Початок військових дій між гітлерівською Німеччиною і СРСР Організація українських націоналістів (далі - ОУН) прагнула зустріти у всеозброєнні. Провід організації закликав піднятися вище власних внутрішніх амбіцій, консолідувати українство і ставати до боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Організація виступила з вимогами усунути з українського національного життя явища всякого розкладу та внутрішніх міжусобиць, залучити до співпраці всі національно-патріотичні сили поза партіями та їхніми програмами, висунути на керівництво національним життям визнаних народом лідерів, створити єдину репрезентацію українців у Європі.
Джерельну базу склали архівні документи Центрального державного архіву вищих органів влади та Центрального державного архіву громадських об’єднань України, тогочасна періодика. Окремі аспекти заявленої теми знайшли висвітлення у працях Бойка Ю., Верби І., Вериги В., Пундика Ю.
Метою наукової розвідки є проаналізувати національно-державницьку, культурно-освітня діяльність похідних груп ОУН на Великій Україні в період серпня1941 – вересня 1942 років.
Перед організацією постали нагальні завдання: розбудувати організаційну сітку; провести організацію всіх ділянок українського життя та посилити патріотичні, самостійницькі настрої широких кіл Наддніпрянщини, які пройшли тривалий етап насильницької русифікації [1]. Суттєво відзначити, що члени Похідних груп ОУН рідко коли займали важливі пости в адміністрації, оскільки основним завданням було дати поштовх до організаційної праці місцевому населенню, ставлячи нацистську окупаційну адміністрацію перед доконаними фактами організації української адміністрації та культурного життя країни [2, с. 70].
Організація Українських Націоналістів направила на Велику Україну одних з найкращих своїх кадрів: О. Ольжича – керівника всієї роботи на Центрально-східних українських землях (далі – ЦСУЗ) [3], М. Капустянського, інженера О. Бойдуника, М. Сціборського, О. Сеника-Грибівського, а також провідних членів організації – Я. Оршана-Чемеринського з дружиною Д. Гузар, І. Рогача, П. Олійника, О. Штуля, Я. Шумелду, І. Ірлявського, О. Ященка, О. Телігу з чоловіком Михайлом, В. Яхно, М. Михайлевича, Петренка-Кузьмика та багатьох інших. Значна кількість членів ОУН прибула в складі Буковинського Куреня [4, с. 5. 13]. Кадри організації поповнювалися місцевими патріотичними силами, що стало запорукою більших успіхів та досягнень ОУН, забезпечивши тяглість боротьби [5, с. 54-56].
Архівні джерела дають нам цікаві спогади учасників груп. Так, один з учасників Південної групи занотував свої враження: «Людей уже знаємо, вміємо до них підійти, навіть молодь вже наша, бувають гострі дискусії ... Тому стає мені ясним те, чому кожний наїзник більше боїться національного відродження, чим господарського. Думаю, що розростеться той гін до повного національного життя краще чим у нас, бо там є широчінь і розмах та ще велика таємна сила з глибин землі, що дає почування господаря на власній загороді» [6]. Однак незабаром зустрічі із братами з Великої України привели керівництво ОУН до розуміння необхідності вдосконалення власної програми, особливо в соціальній сфері, зняття ряду гасел, які найчастіше не знаходили розуміння у наддніпрянців (зокрема гасло «Україна для українців» замінено на «Свобода народам! Свобода людині!»).
Окреслюючи напрями культурно-освітньої роботи ОУН на Наддніпрянщині, доцільно виділимо ряд етапів: 1) від серпня 1941 – по 7 січня 1942 року (період багатообіцяючої культурно-освітньої роботи); 2) 7 січня 1942 – по 1 вересня 1942 року (перехід у підпілля, масові арешти і страти культурників, введення до мережі ОУН т. зв. летючих інспекторів, які мали контролювати існуючу організаційну мережу, шукати нові кадри, конференції в м. Почаєві, м. Проскурові, м. Києві – тактика політично-революційної дії); 3) 1 вересня 1942 – по 6 липня 1943 року (питання підготовки «одинки», тобто тих кадрів, які залишилися у підпіллі) [7].
На початковому етапі головними пунктами просування ОУН на СУЗ [8] стали м. Рівне та м. Житомир. Вже з другої половини літа 1941 року розгорнуто на східноукраїнських землях культурну працю, переважно пропагандиського та організаційного характеру. Праця ця, пов’язана з іменем А. Демо-Довгопільського та інших, виявилася передусім у доповідях, сценічних виставах і друкованому слові. Значну національно-виховну роль відіграло засноване У. Самчуком у Рівному видавництво «Волинь» з пресовим органом цієї ж назви [9].
Найважливішим тереном для опанування лишався, проте, м. Київ. Поставлено наступні завдання: 1) налагодити контакти з українськими громадськими, науковими, культурними колами; 2) організувати якнайшвидше всі середовища українства в галузях духовного та матеріального життя; 3) налагодити контакти з місцевими кадрами; 4) заснувати Київську міську управу, досягнути в адміністративних органах якомога більшої участі українців [10, с. 57-58].
Мистецькі та фахові культурні сили зосередилися протягом кількох тижнів по окремих спілках: письменників (голова О. Теліга, секретар І. Ірлявський), образотворчих митців, музичній, спілці вчителів. У перспективі вони мали розгорнутися у всеукраїнські [11].
Розпочато створення відповідних культурних закладів. Зокрема, при міській, а пізніше при обласній управі засновано секції мистецтва, шкільництва і позашкільної освіти, що мали своїм завданням опікуватися не тільки матеріальними та організаційними справами культурного життя м. Києва та провінції, але й включатися (через спеціальні комісії) до праці над виробленням засадничих норм з вищеназваних ділянок. Вищим регулюючим органом стала Українська Національна Рада [12, арк. 14-15 зв.]. Планувалося створити при ній у грудні 1941 року Генеральний Секретаріат з окремим секретарем з культурно-освітніх справ, як вищий виконавчий орган на східно-українських землях (далі – СУЗ), а в перспективі на всю Україну [13]. Лише масові репресії та арешти окупаційної влади не дали змоги сповна втілити ці рішення в практичній площині.
Важливу духовно-ідейно-організаційну роль відіграло «Українське Слово» у м. Києві, поставивши завдання «повернути всі прошарки української людности до національно-державницького думання» [14]. Редактором газети став член ОУН І. Рогач, разом з ним в редакційну колегію входили: І. Ірлявський, П. Олійник, Оршан-Чемеринський, Яковенко, О. Штуль, М. Ситник, О. Теліга. Нерегулярно виходив додаток «Література і мистецтво», редагований М. Ситником. Згодом його замінили «Літаври», редактором яких стала О. Теліга. Їх вийшло всього чотири номера [15, с. 201-202]. Власне, газета стала трибуною боротьби ОУН за національні ідеали. Незважаючи на постійну цензуру нацистської окупаційної влади, «Українське Слово» висвітлювало всі ділянки державної творчості, практичні завдання в площині підготовки народу до державного життя. Так, пропагуються героїчні традиції боротьби українського народу за власну державність, часи, коли ця державність була фактом; заклики до громадянства організовуватися для допоміжних акцій, переборювати більшовицький нігілізм, до милосердя і співчуття, відновлення забутих традицій українського меценацтва часів Петра Могили, Івана Мазепи, що в умовах окупаційного режиму мало також сприяти збереженню біологічної сили нації, десятків і сотень тисяч поранених, полонених, обездолених дітей і сиріт, зберегти українську молодь від насильного вивозу на роботу в Німеччину [16]. Національно-патріотична праця діячів «Українського Слова» була одним з тих гранітних каменів, що міцно лягали в забудову майбутньої Української держави.
Наступним кроком було відновлення роботи Академії Наук. 20 жовтня 1941 року – на нараді за участю відомого вченого-історика, професора, голови Київської Міської Управи О. Оглобліна, обраного нового президента УАН, знаного вченого-хіміка, академіка В. Плотнікова. На потреби Академії виділялося 44000 крб. та 19989 крб. на оплату тимчасовим працівникам [17, с. 46]. З ініціативи ОУН засновано Інститут студій української визвольної боротьби під керівництвом генерала М. Капустянського [18, с. 89]. Пожвавилося українське церковне життя. Для керівництва церковними справами створено Раду УАПЦ (Українська автокефальна православна церква) [19, арк. 15]. З метою надання суспільної допомоги створено Український червоний хрест (далі - УЧХ) [20, арк. 12]. Зокрема, у Львові його очолив д-р М. Григорчук [21, арк. 84-85]. УЧХ організував широку рятівну акцію допомоги полоненим, обездоленим дітям-сиротам, цілому ряду наукових робітників і заслужених діячів [22, арк. 15-22].
Аналізуючи культурно-освітню працю Організації Українських Націоналістів у м. Києві, мусимо відзначити вагомий внесок у її практичну розбудову культурно-освітньої реферантури ОУН. Завданням культурного сектора ОУН в Києві було наступне: заманіфестувати в духовній ділянці ідеї українського націоналізму і стати до боротьби з окупантами; показати, що український націоналізм є цілісною системою із своїм світоглядом, світовідчуттям і своїм підходом до суспільно-політичних і культурних явищ, що Україна – це зовсім не «німецька інтрига», а реальність, яка бореться за свою незалежність з кожним окупантом [23].
Таким чином, праця ОУН на культурному фронті розвіяла всі теорії про «нездібність українців до державного життя», про брак інтелігенції, про нашу анархічність, брак організаційного хисту, карності, солідарності, національної свідомості. Саме у ділянці культурного життя культурно-освітній сектор ОУН набув широкого розросту, провідні становища були здобуті його членами завдяки яскравим індивідуальностям, талантом та здібностями, ентузіазмом до праці в умовах, де іншим опускалися руки.
Список літератури:
1. Пундик Ю. Похідні групи ОУН – носії незламного духа України. Українське Слово. 1991. 7 липня.
2. Верига В. Втрати ОУН в часі Другої світової війни. Торонто, 1991. С. 68-73.
3. Центрально-східні українські землі (ЦСУЗ).
4. Дніпрова О. ОУН у Києві 1941 року. Українське Слово. 1991. 22 вересня; Степовий Ю. Син Закарпаття (Українське революційне підпілля в Києві 1941-1942 рр.). Мюнхен, 1947. 215 с.
5. Королів Ю. Шлях Нації. Вінниця, 1943. 156 с.
6. Центральний державний архів вищих органів України (далі - ЦДАВО України), ф. 3833, оп. 1, спр. 16, арк. 13-18; спр. 210, арк. 2-10; Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі - ЦДАГО України), ф. 57, оп. 4, спр. 388, арк. 405-409.
7. Українське Слово. 1991. 14 липня.
8. Східно-українські землі (СУЗ).
9. Українське Слово. 1991. 4 серпня.
10. ОУН у війні 1939-1945 рр. Б.м., Б.р. 267 с.
11. Український національно-культурний процес під німецькою окупацією. Українське Слово. 91. 28 липня.
12. ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 62, арк. 14-15 зв.
13. ОУН на духовно-культурному фронті визвольно-революційної боротьби. Українське Слово. 1991. 4 серпня.
14. Бойко Ю. «Українське Слово» в Києві 1941 року (пропагатор ідеї українського націоналізму на Осередньо-східних українських землях). Українське Слово. 1991. 10 листопада.
15. Бойко Ю. «Українське Слово» у 1941 році. Український історик. 1988. № 1-4. С. 141-149; На зов Києва. Український націоналізм у Другій світовій війні: Збірник статей, спогадів і документів. Торонто Нью-Йорк, 1985. 321 с.
16. Українське Слово. 1991. 17 листопада.
17. Верба І. Сторінки історії Української Академії Наук в німецькій окупації. Розбудова держави. 1995. № 3. С. 43-49.
18. Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни. Постій, 1951. 237 с.
19. ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 90, арк. 15.
20. ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 3, спр. 1, арк. 12.
21. ЦДАГО України, ф. 62, оп. 1, спр. 182, арк. 84-85.
22. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 377, арк. 19-22.
23. Культурна Реферантура ОУН у Києві – у боротьбі на фронті духа та ідеї. Українське Слово. 1992. 22 березня.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter