Православна віра визначала основні тенденції культурно-побутового, економіко-господарського життя українців Слобожанщини. Слобідське населення з великою шаною ставилось до священників, монахів. Морально-етичні засади світогляду і повсякдення українців Слобожанщини будувались на православно-релігійній основі. Відомий український історик Д. Багалій в своїй праці «Історія Слобідської України» зазначає: «Церква і духовенство мали велике значення в Слобідській Україні, особливо у її моральній культурі. Православна віра в житті українського народу в старі часи була великою, могутньою силою перше через те, що український народ був взагалі тоді релігійним, а вдруге – і через те, що йому прийшлося захищати й боронити свою віру проти утисків католицтва та унії» [1, с. 176]. Простий народ брав активну участь у житті своєї релігійної громади. Притаманною рисою тогочасної дійсності був тісний зв’язок духовенства і народу. Протягом багатьох століть формувались форми, приклади, норми української релігійної культури.
З ХІV до ХVІІ ст. українська православна церква перебувала у складі інших держав: Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Такі умови існування сприяли тенденціям впливу на українську культурно-православну традицію католицизму і європейського протестантизму. Данна обставина позначилась на своєрідності української православної духовної і матеріальної культури. Основа української культурно-православної традиції носить народний характер. Говорячи про структуру внутрішньоцерковного життя, можна зазначити, що українська православна парафія відрізнялась від подібного роду релігійних об’єднань сусідніх народів більшою згуртованістю і єднанням кліру і мирян.
До 1686 р. українська православна церква була незалежною від московської патріархії. Українська церква мала свою власну ієрархію, яку очолював Київський митрополит. Українське православ’я зберігало притаманні йому значні відмінності й особливості від московської церковної традиції.
У кінці XVI – на початку XVII ст. наддніпрянські та правобережні українці, освоюючи безлюдні простори Дикого поля, привнесли до майбутньої Слобідської України не лише свої культурні традиції, звичаї та побут, а й характерні риси українського православного церковного життя.
За організаційним змістом українське православ’я було народним. Воно формувалося знизу до верху. Парафіяни брали активну участь в церковних справах, виборі духовенства тощо [3, с. 13]. Реалії подальшого розвитку слобідського краю змусили вже відповідні адміністративні державні й церковні органи закріпити вказану народну ініціативу в документах. Так, до речі, один з указів Харківської консисторії зобов’язував будувати саме кам’яні храми. Це стосувалося також випадків, коли вигорала дерев’яна церква [7, арк. 5].
Сучасний дослідник харківсько-слобідської історії і архітектури А. Лейбфрейд зауважує, що на формування регіональної церковної культури впливала й московська церковна культура [4, с.55-56]. Цей вплив був згубним для українських церковних традицій. З 1657 по 1667 роки храми й монастирі Слобожанщини були офіційно підпорядковані патріаршій області, а згодом − Бєлгородській єпархії. Харківську ж єпархію було засновано наприкінці 1799 р. Проте це вже не змогло врятувати слобідсько-українську православну культуру від занепаду. Російський вплив на регіон постійно посилювався. Не дивлячись на численні спроби місцевих українських сил зберегти національні церковні традиції, наприкінці ХVІІІ ст. пануючими стали московські церковні порядки.
Святогірський чоловічий монастир знаходиться на високих крейдяних схилах Сіверського Дінця в місцевості, що здавна зветься Святими Горами. Інтенсивна колонізація Слобідського краю у XVII-XVIII ст. перетворила Святогірський монастир на значний релігійний центр Лівобережної України. Важливі історичні події, пов’язані зі слобідсько-українським краєм, відбувались за його безпосередньої або опосередкованої участі. У XVI-XVII ст. Святі Гори були важливим дозорно-спостережним пунктом за переміщенням татарських військ. Монахи Святогірського монастиря були свідками і учасниками всіх подій, які відбувались в цьому регіоні. Протягом XVII ст. монастир і запорізьке козацтво мали спільні зв’язки й насичену історію спілкування. Як зазначає В. Дєдов, «Святі Гори як хронологічно перший православний гуртожитний монастир в придонецьких степах духовно оформляв козацьку вольницю вже на початку XVII ст.» [2, с. 57].
Охтирський Троїцький монастир заснували 1654 р. ченці Задніпрянського Лебединського монастиря, яких очолював ігумен Іоаннікій [1, с. 178]. Майбутні поселенці приїхали до містечка Охтирка з Правобережжя. Вони привезли з собою врятовані від пожежі церковний реманент, книги, ризи й навіть дзвони, оскільки їх монастир на Правобережжі було спалено [6, с. 74].
Засновником Курязького Преображенського монастиря 1663 р. став харківський полковник Григорій Донець. Обитель розташовувалась неподалік Харкова у мальовничий місцині біля шляху з Харкова до Полтави і Києва [6, с. 33]. Монастир був доволі популярним і поважним, тому користувався чималою підтримкою впливових і заможних харків’ян-ктиторів. Наприклад, заможний козак Харківського полку Тимофій Клочко віддав монастирю ліси та сінокоси [6, с. 42]. На 1687 р. кількість монахів цієї обителі сягнула 40 душ.
Сумський Предтечев монастир було засновано 1687 р. козацьким полковником Герасимом Кондратьєвим. Він будувався в двох верстах від Сум. До речі, перед тим Герасим Кондратьєв заснував 1658 р. Сумський Успенський чоловічий монастир. Сумська Предтечева ж обитель створювалась як жіноча. Такою вона залишалася аж до моменту її закриття 1787 р. відповідним указом російської влади.
Приблизно у 1673-1675 роках на березі р. Мерла з’явилась знана на Слобожанщині Краснокутська Петропавловська чоловіча обитель. Цікава історія появи монастиря. Козацький полковник Іван Штепа неподалік від Красного Кута зайняв собі місцину. Ці землі були нічийними. На них він заснував монастир, прийнявши декілька сторонніх монахів. Засновник обителі став її першим настоятелем – ігуменом Іоаннікієм. Син Івана Штепи, Матвій, був священиком в Миколаївській церкві. По смерті батька він продовжив його справу, ставши ігуменом Краснокутського Петропавлівського монастиря.
Відомо, що деякі слобідські чоловічі монастирі (Святогорський, Курязький та ін.) прийняли Афонський устав чернечого устрою. У більшості монастирів України зазначеного періоду діяв Студитський устав. Духовне та фізичне подвижничество монахів слобідських монастирів привертало до них особливу увагу місцевого населення. До того ж в багатьох випадках українці Слобожанщини дивились на обителі не тільки як на місця безперервної молитви, а й як на символи боротьби за батьківську віру, національну незалежність. У такий спосіб чернецтво здійснювало духовний вплив на оточуюче світське середовище, а монастирська культура ставала невід’ємною складовою загальнокультурного простору слобідського регіону, а також України другої половини ХVІІ ст.
Помітною ознакою збереження та розвитку сталих православно-релігійних традицій українського народу в Слобідській Україні були й самі назви монастирських обителей. Ці традиції помітно відрізнялися від московських. Московське православне життя рясніє чималою кількістю прикладів, коли у назвах монастирів досить часто зустрічаються імена їхніх засновників, святих старців, подвижників. Такими є, наприклад, Троїце-Сергієва, Олександро-Невська лаври, Кирило-Білозерський, Спасо-Андроників, Ніло-Столбенський монастирі тощо. Складові елементи назв слобідських монастирів інші. Тут чітко простежується релігійне свято-присвячення і найменування місця заснування обителі [5, с. 9]. Щоправда, деяким винятком була Аркадіївська пустинь, яка отримала назву від імені засновника – ченця Аркадія. Зазначений порядок в назвах мала переважна більшість монастирів в інших регіонах України.
Заснування монастирів в Слобідській Україні стало важливим кроком розвитку української православної духовності та культури. Багато з них стали символами духовної незалежності та стійкості українського народу, продовжуючи кращі традиції української православної церкви. Завдяки своїм здобуткам у культурному житті, монастирі посіли важливе місце у розвитку української культури та традицій.
Список літератури
1. Багалій Д. І. Історія Слобідської України. Харків, 1993. 255 с.
2. Дедов В. Н. Святые Горы: от забвенья к возрождению. Славянск, 2004. 220 с.
3. Климов И. О. Своеобразие традиционных особенностей украинского храмового зодчества // Культурна спадщина Слобожанщини. Культура і мистецтво. 2003. № 1. С. 13-14.
4. Лейбфрейд А. Ю. Харьков от крепости до столицы. Харьков, 1998. 335 с.
5. Смоліна О. О. Особливості духовних традицій монастирів Слобідської України другої половини ХVІІ – початку ХХ століть // Культурна спадщина Слобожанщини. Культура і мистецтво. 2005. № 3. С. 5-13.
6. Филарет (Гумилевский). Историко-статистическое описание Харьковской епархии. Харьков, 2004. Т. 1. 328 с.
7. Харківська духовна консисторія // ДАХО (Держ. архів Харків. обл.). Ф. 40. Оп. 1. Спр. 636.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter