Поняття наративу постає одним з провідних методологічних конструктів сучасних соціогуманітарних наук. Під наративом розуміють сукупність пов'язаних між собою реальних чи вигаданих подій, фактів або вражень, які складають оповідний текст. Наратив являє собою універсальну характеристику культури, що акумулює та транслює власні системи смислів і досвід у цілому. Існує думка, що цінність історичної події визначається не стільки фактами, скільки наративною інтерпретацією цих фактів. Наративи, особливо сьогодні, – це просто слова або тексти, це сюжетизація минулого і майбутнього, невидима робота по створенню смислів, задача яких – національна консолідація, створення загального, спільного, того, що має об’єднувати, а не роз’єднувати.
Будь-яке пізнання апріорі соціальне, проте в межах гносеології існує проблема розмежування соціально-гуманітарного та природничо-технічного знання. М.Вебер наполягав на тому, що природознавство, досліджуючи навколишній світ, не те що не вирішує смислових питань, воно їх навіть не ставить. Дж.Коллінгвуд переконував, що гуманітарне знання, зокрема, історія може і повинна навчити людей спрямовувати суспільство, подібно до того як природничі науки навчили їх керувати силами природи. Отже, прерогатива формування наративів – це справа гуманітаріїв.
Будь-яке наукове дослідження починається зі збору, систематизації, узагальнення та інтерпретації фактів. Але, що ми називаємо фактом і чому дещо для одних дослідників є безсумнівним фактом, в той час як для інших являється сумнівним, а то і взагалі не фактом?
У гуманітарному дослідженні, на відміну від природничого, факти не мають лише констатованого емпіричного характеру, у їх викладенні вже міститься деяка доля витлумачення, обумовлена світоглядом дослідника. Особливої ваги при цьому набуває не пояснення фактів, а їх розуміння, як спосіб осягнення соціальних явищ і процесів. Результат розуміння є неостаточним результатом дослідження, а лише гіпотезою в системі соціального знання, яка в ідеалі мала б бути верифікована науковими методами. В соціально-гнасеологічних схемах політична і соціокультурна реальність постає не в просторово-часових параметрах, а як носій смислу, символ людського прояву, який підлягає поясненню і витлумаченню, оскільки осмислення і розуміння, за М. Хайдеггером, дещо більше ніж просто пізнання.
Дослідник має право на інтерпретацію факту. Але проблема в тому, де межі цієї інтерпретації, де вона ще походить від факту, ґрунтується на ньому і де інтерпретація замінюється вимислом і врешті-решт фальсифікацією?
Герменевтична інтерпретація –методологічний підхід у сфері гуманітарних досліджень, процес осмислення і процедура розуміння. На думку Г.Гадамера, необхідною умовою інтерпретації фактів минулого є «герменевтично вихована» свідомість інтерпретатора[2]. У значній кількості інтерпретацій, особливо історичних, інтерпретатор буквально «вбудовує» свої передміркування, свій передрозум у минуле, в історію, в традицію, своє теперішнє бачення приписує давнині, демонструючи герменевтично невиховану свідомість.
Межі наукового факту закінчуються там, де має місце професійна некомпетентність, науковий підхід змінюється політичним, а культурний зміст події підмінюється ідеологічним. Наприклад, Т. Воропаєва, аналізуючи зростання наукового інтересу до цивілізаційної проблематики в сучасній соціогуманітаристиці, констатує неадекватність викладення цивілізаційної тематики у працях багатьох сучасних українських дослідників, які стверджують, що існує «українська цивілізація», «козацька цивілізація», «етнічна цивілізація», «Чорноморська цивілізація», «скіфська цивілізація», «слов’янська цивілізація», «хозарська цивілізація», «східно-слов’янська цивілізація». При цьому автор справедливо наголошує на необхідності розробки адекватних теоретико-методологічних засад дослідження українства в цивілізаційному просторі, які сприятимуть серйозному науковому обґрунтуванню проблематики[1].
Інколи політичні сили пропонують настільки свавільне осмислення історичних фактів, що вони взагалі залишають межі наукової логіки, а наративи перетворються на безпідставні фантазії. Гра фактами минулого в інтересах різних політичних сил, досить свавільна і безвідповідальна інтерпретація історії на потребу дня, не проходить дарма. Необхідно вивчати національну історію, усувати «білі плями» в минулому, але завжди слід пам'ятати про делікатність вченого, на яку зауважував М. Вебер у лекції «Наука як покликання і професія», наполягаючи на тому, що вчений не повинен бути політиком, у всякому разі тоді, коли проводить дослідження. Мета дослідника - витлумачити минуле не на потребу часу, а в точній і строгій відповідності з логікою історії, демонструючи «герменевтично виховану свідомість» у формуванні сучасних наративів.
Список літератури
1. Воропаєва Т. Українство в європейському цивілізаційному просторі: теоретико-методологічні засади дослідження. // Українознавчий альманах. Випуск 11. К., 2013. с. 79 – 83.
2. Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод. Том 1: Герменевтика І: Основи філософської герменевтики. К.: Юніверс, 2000. 464 c.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter