Злочини та їх сукупність – злочинність – руйнують механізми державного управління, знецінюють свободу, породжують страх і розчарування серед частини громадян щодо доцільності проведення демократичних реформ. Сьогодні основним пріоритетом є формування згуртованого українського суспільства, створення єдиного гуманітарного простору та утвердження демократичного ладу в країні. У зв’язку з цим особливого значення набуває пошук шляхів подолання комунікативних «розривів» у наукових та соціальних взаємодіях, які перешкоджають досягненню загальнонаціонального консенсусу, необхідного для утвердження демократії.
Проблема протиправної поведінки є об’єктом дослідження багатьох спеціальних дисциплін, таких як юриспруденція, філософія, кримінологія, загальна та соціальна психологія, соціологія та педагогіка. Філософсько-правове дослідження цієї проблеми в нинішній складній кризовій ситуації дозволить об'єднати досягнення цих наук для вирішення ключових питань протиправної поведінки особистості в умовах війни та поглиблення кризи.
Основним для релігійних і філософських учень є визнання природної притаманності суспільству злочину як органічної складової його життєдіяльності. Чи виникає він через недосконалість людини і суспільства, чи є Господнім прокляттям, злочин постійно породжується та відтворюється самим суспільством, є його необхідним супутником. Однак, різняться вони у визначенні природи злочину і методах боротьби з ним. Це викликає появу безлічі філософсько-правових шкіл, які, не дивлячись на оригінальність, мали на меті вироблення правових, справедливих та правильних норм регулювання людської поведінки. Розбіжності в них виникають у визначенні того, що є правильним чи неправильним, справедливим чи несправедливим, а отже, правовим чи неправовим. М.М. Гернет 1874-1953 рр. був першим, хто спробував обґрунтувати розуміння злочинності як соціального явища. Він вважав, що злочинність є характеристикою суспільства, яке закономірно породжує окремі злочини. Однак це поняття не містить в собі характеристики об’єкта, на якому воно базується [1].
Сократ, Платон і Арістотель дійсно розмірковували про злочин як порушення справедливості та про покарання як засіб її відновлення. Вони висловлювали думку, що справедливість має бути відновлена через покарання того, хто вчинив злочин, щоб відновити гармонію в суспільстві. Якщо розглядати злочин як прояв духовних потенцій зла, то через форми самоусвідомлення людей можна відслідкувати розвиток злочинності в залежності від культурно-цивілізаційного контексту.
В історії можна виділити дві точки зору на зло як потаємну силу, що присутня в основах матеріального світу. Деякі вважають, що зло є невід’ємною рисою людського суспільства або навіть всього органічного світу, будучи або моностатичною основою, співіснуючою з добром, або дуалістичною духовною субстанцією, або абсолютним протиставленням чи взаємопереходом одного в інше. Відомий криміналіст Д. А. Дріль стверджував, що «злочин є одним із природних явищ, що відбувається за природними законами, а не через свавілля» [2, с. 101]. Ч. Беккаріа вважав злочин результатом «дії Всесвітнього закону розтління» [3, с. 135].
Дослідження спрямованості культурно-історичної думки людства через міфологічні, релігійні, філософські, художньо-творчі, а пізніше філософсько-правові концепції і теорії свідчать про те, що питання про природу злочину завжди було центральним у контексті понять добра і зла у світі. Юридичне право, як результат цивілізаційного розвитку суспільства, формує нормативно-ціннісний простір на кожному історичному етапі. Цей простір регулює, стримує або активізує творчу діяльність людини та запобігає деструктивним намірам і посяганням. У цьому полягає гуманістична культурно-цивілізаційна сутність права. Феномен злочинності виникає, коли механізми блокування не працюють, і дії людей виходять за межі правових норм цивілізованого співжиття.
Таким чином, кожна людина від народження має природне право на свободу дій і вибору, але суспільні умови, створені внаслідок історичного розвитку, змушують її підкорятися соціальним нормам, що закріплені в юридичних законах, у так званому позитивному праві. Кримінальний закон, а не моральний осуд чи політичні міркування, визначає, що вважається злочином, і передбачає відповідні наслідки за його вчинення.
Список літератури:
1. Шакун В.І. Злочинність. Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 18: Кримінологія. Кримінально-виконавче право / редкол.: В.І. Шакун (голова), В.І. Тимошенко (заст. голови) та ін.; Нац. акад. прав. наук України; Ін-т держави і права імені В.М. Корецького НАН України; Нац. юрид. ун-т імені Ярослава Мудрого. Харків: Право, 2019. С. 158-159.
2. Дриль Д.А. Уголовное право. Спб.: Касса взаимопомощи студ. СПб. политех. ин-та, 1909. 552 с.
3. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях. М.: Стелс, Бимпа, 1995. 303 с.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter