Профорієнтаційна компетентність є не тільки важливою складовою роботи викладача у вищих навчальних закладах, а і обов'язком, як приміром, слушно підкреслив І. Драч [1, с. 93] той факт, що основними видами організаційної діяльності науково-педагогічного працівника є підготовка матеріалів на засідання кафедри, вчених рад, участь у проведенні профорієнтаційної роботи щодо залучення студентів до навчання.
З цих причин слід зазначити, що у сучасних умовах розвитку вищої освіти формування профорієнтаційної компетентності у підготовці викладачів закладу вищої освіти виступає не тільки прерогативою, але і обов'язком для майбутніх викладачів. У цьому розумінні підтримуємо думку дослідників [2, с. 108] у тому, що профорієнтаційна компетентність в сучасних умовах функціонування освітнього закладу стає одним із головних напрямів його діяльності, будучи вагомим складником програми соціальної адаптації, в тому числі до професійної діяльності в майбутньому. До того ж робота педагогічного колективу навчального закладу з профорієнтації за реалізації певних педагогічних умов зазнає істотних змін, вирішуючи одну з головних цілей – формування професійного самовизначення, що відповідає індивідуальним особливостям кожної молодої людини, вимогам до навчання сучасним професіям та запитам суспільства в компетентнісних кадрах.
У контексті вищезазначеного, слід наголосити на тому, що у сучасних умовах формування профорієнтаційної компетентності у підготовці викладачів закладу вищої освіти відбувається без належного законодавчого забезпечення, що виступає малодослідженою науково-прикладною проблемою, актуальність якої витікає з потреби формування державної профорієнтаційної політики у сфері вищої освіти загалом.
Аналізуючи дані питання, дослідники звертають увагу на той факт, що у частині дев'ятій статті 1 Закону України «Про освіту» від 5 вересня 2017 року № 2145-VIII визначається поняття «індивідуальна освітня траєкторія», як «персональний шлях реалізації особистісного потенціалу здобувача освіти, що формується з урахуванням його здібностей, інтересів, потреб, мотивації, можливостей і досвіду, ґрунтується на виборі здобувачем освіти видів, форм і темпу здобуття освіти, суб'єктів освітньої діяльності та запропонованих ними освітніх програм, навчальних дисциплін і рівня їх складності, методів і засобів навчання» [3]. З цього приводу В. Зінченко [4, с. 25] зазначає, що зміна освітньої парадигми на особистісно-орієнтовану вимагає побудови освітнього процесу з урахуванням індивідуальних особливостей здобувачів і їх професійної спрямованості. Все це ставить на порядок денний формування у майбутніх викладачів профорієнтаційної компетентності − багаторівневого і багатовекторного утворення особистості, яке забезпечує здатність проведення профорієнтаційної роботи та формування власної професійної траєкторії, професійної мобільності та конкурентоздатності. На наш погляд, остання характеристика є рушійною силою та вимогою ринку і формує потребу у інституційному оформленні профорієнтаційної компетентності у підготовці викладачів закладу вищої освіти.
Саме тому розвиток профорієнтаційної компетентності у підготовці викладачів закладу вищої освіти є пріоритетом державної освітньої політики, яка формувалася достатньо складно у період після відновлення незалежності України у 1991 році. Як зазначають дослідники, зокрема Л. Авдєєв та Д. Остапчук та інші [5, с. 141], період активного розгортання профорієнтаційної роботи швидко закінчився з розпадом СРСР. Проблема почала просто ігноруватися більшістю освітніх чиновників. У зв’язку з переходом до ринкової економіки держава на найвищому рівні відмовилася від планування та гарантій у сфері освіти та працевлаштування громадян взагалі, що викликало безробіття та, як результат, створення центрів зайнятості, на які частково були перекладені функції профорієнтації молоді нарівні з дорослими людьми, які втратили роботу та не могли знайти її за своєю спеціальністю. Враховуючи позитивний світовий досвід з використання професійної орієнтації як одного з ефективних засобів протистоянню безробіттю та рекомендації Міжнародної організації праці, Міністерство праці України в 1994 році прийняло рішення про створення Концепції державної системи професійної орієнтації населення. Ця концепція була схвалена Кабінетом Міністрів України, який згодом у 2008 році затверджує вже нову редакцію згаданої Концепції [6], а в 2009 році створюється міжвідомча Рада з питань профорієнтації населення та доручається відповідним міністерствам і установам, у межах своєї компетенції, вжити необхідних заходів щодо практичної реалізації завдань, які на них покладалися [7, с. 17].
У подальшому було внесено значну кількість змін і доповнень до вищезазначеної Концепції державної системи професійної орієнтації населення, згідно з якою, «… професійна орієнтація населення є науково обґрунтованою системою взаємопов'язаних економічних, соціальних, медичних, психологічних і педагогічних заходів, спрямованих на активізацію процесу професійного самовизначення та реалізації здатності до праці особи, виявлення її здібностей, інтересів, можливостей та інших чинників, що впливають на вибір професії або на зміну виду трудової діяльності» [6]. Водночас потрібно зазначити, що у даному документі питання профорієнтаційної компетентності не врегульовано, проте як «…науково обґрунтованою системою взаємопов'язаних економічних, соціальних, медичних, психологічних і педагогічних заходів…» можуть послуговуватися тільки відповідного рівня підготовки педагогічні кадри, про що має йтися у положеннях нормативно-правових актів.
Таким чином, сучасний досвід формування профорієнтаційної компетентності у підготовці викладачів закладу вищої освіти демонструє відсутність належного законодавчого закріплення поняття профорієнтаційної компетентності в українському законодавстві всіх рівнів, а також, відсутність організаційно-правових інституцій, що реалізують державну педагогічну профорієнтаційну політику у освітній сфері. На наше переконання, дана законодавча лакуна потребує заповнення з урахуванням нормативної обов'язковості профорієнтаційної роботи серед обов'язків науково-педагогічного складу українських закладів вищої освіти, а також з огляду на аналізований позитивний соціально-педагогічний ефект від системності реалізації профорієнтаційної політики у вищих навчальних закладах розвинених країн.
Список літератури:
1. Драч І.І. Управління формуванням професійної компетентності магістрантів педагогіки вищої школи: теоретико-методичні засади: монографія. К.: «Дорадо-Друк». 2013. 456 с.
2. Тарарук Д.П. Педагогічні умови формування готовності вчителів до профорієнтаційної діяльності серед старшокласників. Інноваційна політика. 2022. Вип. 43. т. 2. С. 105–109.
3. Закон України «Про освіту» від 5 вересня 2017 року № 2145-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2145-19#Text
4. Зінченко В.П. Модель формування профорієнтайційної компетентності майбутніх педагогів та її експериментальна перевірка. Sciences of Europe. 2020. № 48. С. 25–35.
5. Остапчук Н. Виникнення і розвиток професійної орієнтації як науково обґрунтованої системи (історико-генезисний аспект). Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Серія: Проблеми методики фізико-математичної і технологічної освіти. 2013. Вип. 3. С. 137–142.
6. Концепція державної системи професійної орієнтації населення, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2008 р. N 842. URL : https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/842-2008-%D0%BF#Text
7. Авдєєв. Л.Г. Професійна орієнтація: народження, становлення, розвиток. Ринок праці та зайнятість населення. 2010. №2. С.16–20.
________________________
Науковий керівник: Буцик Ігор Михайлович, доктор педагогічних наук, доцент, професор кафедри педагогіки, Національний університет біоресурсів і природокористування України
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter