Розглядаючи сучасні проблеми імітації свідомої діяльності штучним інтелектом, а у вужчому сенсі – людиноподібними роботами, цікавим було би згадати першу, досить наївну, але не позбавлену глибокого сенсу варіацію тесту Т’юринґа, запропоновану ще Р. Декартом. Вона описана вченим у формі мисленнєвого експерименту в кількох програмних працях, зокрема – у тих самих «Роздумах про метод» [1, p. 36-37], де вперше й з’явилася друком.
Як відомо, т’юринґівський тест зосереджений на оцінці здатности людини відрізнити машину від справжньої свідомої істоти. У своїй сучасній постановці тест акцентує увагу на конкретному продукті діяльности машини: тексті. Пересічні люди мають прочитати два тексти, один із яких написаний друком іншою людиною, а другий – комп’ютером. Інколи тексти створюються за конкретними запитами досліджуваних, тобто у форматі переписки. Якщо досліджувані відчувають труднощі в розрізненні текстів, то вважається, що машина пройшла випробування. Цей тест багаторазово повторювався у зв’язку з розвитком комп’ютерних технологій. Але про самий оригінальний тест Т’юринґа та так звану «моторошну долину» говорити нам ще доведеться в майбутньому. Наразі ж звернемо увагу на геніальне прозріння французького філософа XVII ст.
Р. Декарт вже на основі сучасних йому вкрай примітивних автоматонів, які, до речі, вплинули і на його досить сумнівні зоологічні погляди, дійшов до висновку, що в подальшому можливе створення людиноподібних машин, які імітують живих свідомих людей – назвімо їх справедливо картезіанськими роботами. Звідси рукою подати до філософських зомбі Кріпке-Чалмерса. Проте і нас, і Декарта тут цікавить інше, практичніше: як відрізнити робота від людини за загальної зовнішньої подібності? Врахуємо також, що йдеться не про комп’ютерний код, який винятково генерує тексти, а про людиноподібний механізм з усіма можливими його діями: словом, рухом і т. д. Як не дивно, ще у XVII столітті Р. Декарт дав доволі логічну відповідь. У нього вона поділена на два взаємодоповнюючі сегменти: по-перше, машина, оскільки вона не має справжнього «універсального інструменту» (instrument universel), розуму [ibid., p. 37], який є у людини, вона не зможе поєднувати слова в логічні тексти – як ми вже бачимо, сучасний тест Т’юринґа цю точку зору заперечив. По-друге, і тут ясніше проглядається ядро думки, – машина не змогла би адекватно реагувати на всі можливі фізичні подразники, як це робить людина. Іншими словами, філософ дійшов до думки, що позбавлена свідомості машина може діяти лише за заздалегідь заданим алгоритмом, і тоді, коли виникає невідомий для неї сигнал, вона не може відреагувати адекватно, якщо взагалі якась реакція послідує. Припускається, що в автоматоні може бути закладено багато різноманітних алгоритмів і, відповідно, реакцій; але не всі можливі, що робить машину вразливою для тривалого глибинного тестування: десь вона однаково схибить.
Одразу заначимо, що прозріння геніальне, особливо – в контексті того часу! Дійсно: якщо машина працює лише за закладеним кодом, без еволюційних надбань, без емоцій, то вона принципово не функціонує як жива мисляча істота, а тільки як правдоподібна імітація. Можна сказати, що в неї немає та не може бути ніяких qualia. Віддамо належне філософу. Та тут же зазначимо, з точки зору сьогодення, слабке місце, до якого Р. Декарт, попри всю свою геніальність, не зміг додуматися: а якщо машина, навіть бодай вона по-справжньому і не свідома, запрограмована вчитися на основі закладеного в неї початкового досвіду-коду із подальшим нашаруванням нового? – це ж, де-юре, цілком біологічний принцип, вкладений у металево-цифрову основу. Машина, яка могла би «вчитися» на своєму досвіді, математично вираховувати на основі вже набутих даних прийнятні та неприйнятні реакції на вербально-смислові та фізично-механічні подразники, відповідно, могла би і реагувати, як людина (чи навіть надлюдина!), на будь-які нові стимули. Цього, на жаль, не міг передбачити Декарт як представник Модерну. І дійсно, сучасний ШІ являє нам неймовірні здібності до навчання та закономірної відповіді: він, хоч і з чисельними хибами, зумовленими його сучасним станом, засвоює нові умови та дані значно швидше за будь-якого вченого. В нього навіть сьогодні вже неможливо виграти в шахи, бо він моментально вибудовує закономірну стратегію дій, зумовлену будь-яким ходом людини. Якщо уявити собі машину, що не обмежена «запитом-дією», а «самодіяльну», то навіть будучи несвідомою і неживою насправді, вона могла би за лічені хвилини розрахувати всі наявні та майбутні фізичні формули, знайти традиційні та нетрадиційні відповіді на всі буденні питання та послуговуватися ними, залежно від індивідуального профілю співрозмовника, буквально провокуючи в ньому потрібну реакцію. – Усього цього не міг передбачити Р. Декарт, як і А. Т’юринґ, хоча вони обидва стояли коло основ інформатики в більшому чи меншому ступені.
Отже Декартів роздум сьогодні має, скорше, історичну та методологічну цінність, ніж практичну. Навіть якщо зважити, що те саме міг би сказати і якийсь сучасний вчений. Але відзначимо його хронологічну перевагу: без сумніву, це був перший, по-своєму довершений та суто людський аргумент у суперечці між інтелектом штучним і еволюційно-біологічним.
Список літератури:
1. Descartes R. Discours de la méthode. Suivi des Méditations métaphysiques. Paris : Ernest Flammarion, 1900. 468 p.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter