Пріоритетним завданням педагогічної вищої освіти є підготовка висококваліфікованого фахівця відповідного профілю, який досконало володіє українською літературною мовою в усній і писемній формах. Забезпечення послідовного впровадження компетентнісного підходу до вивчення мовних явищ і понять сприятиме формуванню мовнокомунікативної професійної компетентності майбутнього вчителя початкової школи.
Мета нашого дослідження – розглянути особливості реалізації компетентнісного підходу до ознайомлення майбутніх педагогів початкової ланки освіти з українським складоподілом.
Аналіз наукової літератури з проблеми дослідження [1-9] засвідчив, що в сучасній лінгвістиці загальноприйнятого тлумачення поняття «склад», яке б відповідало всім науковим вимогам, не існує. В основу поділу слів на склади покладено різні підходи і теорії.
Запропонована давньогрецькими вченими теорія, згідно з якою кількість складів у слові визначається за наявністю головних звуків, вважається найдавнішою. Основне положення теорії – кожне слово поділяється на стільки складів, скільки голосних звуків у ньому – становить лінгвістичне підґрунтя методики навчання грамоти в сучасній початковій школі.
Основоположником теорії м’язового напруження є французький лінгвіст М. Граммон (наприкінці 20-х рр. ХХ ст.). В українському мовознавстві її дотримуються В. Лобода, М. Наконечний, Л. Скалозуб. За цією теорію склад – це частина мовного потоку, утворена поєднанням звуків із неоднаковим виявом м’язового напруження (послідовним посиленням і ослабленням) у процесі артикуляції їх. На думку дослідників, найбільше напруження припадає на голосний звук, який утворює вершину складу, а найменше буває на межі складів.
Експіраторна теорія складу, або теорія повітряних поштовхів, уперше запропонована в кінці ХІХ ст. німецькими лінгвістами. У більш розгорнутому вигляді її представив американський фонетист Р. Стетсон у 1951 році. Відповідно до цієї теорії, склад – це частина слова, один звук або сполучення кількох звуків, що вимовляються одним поштовхом видихуваного повітря. Прихильники експіраторної теорії стверджують, що під час вимови слова струмінь видихуваного повітря виходить не плавно, а окремими поштовхами; кожному поштовху відповідає один склад [4, с. 38]. Зауважимо, що результати сучасних експериментальних досліджень із фонетики заперечують таке розуміння поняття, оскільки кількість складів і кількість поштовхів видихуваного повітря не завжди збігається.
Не менш поширеною є теорія сонорності (гучності), основні положення якої розробив данський лінгвіст Й.О.Х. Єсперсен. На відміну від вищезазначених теорій, що ґрунтуються на фізіолого-артикуляційному підході, в основі теорії сонорності – акустичні властивості звуків, їх неоднакове сприймання слухом. Вважається, що склад будується за законом висхідної звучності, його вершиною є голосний звук, а межа між складами проходить у місці найбільшого спаду гучності. Отже, за теорією сонорності склад визначається як сукупність різних за ступенем звучності звуків – від менш звучних до більш звучних.
Українські лінгвісти (Жовтобрюх М., Тоцька Н., Караман С. та ін.) досліджують склад як комплексне явище мови, що є наслідком дії акустичного, фізіолого-артикуляційного, фонологічного чинників. Таке розуміння поняття у вітчизняному мовознавстві є найбільш визнаним.
Отже, майбутні вчителі початкової школи мають усвідомити, що склад як найменший відрізок мовлення може бути утворений з одного голосного звука чи сполучення кількох звуків, один з яких обов’язково є голосним. Голосні звуки в українській мові мають найвищий індекс звучності (гучності), утворюють вершину складу і виконують роль складотворчих. Приголосні ж звуки не є складотворчими. Залежно від кількості складів слова бувають односкладові (день, дуб, кіт, слон), двоскладові (білка, вишня, травень), трискладові (вересень, малюнок, яблуня) й багатоскладові (університет).
У сучасній лінгвістиці характеристика складу здійснюється за кількома критеріями. За наявністю наголосу розрізняють наголошені й ненаголошені склади. Склад, який має найбільшу силу звучання, називається наголошеним; усі інші склади в слові ненаголошені. Наприклад, у слові зозуля – [зоу/зý/л'а] наголошеним є другий склад.
За початковим звуком виокремлюють такі склади: прикриті – починаються приголосним звуком (рука – [ру/кá], молоко – [мо/ло/кó]); неприкриті – починаються голосним звуком (наприклад, перший склад у слові осінь –[ó/с'ін']) та напівприкриті – починаються з нескладових звуків [ĭ], [ў] (наприклад, перший склад у слові взуття – [ўзу/т':á]). Зауважимо, що в українській літературній мові переважають прикриті склади. Прикладами цього можуть бути випадки появи протетичних (приставних) приголосних звуків: вулиця, він, вона та інші.
За кінцевим звуком склади бувають закриті – закінчуються на приголосний звук (балкон –[бал/кóн]), відкриті – закінчуються на голосний звук (коза – [ко/зá]), напіввідкриті – закінчуються на нескладові звуки [ĭ], [ў] (наприклад, перший склад у словах мавка – [мáў/ка], байка – [бáĭ/ка]). В українській мові переважають відкриті склади (80%), що є наслідком закону відкритого складу, який діяв ще у праслов’янській мові [1, с. 46].
У процесі ознайомлення майбутніх учителів початкових класів із закономірностями українського складоподілу слід керуватися принципом висхідної звучності у межах складу (тобто кожний наступний звук має бути звучнішим за попередній) та законом збереження відкритого складу. Як свідчать спостереження за освітнім процесом на уроках української мови, якщо у слові голосний звук поєднується з одним приголосним, то під час поділу такого слова на склади в учнів зазвичай не виникає труднощів. У випадку ж збігу в слові кількох приголосних звуків встановлювати складову межу школярам буває надзвичайно важко. Тому щоб забезпечити правильне виконання дітьми звуко-складового аналізу слів, учитель повинен чітко орієнтуватися в складних випадках українського складоподілу. Нижче подаємо основні правила поділу слів на склади, які мають засвоїти майбутні педагоги:
1. Один приголосний звук, що знаходиться між голосними, завжди належить до наступного складу: до-ля, ви-ши-ва-ти, пе-ре-мо-га.
2. Два сусідні шумні приголосні звуки (обидва дзвінкі або обидва глухі) належать до наступного складу: дру-жба, мі-сто, не-спо-кій; особливо, якщо становлять тісне сполучення фрикативного з проривним приголосним [ск], [ст], [жд], [сп], [шч], [зд]: при-ї-зди-ти.
4. Сусідні приголосні, перший з яких більш звучний, ніж другий (дзвінкий і глухий, сонорний і шумний), належать до різних складів: каз-ка, гряд-ка, ліз-ти, гол-ка, пар-та.
5. Два сусідні сонорні приголосні належать до різних складів: гор-ло, зер-но, маль-ва, тем-ний.
6. Два приголосні звуки, з яких перший – шумний, а другий – сонорний, належать до наступного складу: ви-шня, пі-зній, ро-блю, му-дрий, ни-жній.
7. Нескладові приголосні звуки [ў] та [ĭ] належать до попереднього складу: гав-ка-ти, пів-ник, зай-чик.
8. Три приголосні звуки, перші два з яких шумні (нерідко вони становлять поєднання тісного звукосполучення), а третій – сонорний приголосний, належать до наступного складу: го-стрий, се-стра, за-здро-щі.
9. Подовжений приголосний звук завжди відноситься до наступного складу: жи-ття, зі-лля, зна-ння [2; 5-7; 9].
Таким чином, упровадження компетентнісного підходу в процесі вивчення закономірностей українського складоподілу майбутніми вчителями початкової школи передбачає, по-перше, усвідомлення ними поняття «склад» на основі його фізіолого-артикуляційної та акустичної характеристик; по-друге, розуміння важливості дотримання в українському складоподілі законів висхідної звучності у межах складу та загального тяжіння до відкритого складу; по-третє, оволодіння основними правилами поділу слів на склади зі збігом приголосних звуків.
Список використаних джерел:
1. Бондар О. І., Карпенко Ю. О., Микитин-Дружинець М. Л. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія : навч. посіб. Київ : Академія, 2006. 368 с.
2. Доленко М. Т., Дацюк І. І., Кващук А. Г. Сучасна українська мова. Київ : Вища школа, 1987. 352 с.
3. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства : піруч. Київ : Академія. 2001. 368 с.
4. Мова як система : навч. посіб. / В. А. Глущенко, Ю. В. Ледняк, В. М. Овчаренко, І. М. Рябініна. Київ : ЦУЛ. 2017. 132 с.
5. Сучасна українська літературна мова : навч. посіб. / C. О. Караман, О. В. Караман, М. Я. Плющ та ін. ; за заг. ред. С. О. Карамана. Київ : Літера ЛТД, 2011. 560 с.
6. Сучасна українська літературна мова : підруч. / М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін. ; за ред. М. Я. Плющ. 6-те вид., стереот. Київ : Вища школа, 2006. 430 с.
7. Сучасна українська літературна мова: Лексикологія, фонетика : підруч. / А. К. Мойсієнко, О. В. Бас-Кононенко, В. В. Бондаренко та ін. Київ : Знання, 2010. 270 с.
8. Тоцька Н. Фонетика української мови та її вивчення в початкових класах. Київ : Рад. школа. 1976. 176 с.
9. Шевчук С. В., Кабиш О. О., Клименко І. В. Сучасна українська літературна мова : навч. посіб. 2-ге вид., стереот. Київ : Алерта, 2017. 544 с.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter