Закарпаття перебувало у складі Чехословаччини упродовж майже 20 років. Одним із ключових питань цього історичного періоду для населення регіону було визначення його правового статусу. Питання правового статусу Закарпаття у складі ЧСР розглядаються в II та V розділах колективної праці «Нариси історії Закарпаття» (том II) [1]. Серед зарубіжних публікацій особливе місце займають праці науковців української діаспори - вихідців із Закарпаття, які проживають переважно в США і Канаді. Це праці Вікентія Шандора [2], Петра Стерча [3], Юліана Химинця [4] та інших. Оцінюючи вагомий внесок як вітчизняних, так і зарубіжних науковців, варто зазначити, що питання, пов’язані з державним і правовим статусом регіону та русинів-українців у період між двома світовими війнами, поки що досліджені досить епізодично і не повністю.
Після розпаду в жовтні 1918 року Австро-Угорської імперії була створена Чехословацька Республіка. У цей час, на основі рішень Сен-Жерменського мирного договору від 10 вересня 1919 року, підписаного між країнами-переможцями в Першій світовій війні та Австрією, Закарпаття увійшло до складу ЧСР. Відповідно до умов згаданого договору Чехословацька Республіка брала на себе відповідні зобов’язання стосовно врегулювання та забезпечення правового статусу русинів-українців на Закарпатті. Головними з яких, були зобов’язання уряду ЧСР щодо надання краю широкої автономії для розвитку місцевого самоврядування, з губернатором та представницьким законодавчим органом народу – Соймом.
10 вересня 1919 року на міжнародному рівні було деклараційно урегульовано природне право на національне та державне самовизначення русинів-українців Закарпаття, враховуючи конкретну політичну ситуацію в світі. Проте, на практиці, ці права не були втілені в реальне життя.
Конституція Чехословацької Республіки декларувала обмеження автономних прав русинів-українців, що не відповідали букві й духу Сен-Жерменського міжнародного мирного договору. Наприклад, були обмежені права губернатора та законодавчого органу Сойму. Губернатор краю призначався президентом ЧСР за підтримки Уряду і був відповідальним перед Соймом Підкарпатської Русі. Також, розпорядженням Уряду від 20 квітня 1920 року всю цивільну владу в Підкарпатській Русі було передано віце-президентові, що обмежило права губернатора [5, с. 56].
Уряд ЧСР дискримінував населення Закарпаття не лише в політико-правовому полі, але й у виборчій системі. Наприклад, у 1920 році в ЧСР відбулися парламентські вибори, але на Закарпатті їх не провели, незважаючи на вимоги політичних партій. Урядовці вважали, що місцеве населення не готове до самоврядування, що стало приводом для відмови в наданні автономії. Парламентські вибори на Підкарпатській Русі відбулися лише в березні 1924 року через настійливі вимоги політичних партій. Однак результати цих виборів були анульовані після наступних парламентських виборів у 1925 році. Автономний статус Закарпаття було проголошено урядом ЧСР лише в жовтні 1938 року, коли республіці загрожував розпад. Тільки 22 листопада 1938 року під тиском міжнародних політичних і внутрішніх чинників Чехословаччина виконала свої зобов'язання з надання де-юре автономних прав русинам-українцям, змінивши свій державний устрій на федеративний, що включав Чехію, Словаччину та Підкарпатську Русь.
14 березня 1939 року, у день розпаду федеративної держави Чехословаччини, населення Карпатської України виявило високу національну свідомість та політичну волю, проголосивши незалежну державу. На засіданні Сойму Карпатської України було обрано президентом Августина Волошина. 15 березня Сойм Карпатської України офіційно оголосив акт самовизначення русинів-українців і встановив автономне самоуправління на своїй території.
Таким чином, у відповідності до Сен-Жерменського мирного договору, ухваленого світовою спільнотою 10 вересня 1919 року, вперше було де-юре визнано право русинів-українців Закарпаття на своє національне та державне самовизначення. Це право було пізніше декларативно закріплено в Конституції Чехословацької Республіки. Однак, упродовж 1920-30-х рр. Чехословацька Республіка, яка була демократичною державою за своїми принципами, духом і спрямуванням, не надала реальної автономії русинам-українцям Закарпаття.
Список літератури:
1. Нариси історії Закарпаття. Том II (1918-1945). Ужгород. 1995. 652 с.
2. Шандор В. Закарпаття, історико-правовий нарис IX ст. до 1920 р. Нью-Йорк. 1992. 292 с.
3. Карпато-Українська держава: 3 історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919-1939 роках. Ужгород. 1996. 288 с.
4. Тернистий шлях до України. Ужгород. 1996. 384 с.
5. Бедь В. В. Політико-правове становлення Закарпаття у складі Чехословацької республіки (1919-березень 1939 рр.) Науковий вісник Ужгородського університету. Серія. Історія. Ужгород. 2002. Вип. 7. С. 56.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter