Реабілітація, зокрема медична, як комплекс заходів по відновленню порушеного травмами здоров’я, на жаль, довгий час залишалась без належної уваги. Хоча вже за 5 років з початку АТО в Україні налічувалось приблизно 9000 військовослужбовців, що отримали поранення. З початку повномасштабного вторгнення поширеність травм серед військовослужбовців та цивільного населення в Україні перетворилась у справжню епідемію. Травмовані внаслідок влучання ракет, підриву мін, роботи артилерії та снайперів противника пацієнти потребують тривалої реабілітації, здебільшого зі спінальними та множинними, черепно-мозковими і мінно-вибуховими травмами, ампутаціями, опіками тощо. Офіційна інформація про їхню точну чисельність наразі відсутня, але відомо, що щороку близько 200000 пацієнтів потребують якісної медичної реабілітаційної допомоги. Тому потреба у розвитку системи реабілітації набула значної актуальності. Після 2015 року, коли оцінювальна місія з питань реабілітації ВООЗ зробила невтішні висновки щодо кадрового забезпечення реабілітації та професійної підго¬товки відповідних фахівців, Україна значно просунулась: до націо¬нального класифікатору професій було внесено нові спеціальності «Лікар фізичної та реабіліта¬ційної медицини», «Фізичний терапевт» та «Ерго¬терапевт»; розроблено та затверджено освітні стандарти з під¬готовки фахівців з медичної та фізичної реабіліта¬ції для галузі охорони здоров’я. В багатьох медичних університетах було відкрито прийом студентів на відповідні спеціальності. Оскільки повноцінна підготовка спеціаліста є доволі тривалим процесом, ВООЗ в якості тимчасового заходу запропонувала перекваліфіковувати лікарів-невропатологів та лікарів-травматологів на лікарів з фізичної та реабілітаційної медицини [1].
Однак значна потреба у фахівцях з реабілітації і досі не задовольняється. Так, в Україні за даними державної статистики у 2023 налічувалось 412 фізіотерапевтів та 239 лікарів з лікувальної фізкультури та спортивної медицини, що становить відповідно 0,1 та 0,06 на 10000 населення при значно більшій потребі. Водночас, до прикладу, в мирній Канаді (співставна з нами чисельністю населення у 38 млн), забезпеченість терапевтами та ерготерапевтами становить 7,1 та 2,5 відповідно.
За даними загальнонаціонального опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології за сприяння Програми розвитку ООН в Україні в межах проекту «Підтримка реабілітації людей з інвалідністю, спричиненою війною», потребу в реабілітаційних послугах визнають 73% опитаних, зокрема 41% - у фізичній терапії, 14% потребують ерготерапії, 11% - допомоги логопеда щодо проблем з мовленням. При цьому 17% респондентів вказали, що реабілітаційних послуг вони не отримують, хоча і потребують. Одним з головних бар’єрів в отриманні реабілітаційних послуг 46% опитаних вважають відсутність фінансових ресурсів, 32% - відсутність кваліфікованих фахівців у місці проживання. 31% респондентів взагалі не знають куди та до кого звертатися за допомогою, а 30% нарікають на відсутність необхідної документації або труднощі в її отриманні, 17 % - відсутність послуг супроводу, 17% - труднощі з транспортом. Цікаво, що 28% опитаних постраждалих вказали на відсутність поблизу реабілітаційних центрів чи установ. Інформацію про реабілітаційні послуги 59% опитаних отримують від родичів та знайомих або з Інтернету (57%), і лише 34% пацієнтів отримують цю інформацію від сімейних лікарів. Особливо це стосується переміщених осіб [2].
МОЗ України розбудовує систему реабілітації на базі 228 кластерних та надкластерних лікарень. Потреба становить щонайменше 7800 реабілітаційних ліжок. Національна служба здоров’я України впровадила пакети стаціонарної реабілітаційної допомоги дорослим і дітям: за одним напрямом реабілітації - тривалістю мінімум 14 днів (від 3 годин на день - процедури), за двома напрямами та більше – понад 21 день. Амбулаторна реабілітація передбачає понад 14 днів інтенсивних занять тривалістю більше 1 години на добу. Кожен пацієнт, в залежності від важкості травми, може отримати від 2 до 8 реабілітаційних циклів впродовж року. Але потрібно пам’ятати, що пацієнти, які отримали складні травми (ампутації, контузії, черепно-мозкові травми) потребуватимуть реабілітаційних заходів в тій чи іншій мірі протягом всього життя. Важливо, щоби в центрі реабілітаційного процесу знаходився пацієнт, а не нозологічна форма. Саме тому найбільш ефективною в реабілітаційних центрах вважається робота міждисциплінарних команд [3], що передбачає: обговорення та узгодження планів реабілітації, обмін інформацією, участь у професійних тренінгах по підвищенню кваліфікації фахівців, моніторинг та оцінка прогресу пацієнтів. В такий спосіб забезпечується комплексний та індивідуалізований підхід щодо кожного травмованого постраждалого, і в решті, сприяє покращенню якості їх життя.
Список літератури:
1. Мисула І. Р. та ін. Система реабілітації в Україні та шляхи її вдосконалення / Здобутки клінічної i експериментальної медицини. - 2019. - № 3. - С. 177-182. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Zkem_2019_3_28.
2. Реабілітаційні послуги для людей, які отримували поранення, ушкодження здоров’я чи захворювання з 24 лютого 2022 року огляд результатів загальнонаціонального опитування. - 2023. -19 с. Режим доступу https://www.undp.org/sites/g/files/zskgke326/files/2023-12/overview-research-results.pdf
3. Боряк О.В. Центри реабілітації в Україні: реалії та перспективи / Inclusion and Diversity, випуск 3, 2024. – С.10-14. Режим доступу: https://journals.spu.sumy.ua/index.php/inclusion/article/view/200/184
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter