Катастрофічний вплив війни на людину, безперечно, є давнім предметом дослідження воєнного і поствоєнного кіно. Окрім численних проявів негативної дії на людську моральну свідомість, руйнації міжособистісних відносин, погіршення психологічного стану і душевного спустошення, ключове місце в цих стрічках належить образу смерті. Говорячи про важливі і всеохопні приклади осмислення трагедії війни, можна звернутись до відображення воєнної тематики у польському кінематографі і передусім Польської школи кіно, що має своє коріння у перших післявоєнних роках та безпосередньо в роках Другої світової війни. Такі фільми як «Покоління» (1955), «Канал» (1957), «Попіл і діамант» (1958) Анджея Вайди, «Ероїка» (1958) Анджея Мунка, «Справжній кінець великої війни» (1957) Єжи Кавалеровича, «Як бути коханою» (1963) Войцеха Єжи Гаса, «Хрест хоробрих» (1958), «Ніхто не кличе» (1960), «Люди з потягу» (1961) Казімежа Куца, «Останній день літа» (1958), «День усіх душ» (1961) Тадеуша Конвіцького, «Вільне місто» (1958), «Свідоцтво народження» (1961) Станіслава Ружевича були насичені реалістичним описом життя в обставинах війни, варіаціями спогадів про спільно пережиту національну й історичну трагедію та її впливи на крихке людське світосприйняття. Напрацювання Польської школи кіно мали в собі і звернення до універсальної екзистенціальної проблематики, де, зважаючи на тематику фільмів, смерті виділено чи не найголовнішу роль. Потрапляючи у жорстокий абсурд війни, герої усвідомлювали неминучість своєї жертви, опинялись в «межовій» ситуації перед обличчям смерті. Окрім зображення небезпеки фізичної загибелі, режисери звертались до відтворення різноманітних ситуацій без виходу, що часто свідчили про людську приреченість, підкреслювали образ Історії як безжального механізму, що не рахується з людським життям, як це було у перших фільмах А. Вайди [1, c. 9].
Інтимні переживання та пам'ять про війну були полем для міркувань про знищених окупацією і концтаборами, неможливість знайти себе у світі після пережитої трагедії. Смертельна реальність, відтворена у фільмах 1955-1961 років, була надзвичайно моторошною для безпомічної людини, підхопленої виром війни, проте в той же час кіно допомагало трансформувати болісні і драматичні екзистенціальні переживання суспільства, вибудовуючи не лише пам'ять про лихо війни, а й зумовлюючи своєрідний діалог про смерть, про вибір і відповідальність кожного. Характерна для польського мистецтва романтична традиція знайшла своє продовження і у фільмах Польської школи, де герой все ж зберігає власну гідність тоді, коли намагається опиратись жорстокому фатуму, кидає виклик долі, попри те, що його життя зруйноване і він приречений на поразку, що часто веде до фізичної загибелі. Проблема смерті, безумовно, входила в орієнтацію Польської школи на екзистенціальний погляд на світ: розуміння людських втрат, усвідомлення самотності і трагічної кінечності людини. Фільми були сфокусовані на війні як індивідуальному досвіді, екзистенційному стані, критично наближеному до феномену смерті. Важливими були зображена на екрані жертовність, відтворений моральний кодекс героя, коли попри здавалось би пануючу безнадію режисери не відмовлялись від екзистенціалів рішучості та надії.
Після цих рефлексій польський кінематограф попрямував до нових соціальних контекстів. Так сформувалось підґрунтя для суспільного неспокою, що досягло принципового звучання у 70-х роках в рамках кіно «морального занепокоєння». І якщо у роботах Польської школи одними з основних були мотиви тривоги і страху смерті, так само як і ключові мотиви героїзму і людської самотності, то в рамках «морального занепокоєння» можна говорити про зміну екзистенціальних мотивів існування людини, смерть вже не стільки фізичну (хоча зображення смерті і зокрема мотив самогубства продовжує своє існування на екрані), скільки духовну й моральну. Тематика смерті по-різному з’являється у фільмах «Константа» (1980) Кшиштофа Зануссі, «Без анестезії» (1978) Анджея Вайда, «Провінційні актори» (1978) і «Самотня жінка» (1981) Аґнешки Голланд, «Кімната з видом на море» (1977) Януша Заорського, «Кіноаматор» (1979) і чи не найяскравіше у стрічці «Випадок» (1981) та «Без кінця» (1985) Кшиштофа Кесльовського і інших фільмах періоду 70-х – початку 80-років років. Однією з наскрізних тем стає зображення такого собі «духовно-морального змертвіння» людини, яка вже далека від переживань відголосків минулої війни, а натомість перебуває у стані екзистенційної кризи, викликаної невдоволенням власним життям, пануючими навколо брехнею і лицемірством суспільства та влади, моральною деградацією, розгубленістю перед майбутнім, неможливістю терпіти часи «стагнації» та спотворене несправедливістю соціальне й особисте життя.
Тематика смерті, таким чином, зазнала поступової трансформації і у фільмах «морального занепокоєння» отримала стійкий зв'язок з проблемою деформованого духовного стану людей, які хотіли б якось змінити життя на краще, проте нерідко потрапляли у пастку своєї совісті. Обидва згадані етапи розвитку польського кіно з різних ракурсів актуалізували потребу подолання гострої кризи, аби, зрештою, адаптуватись до нових реалій попри дезорієнтацію суспільства і внутрішнє сум’яття людини у воєнні та поствоєнні часи, у яких проблема смерті з часом набула інакшого символічного забарвлення, вкотре нагадуючи про небезпеку втрати духовних ідеалів та моральних цінностей людського буття.
Список літератури
1. Witek P. Andrzej Wajda jako historyk. Metodologiczne studium z historii wizualnej. Lublin: Wydawnictwo UMCS. 2016. 712 s.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter