Церкви та монастирі мали значний вплив на розвиток Слобідського краю та життя його мешканців. Особливо важливу роль у релігійному житті Слобожанщини відігравали православні монастирі. Вони були не лише потужними духовними осередками, а й центрами соціально-економічного життя регіону. Їхній вплив поширювався далеко за межі власних територій. Варто зазначити, що сприйняття монастирів як замкнених і відокремлених спільнот певною мірою спрощує і навіть викривлює реальну картину їхнього існування в тогочасній Слобідській Україні. Справді, монахи та монахині ретельно захищали свій молитовний і ритуальний уклад від зовнішніх втручань. Водночас їхні торговельно-господарські, культурні та благодійні зв’язки з навколишнім світом були активними, тісними і базувалися на взаємній вигоді. Економіко-господарський комплекс монастирів був невід’ємною частиною загальної системи економіки Слобожанщини, сприяючи її розвитку, а їхній культурний і духовний вплив відігравав ключову роль у формуванні особливостей слобідського менталітету.
У процесі заселення безлюдних просторів Дикого поля наддніпрянськими та правобережними українцями наприкінці XVI – на початку XVII століття до майбутньої Слобідської України були привнесені не лише українські традиції, звичаї та побут, але й унікальні риси українського церковно-православного життя. Відомий історик Слобожанщини М. Сумцов зазначав: «Коротко казати, в усіх головних слобідських містах в десять-двадцять років першого життя є вже по декілька церков, а при церквах є школи, є шпиталі. Дерев’яні церкви швидко перебудовуються на кам’яні, згадуються найбільш шануємі ікони, які, мабуть привезено було з-за Дніпра, книжки старого друку» [1, с. 22].
Козаки та козацька старшина відігравали важливу роль у заснуванні храмів і монастирів в Україні. Це стосувалося і Слобідської України. Переселенці з Наддніпрянщини та Правобережжя у ХVІІ столітті, будуючи церкви й монастирі, зберігали стародавні «черкаські звичаї». Вони привозили з собою ікони, богослужбові книги, дзвони та церковний реманент, які надавали Слобожанщині унікального українського національного колориту в побуті, господарстві та релігійному житті.
Процес заселення просторів Дикого поля був тривалим і неоднозначним явищем. У науковій літературі зустрічаються спроби визначити періодизацію української колонізації цих земель [2, с. 56]. Однак періодизація монастирської колонізації поки не запропонована, що, ймовірно, пояснюється спонтанністю заснування монастирів. Їх виникнення та розвиток були зумовлені передусім Божим провидінням і людською працею. На Слобожанщині монастирська колонізація навіть випереджала народну колонізацію Дикого поля. У літописах перші згадки про Святогорську чоловічу пустинь датуються 1547 роком. У другій половині XVII століття починає діяти низка монастирів, які облаштовують господарства та приймають переселенців на своїх землях. Наприклад, у 1652 році засновано чоловічий монастир в Острозьку, неподалік якого згодом з’являється жіночий монастир. Окрім релігійного значення, монастирі виконували функції культурних осередків Слобідського краю. Вони відкривали школи, створювали братства, активно займалися благодійністю та сприяли загальному розвитку регіону.
На території Слобідської України, що мала полково-сотенний адміністративно-територіальний поділ, кількість монастирів була нерівномірною. Зокрема, у межах Харківського полку діяли десять монастирів: Харківський Покровський, Краснокутський Петропавлівський, Сіннянський Покровський, Хорошевський жіночий, Курязький Преображенський, Чугуївський Успенський, Вольновський, Аркадіївська, Чугуївська Володимирська та Озерянська Богородична пустині. Водночас у Ізюмському полку їх було лише три: Святогорська Успенська, Гороховатська Богородична пустині та Зміївський Миколаївський монастир. У другій половині XVII століття в Охтирському полку існував лише один монастир – Охтирський Троїцький, а в Сумському полку – три: Сумський Успенський чоловічий, Сумський Предтечев жіночий монастирі та Михайлівська Предтечева пустинь.
Характерною особливістю заснування монастирів на Слобожанщині було їхнє походження: одні з них створювалися монахами-переселенцями (Святогорська Успенська, Михайлівська Предтечева пустині, Охтирський Троїцький та ін.), інші – козацько-старшинською верхівкою (Курязький Преображенський, Сумський Успенський, Сумський Предтечев монастирі). Були також випадки, коли засновники монастирів приймали чернечий постриг і ставали їх першими настоятелями (Сіннянський Покровський, Краснокутський Петропавлівський монастирі). Основним мотивом заснування обителей було збереження православної віри, а монастирська культура другої половини XVII століття формувалася в межах загальноукраїнського духовно-культурного простору.
Основною причиною появи монахів-втікачів на Слобожанщині було розорення монастирів ворогами та релігійно-конфесійні протистояння на їхніх попередніх місцях перебування. Так, Святогорську пустинь заснували монахи, які оселилися на правому березі Сіверського Дінця. Цей монастир був найпівденнішим населеним пунктом Слобожанщини до 1670-х років. Точний час заснування Святогорського монастиря невідомий, що спричинило появу численних гіпотез, які датують його виникнення від VIII до початку XVII століття [3; 4; 5; 6]. З 1540-х років Святі Гори згадуються в різних джерелах, включаючи Никонівський літопис, посольські книги тощо.
Краєзнавча історіографія цієї проблеми наводить приклади, коли ченці слобідських монастирів змінювали розташування своїх обителей. Зокрема, це стосується Гороховатської чоловічої пустині. Через брак історичних джерел XVII–XVIII століть виникають об’єктивні труднощі у встановленні часу її заснування, початкової назви та місцеположення. Також маловивченою залишається роль монастиря в колонізації краю та окремі сторінки його історії. Щодо назви обителі, то вона змінювалася кілька разів: Боровенська пустинь, Борівський монастир, Гороховатська Богородична пустинь, Борівський чоловічий монастир. Такі зміни були пов’язані з неодноразовим перенесенням місця розташування монастиря.
Духовно-організаційною основою слобідських монастирів була загальножительна пустинна форма чернечого життя, яка вважалася найпоширенішою в монастирському середовищі України XVII століття та була характерною для більшості православних монастирів інших регіонів. У слобідських обителях пустинножитійні традиції не лише переймались з наддніпрянських і правобережних монастирів, а й отримували подальший розвиток.
Історичні джерела свідчать, що в деяких монастирях існували підземні комплекси, які включали церкви, келії та були з’єднані між собою таємними ходами. Пустинножитійний підхід до духовно-релігійного життя в монастирях доповнювався об’єктивними умовами, які спонукали до облаштування підземних укриттів. У другій половині XVII століття Слобідська Україна зазнавала постійної загрози татарських нападів, і перебування ченців у підземних печерах було необхідною умовою для їхнього фізичного виживання в цих небезпечних обставинах.
Отже, освоєння слобідських земель українським народом було закономірним історичним процесом, у межах якого монастирська колонізація органічно доповнювала цей розвиток. Заснування монастирів у Слобідському краї продовжувало найкращі православно-релігійні традиції України. Слобідські монастирі не лише задовольняли духовні й культурні потреби переселенців, але й ставали вагомими господарсько-економічними центрами регіону. Особливості монастирського життя на Слобожанщині визначалися як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками розвитку колонізованих територій.
Список літератури
1. Сумцов М. Ф. Слобожане. Харків, 2002. 282 с.
2. Історія Слобідської України / за ред. В. І. Торкатюка. Харків, 1998. 308 с.
3. Горчакова Е. Краткое описание Святогорской Успенской общежительной пустыни. Харьков, 1916. 35 с.
4. Дедов В. Н. Святые Горы: от забвенья к возрождению. Славянск, 2004. 220 с.
5. Пірко В. О. Заселення Донеччини у ХVІ-ХVІІІ ст. Донецьк, 2003. 180 с.
5. Фомин П. Церковные древности Харьковского края. Харьков, 1916. 181 с.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter