Синдром професійного вигорання є однією з найактуальніших проблем, що стосуються здоров’я та ефективності працівників соціально орієнтованих професій, зокрема психологів. Професійна діяльність практичних психологів передбачає постійне емоційне навантаження, інтенсивну роботу з людськими емоціями, стресовими ситуаціями та життєвими труднощами, що, своєю чергою, збільшує ризик розвитку емоційного виснаження. В умовах воєнного стану в Україні це навантаження стає значущим, оскільки психологи працюють з людьми, які пережили травматичні події, втрати, мають високий рівень тривожності та невизначеності. Ця ситуація створює додатковий тиск на спеціалістів, змушуючи їх стикатися з власними обмеженнями у ресурсах, а також з підвищеною вразливістю до синдрому професійного вигорання.
У науковому дискурсі представлено значну кількість досліджень присвячених вивченню феномена «вигорання», зокрема Ю. Жогно, Л. Карамушки, С. Максименко, О. Марії, С. Мащак, Г. Фрейденберга, Д. Брайт та ін.
Термін «емоційне вигорання» (burnout) був уперше введений у 1974 році американським психіатром Г. Фрейденбергом для опису психологічного стану здорових людей, які працюють в умовах постійного емоційного навантаження та тісної взаємодії з клієнтами або пацієнтами під час надання професійної допомоги [3, с. 159-166]. Спочатку вигорання характеризувалося, як стан крайнього виснаження з відчуттям особистої безпорадності. Згодом це явище було глибше досліджено та сформувалося як синдром «емоційного вигорання». Дослідники Б. Пельман та Е. Хартман, проаналізувавши різні трактування терміна, виділили три ключові компоненти синдрому: емоційне та фізичне виснаження, деперсоналізацію і зниження ефективності професійної діяльності [4, с. 283-305].
Вивчення чинників професійного вигорання є важливим кроком для розуміння механізмів цього явища, його впливу на здоров’я та ефективність працівників, а також для розробки стратегій профілактики і підтримки.
Т. Зайчикова та Л. Карамушка визначають професійне вигорання як результат неконтрольованого стресу, який виникає у відповідь на надмірні або часткові зусилля, спрямовані на виконання професійних завдань. Цей стан розглядається як психофізіологічна реакція, що супроводжується психологічним, емоційним, а подекуди й фізичним відстороненням від діяльності, обумовленим інтенсивним стресовим навантаженням [1, с. 24].
Українська дослідниця Т. Титаренко виділяє три основні групи чинників, що впливають на розвиток професійного вигорання: особистісні, статусно-рольові та корпоративні (професійно-організаційні). На думку вченої, синдром вигорання найчастіше вражає так званих «трудоголіків» – людей, які надмірно відповідально ставляться до своїх обов’язків, проводять більшість часу на роботі, і для яких кар’єрні досягнення є пріоритетом. Вразливими до вигорання також є ті, хто прагне досягти визнання у всьому, надмірно емоційно реагує на стреси та негативно сприймає перешкоди на шляху до цілей. Серед соціальних чинників, що сприяють вигоранню, дослідниця виділяє: масштабні соціальні зміни, значущі життєві труднощі (наприклад, розлучення, втрату близьких), тривалу емоційну напругу, інтелектуальне перевантаження, постійний брак часу та хронічну втому, яка супроводжується дратівливістю та поспішністю під час роботи. Додаткові ризики пов’язані з порушенням балансу праці та відпочинку, зниженням інтересу до роботи, відсутністю творчого компонента в діяльності, надмірним трудовим навантаженням та впливом екстремальних обставин [2, с. 160].
Синдром професійного вигорання серед практичних психологів набуває особливої актуальності в умовах воєнного стану, коли зростає кількість звернень за психологічною допомогою, а самі фахівці змушені працювати в умовах підвищеного емоційного і фізичного навантаження. До основних чинників, що сприяють виникненню синдрому вигорання у практичних психологів в умовах воєнного стану, належать:
1) емоційне навантаження. Психологи змушені постійно стикатися з людськими стражданнями, болем і тривогами, що сприяє виснаженню їхніх емоційних ресурсів;
2) травматичний стрес. Робота в умовах воєнного стану піддає психологів ризику «вторинної травматизації», коли вони, співпереживаючи клієнтам, самі стають уразливими до наслідків стресу. Це може призвести до емоційного вигорання та втрати професійної мотивації;
3) фізичне та психічне виснаження та обмежені можливості для відпочинку. В умовах підвищеного попиту на психологічну допомогу, психологи часто змушені працювати понаднормово, що призводить до хронічного виснаження. Відсутність можливості відновлення ресурсів значно підвищує ризик вигорання;
4) відсутність підтримки та супервізії. Для психологів, які працюють у кризових умовах, дуже важлива професійна підтримка. Проте в умовах воєнного стану часто відсутні ресурси для організації супервізії, що ускладнює можливість отримати необхідну допомогу в процесі роботи.
Отже, в умовах воєнного стану в Україні виникають додаткові чинники, що сприяють розвитку синдрому вигорання практичних психологів: емоційне навантаження, травматичний стрес, фізичне та психічне виснаження, обмежені можливості для відпочинку та відновлення, відсутність підтримки та супервізії.
Список використаних джерел
1. Дослідження синдрому «професійного вигорання» у вчителів / уклад. Л. М. Карамушка, Т. В. Зайчикова, О. С. Ковальчук, Г. Л. Федосова, О. Ф. Філатова, О. А Філь. Київ : Міленіум. 2004. 24 с.
2. Титаренко Т. М. Психологічне здоров’я особистості: засоби самодопомоги в умовах тривалої травматизації : монографія. Кропивницький : Імекс-ЛТД, 2018. 160 c.
3. Freudenberger H. J. Staff burn-out. Journal of Social Issues. 1974. Р. 159–166.
4. Perlman B., Hartman E. A. Burnout: Summary and future and re-search. Human relations. 1982. Vol. 35. №. 4. P. 283–305.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter