина (Східна і Західна) як коронний край Австрійської імперії до кінця 1918 року мала офіційну назву – Королівство Галичини і Людомерії з великим князівством Краківським та князівством Освенцимським і Заторським. Галицька Конституція (Основний закон) для цієї провінції була видана цісарським патентом від 29 вересня 1850 року на виконання ст. 77 австрійської Конституції 1849 року, відповідно до якої всі коронні краї Австрійської імперії отримали свої крайові конституції [9, с. 281].' За своєю структурою Конституція складається з 4 розділів, 8 підрозділів та 81 статті. Стосовно військового права саме в Розділі IV під назвою «Сфера дії крайової репрезентації» у статті 60 зазначено: «З огляду на ст.ст. 35, 36 державної конституції та в межах державних постанов до сеймової курії відносяться справи… забезпечення усім необхідним війська» [3, с. 62], а в наступних постановах вказується як ця та інші функції органів крайової влади урядової округи повинні підтримуватися. Хоча Галицька Конституція була офіційно скасована цісарським патентом від 31 грудня 1851 року положення зі визначеного забезпечення військових частин, які перебували на території краю, продовжували накладатися на місцеве державне управління. Герцогство Буковина (нім. Herzogtum Bukowina) як окремий коронний край у складі Австрійської монархії був вперше юридично зафіксований в Оломунецькій Конституції 4 березня 1849 року. А 29 вересня 1850 року імператор Франц Йосиф I затвердив Конституцію Буковини, у якій аналогічно до Галицької Конституції на буковинську крайову владу накладалося виконання військових повинностей (сприяння призову до армії та флоту, матеріальна підтримка дислокованих на їх території військових частин тощо) до видання цісарського патенту 31 грудня 1851 року ,що скасовував місцеву конституцію. Надалі австрійська історія конституціоналізму другої половини ХІХ – початку ХХ століття не має прикладів надання окремим землям імперії конституцій як основних законів.
Висновок. Враховуючи вище зазначене, доцільно прийти до наступного висновку про те, що норми конституційного права стали дієвими засобами правового регулювання при проходженні військової служби в українських землях Австрійської (Австро-Угорської) монархії середини ХІХ – початку ХХ століть. Пропонується в наступних дослідженнях з історії військового права порівнювати еволюцію воєнної справи в Україні та інших європейських державах з відповідними до тем узагальненнями.
Список літератури:
1. Військове право: підручник. за ред. І.М. Коропатніка, І.М. Шопіної. К.: Алерта, 2019. 648 с.
2. Усенко І.Б., Кірсенко М.В. Конституції Австрійської імперії та Австро-Угорської монархії. Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. К.: Наукова думка, 2008. Т. 5 Кон - Кю 568 с.
3. Петрів Р. Австрійські, Австро-Угорські і Галицькі Конституції (кінець XVIII – ХІХ ст. ст.) Івано-Франківськ: Місто НВ, 2005. 84 с.
4. Вовк О.Й. Правове забезпечення військової служби в українських землях Австрійської (Австро-Угорської) монархії. Збірник наукових праць «Прикарпатський юридичний вісник». № 5/2024. С. 7-16.
5. Переш І.Є., Мойш В.Ю. Конституювання монархії Габсбургів 1848–1867 рр.: від реакції до компромісу. Конституційно-правові академічні студії. Випуск 1. Ужгород: 2019. С. 147-154.
6. Dezemberverfassung 1867: Entstehung, Inhalt und Auswirkung. / Helmut Paul Wallner. - GRIN Verlag, 2008. 52 s.
7. Вовк О.Й. Реформування органів о самоврядування в західноукраїнських містах Австро-Угорської імперії другої половини ХІХ століття. Матеріали конференції Актуальні дослідження правової та історичної науки. (випуск 12): 60: матеріали міжнародної наукової інтернет-конференції. Збірник тез доповідей випуск 12. (Тернопіль, 8 травня 2019 р.) Тернопіль,. 2019. С. 113-118.
8. Тейлор А. Дж. П. Габсбурзька монархія. 1809–1918. Історія Австрійської імперії та Австро-Угорщини. Пер. з англійської А. Портнов, С. Савченко. Львів: ВНТЛ-Класика, 2002. 268 с.
9. Андрусяк Т.Г. Крайова конституція для Галичини 1850. Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. К. : Наукова думка, 2009. Т. 5 : Кон - Кю. 568 с.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter