Чимало фахівців із різних галузей досліджують витоки дитячої жорстокості до однолітків, батьків, вчителів, людей похилого віку, людей із інвалідністю… Письменники, продовжуючи цей перелік, розглядають і безжальність до тварин. Маємо на меті простежити причини вбивства дітьми представників тваринного світу у творах українських авторів.
Так, в оповіданні В. Винниченка «Бабусин подарунок» вбивство гадюки носить ніби вимушений характер, адже гроші хлопчика потрапили саме до її нори. І щоб дістати їх, потрібно позбутися господарки. Для того, щоб виманити змію зі сховища, друзі радять Васькові запалити вогнище, «щоб дим ішов просто в нору!» [1, с.369]. А потім хлопець проявляє мужність у «двобої»: «Васькова палиця здригнулась, піднялась трошки вгору і зразу впала на щось. І знов зметнулась і впала. Васько несамовито вже гатив по гадюці, аж курява здійнялась і шматки горілого кізяку з димом летіли вниз у провалля» [1, с.369]. В обличчі інших хлопчаків це ще й геройський вчинок та захват: «Васько в цю хвилину підняв на палиці вбиту гадюку й крикнув: О! Дивіться! Задьора заверещав од радості й почав лупити Посмітюху кулаком в спину… Васю! Кидай її вниз! Кидай, знаєш, униз, ми її там найдемо. Кидай, Васю!» [1, с.370]. Але це з першого погляду. Якщо ж проаналізувати більш детально, то саме гадюка виявилася безневинною жертвою заздрості Посмітюхи та зухвалої поведінки Васька, його намаганням за будь-яку ціну виграти заклад.
У повісті ж А. Чайковського «За сестрою» Павлусь вбиває гадюченят задля власної безпеки: «Гадюка вдень не страшна. Егеж! Кілька їх сам Павлусь винищив у степу таки ціпком. Та вночі − то вже не те… На землі розлазилися малі гадюченята. Павлусь потоптав їх ногами» [9, с.219]. Хоча автор тут же змальовує й іншу ситуацію: «Забавляючи себе, він збирав потоптані гаденята і кидав в огонь. Вони на жару вертілися, пухли, а відтак тріскали, аж вогонь розприскувався» [9, с. 219]. Читач симпатизує відважності та винахідливості героя, переймається долею його сестри, а тому не надає належної уваги тому, що плазунів хлопець не тільки позбавив їхнього природнього середовища, але ще й жорстоко знищив задля розваги…
А. Науменко наводить вислів Є. Гуцала, який говорив, що в його творах герой … часто-густо зливався зі світом природи, начебто виражав її сферою своїх емоцій, а світ природи начебто віддзеркалював саму людину, а людина мислила й почувала світом природи [6, с. 132]. Світ природи завжди поряд і з героями творів для дітей Є. Гуцала. І саме цей світ відображає реакцію на їхній внутрішній світ, захований від читача. Так, бажання Юрка приручити диких каченят призводить до їхньої загибелі в його оповіданні «Сім’я дикої качки»: «каченята вже деякі лежать на траві, а деякі ледве голівки тримають» [2, с.177]. А його вчинок остаточно проклав межу між ним і сільськими хлопчаками. Г. Калантаєвська та І. Савченко вважають, що на них схожа і маленька Тося, яка гірко страждає від того, що не зуміла захистити диких каченят від міського бездушного хлопчика, який, відібравши їх від матері, прирік на смерть [4, с. 26].
Хлопець нехтує попередженням Тосі й уже вбачає себе героєм серед міських хлопців, бо зумів приручити диких каченят. Але на цей момент він не розуміє, що догляд за птахами – це довготривалий процес, який вимагає самовідданості та терпіння. Тому й не дивно, що «Юрко не сподівався, що так зразу вони стануть нецікаві» [2, с. 176]. Проте це чудово розуміє маленька Тося, але вона не може зарадити вчинкові Юрка. Письменник вагання та страх дівчинки вдало передає лише одним реченням: «У її вухах стояв отой качиний крик, довго ще стояв, навіть тоді, коли вони вийшли з лісу й через городи йшли до хати» [2, с. 176]. І хоча Юрко не чинить фізичне насилля щодо каченят, проте його легковажність стає причиною їхньої смерті.
П. Мирний у повісті «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» описує вже епізод «помсти» Чіпки та Грицька горобцям за скривдженого Ісуса Христа: «Горобенята почали розлазитися. Грицько ухопив гирлигу ̶ А куди?.. куди!.. Та ̶ геп! Гирлигою по горобенятах… Так кишечки й повискакували. ̶ Оце вам жив-жив!.. жив-жив! ̶ гукає Грицько та раз по раз гирлигою, гирлигою…» [5, с.36]. Дійство розпочате Грицьком, повністю захоплює Чіпку. Письменник акцентує увагу на емоційному стані хлопця: «Очі горять, сам труситься…» [5, с.36]. Саме він вдається і до більш радикального, на його думку, засобу: «Стривай, Грицьку! Стривай! Не бий… Давай краще їм голови поскручуємо!.. Як схопить горобеня, як крутне за голівку… Не вспів оком моргнути ̶ у одній руці зостався тулубець, а в другій ̶ голівка… Незабаром горобенят не стало… ̶ От тепер можна й гирлигою, ̶ каже Чіпка, взявши гирлигу в руки. Грицько й собі за ним. Та зложили горобенят у купу й почали періщити, як снопи молотили…» [5, с.36]. Натуралістичний вигляд вчиненого не викликає жаху з боку дітей: «Не зосталось горобенят і сліду: валялось тільки одно м’ясо та кишечки, перебиті, перемішані з землею» [5, с.36]. Навпаки, вони єдині в бажанні продовжити розпочату екзекуцію: «Ходім ще драти, ̶ каже Грицько, ̶ там ще є − Ходім, ̶ згоджується Чіпка» [5, с.36]. Цей епізод стає ніби прелюдією для вбивства родини, до якої буде причетний Чіпка згодом.
Вбивство собаки в оповіданні В. Підмогильного «Ваня» автор описує як благородне намагання полегшити страждання собаки: «Знаєш що? – сказав Митька похмуро. Давай доб’ємо його, щоб не мучився» [8, с.36]. Пропозиція Митька припала до вподоби Вані. Автор поєднує воєдино страх гріха, цікавість та співчуття, які борються в душі дитини, які зовні передається тремтінням.
Бажання реваншу надає не тільки впевненості Вані до практичних дій, але й вивільняє назовні приховану досі лють та ненависть: «Ваня ніби образився й, схопивши в руки скільки можна було камінців, підбіг до Жучка й на відстані кроку почав озвіріло бити його в голову, бік, живіт» [8, с.36]. Письменник ще неоднаразово описує саме цей емоційний стан, який стає панівним у поведінці хлопців та проявляється зовнішньо: «Обличчя в них стали довгасті й поблідли; іноді на них проблискувало шаленство, а в широко розплющених очах світилось щось тупе й дике.
Автор ґрунтовно досліджує стан героя, який усвідомлює свій злочин. Муки совісті передаються через його пригнічений емоційний стан: «Вдома Ваня ліг на ліжко й заховав голову в подушку. Він почував, що було зроблено щось негарне. Це мучило його, тягуче смоктало, й він не втримався й заплакав… всередині в нього переверталась важкими клубками чорна туга й надушувала на тендітні груди маленької людини… Потім стало жалко чогось такого, що немовби уже розбите було, розтоптане й чого ніяк не можна вернути» [8, с. 65]. Ця пригода повністю змінює Ваню, який стає «задумливим і замкненим», він не може знайти душевного спокою і повертається на місце злочину.
К. Задворна вважає, що «Під впливом лісу Ваня скоїв страшний вчинок. Саме там він дозволив звіриному вивільнитися і керувати собою» [3, с. 140 − 141]. А тому герой знову повертається до лісу, але «не для того, щоб спокутувати свій гріх перед забитою до смерті твариною, а для того, щоб отримати спокій, якого він був позбавлений злочином» [3, с. 142]. Читач симпатизує хлопцю, якого мучить каяття за скоєний вчинок. Проте подальша його поведінка жахає: «Злість, несподівана й владна, опанувала Ванею, й він з гарячими очима почав обурено топтати гниле м’ясо, що чвакало під ногами. – Не боюсь тебе, ти клятий, не хочеш вибачити, ось тобі! – кричав Ваня й, скінчивши цю дику наругу, засміявся; сміх його луною пронісся над байдужим багновищем й завмер в очеретах» [8, 69]. І саме тому К. Задворна констатує, що ліс у творі «не є місцем, у якому головний герой долає всі небезпеки і отримує винагороду за свої старання. Він є простором, який впливає і владарює Ванею, не залишаючи місця для каяття» [3, с. 142].
Своєрідний висновок розуміння причини дитячої агресії до тварин, прочитуємо у романі Є. Пашковського «Щоденний жезл». Він описує зіткнення дитячого і дорослого світу: саме дорослі своєю поведінкою навчають дитину ставлення до смерті іншого. Так, в одному з епізодів в пам’яті оповідача виринає сцена про те, як «зовсім малих придурків сусід намовив винести й потопити цуценят» [7, с.17]. Аргументом для заохочення служить банальне пояснення – «щоб не кусали вас на вулиці потім». Діти намагаються несвідому провину розділити порівну, а тому по черзі несуть торбу із «ворухкими тілами» до річки. Щоби не засумніватися у важливості вчинку, хлопці навіть не заглядають до торби, бо бояться надміру розчулитися, а зрештою, наосліп накидавши в торбу каміння, кидають її до води. Коли деякі з цуценят випірнули і намагалися дістатися до берега, старший над хлопцями «...біг за течією і відпихав каблуком у вируючу піну...» [7, с.17]. Факт насильницької смерті дає привід письменнику поговорити про передачу нечутливого досвіду від дорослих до дітей, а також про те, що людські пороки «...перековзують з більших на менших, з дорослих на підростаючих, з віку на вік...» [7, с.18].
Список літератури:
1. Винниченко В. К. Намисто: Оповідання. Київ: Веселка, 1989. 380 с.
2. Гуцало Є. Пролетіли коні: оповідання та повісті / вступ. слово Л. Вороніної. Київ : Вид-во гуманіт. л-ри. 2008. 384 с.
3. Задворна К. В. Особливості художнього простору в романі В. Голдінга «Володар мух» й оповідання В. Підмогильного «Ваня». Актуальні проблеми слов’янської філології. 2010. Вип. XXІІІ. Ч. 4. С. 139 – 143.
4. Калантаєвська Г. П., Савченко І. В. Типи і характери дітей в оповіданнях Євгена Гуцала. Філологічні трактати. 2011. Т. 3. № 2. С. 22 – 27.
5. Мирний П. Хіба ревуть воли, як ясла повні? Роман. Київ: «Дніпро», 1977. 335 с.
6. Науменко А. Філологічний аналіз тексту: навч. посібник для ВНЗ. Вінниця: Нова книга, 2005. 416 с.
7. Пашковський Є. В. Щоденний жезл. Київ: Генеза, 1999. 471 с.
8. Підмогильний В. П. Оповідання, повість. Київ: Наук. думка, 1991. 800 с.
9. Чайковський А. На уходах. За сестрою. Історико-пригодницькі повісті. Київ: «Веселка», 2008. 246 с.
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter