Історія кожної мови – це результат історичних досліджень в різних сферах науки про мову (історичної фонетики, морфології, словотвору і синтаксису, лексикології тощо). Кожна мова у своєму виникненні та розвитку пов’язана зі спільністю людей і відображує їхні особливості. При цьому, кожну епоху характеризують певні закономірності розвитку мови, а мова, в свою чергу, особливо її лексичний склад, віддзеркалює розуміння світу її носіями. При розгляді лексичного стану сучасної німецької мови обов’язково треба брати до уваги історичні умови існування мови, бо саме історія народу стимулює розвиток лексики і виявляє напрям змін у словниковому складі мови.
Про розподіл давньогерманських діалектів відомо з джерел багатьох вітчизняних та зарубіжних мовознавців, таких як С. Зондереггер, В.В. Левицький, В.Г. Таранець, В. Шмідт, І.Г. Кулина та інших.
Зазначені дослідники розподіляють їх на шість основних підгруп: у східній частині Європи: вінділи (вандали, бургунди, карини, варини та ін.; пізніше сюди належали готські племена); на північному заході: інгевони (кімри, сакси, англи, фризи та ін.); на прирейнській теориторії: іствеони (бруктери, салії та ін., які потім об’єдналися у племенні союзи франків); на сході: певкіни і бастарни; на півдні: гермінони (лангобарди, алемани та ін.); на півночі: геллевіони (скандинавські племена) [1, 3, 4, 9, 11].
На початку нашого літочислення, як наголошує В.В. Левицький, з цієї великої кількості племенних діалектів сформувалися три підгрупи германських мов:
1. Східна – нині вимерлі (готська, вандальська, бургундська тощо);
2. Північна (скандинавська) – наразі утворюють сучасні: ісландська, норвезька, фарерська (західноскандинавські мови);
3. Західна – включає такі сучасні мови як: англійська, німецька, нідерландська (голландська), африкаанс (бурська), ідиш, фризька, фламандська (теориторія Бельгії) [3].
Г. Нібаум, досліджуючи західногерманські племена, відмічає, що на початку нашої ери вони розташувалися на території між Одером та Ельбою [8]. На сході вони межували зі слов’янськими племенами, на півдні – з кельтами. Навіть на початку нашої ери досить відчутні були діалектальні відмінності західногерманських мов. У часи так званого «Великого переселення народів» (IV – VII ст. н. е.) західні германці поділялися на декілька племен: верхньогерманські діалекти – Hochdeutsch (південна група), яка в свою чергу розподілялася на Oberdeutsch (південнонімецька група) і Mitteldeutsch (середньонімецька група) та нижньогерманські діалекти – Niederdeutsch (північна група). Верхньогерманські діалекти об’єдналися згодом в давньоверхньонімецьку мову (Althochdeutsch), перші писемні пам’ятки якої відносяться до VIII – IX ст. (глоси до латинських текстів, переклади з латини та поеми релігійного змісту). До XII століття середньоверхньонімецька мова (Mittelhochdeutsch) перемішалася з сусідніми мовами, особливо з середньо- і верхньофранкськими, і поступово почала розвиватися у літературну німецьку мову. Письмова форма нововерхньонімецької (Neuhochdeutsch) була встановлена лише після Реформації (XVI ст.). Але єдиного усного стандарту не існувало до ХІХ ст., бо Німеччина того часу залишалася політично роздробленою на окремі королівства та князівства.
Отже, сучасна німецька мова – Standarddeutsch мала непростий шлях, вона склалася на основі східносередньогерманських діалектів (Ostmitteldeutsch), зазнала також вплив південнонімецьких діалектів (Oberdeutsch) і почасти нижньонімецьких діалектів (Niederdeutsch). У наш час також існують німецькі діалекти (Staatsvarietäten) і, як наголошують німецькі мовознавці Х. Клаусманн та Н.К. Леонхард, сьогодні відбуваєтсья переоцінка статусу діалекта, де з єдиної форми спілкування він перетворюється в один з можливих варіантів мови (мовлення), який є соціально маркованим, і таким чином, німецькі діалекти займають сьогодні достатньо стійке місце поряд з нормованою німецькою мовою – Standarddeutsch [6, 7].
Метою даного дослідження є виявлення лексичних особливостей давньогерманських діалектів.
Матеріалом дослідження слугували словники німецької мови К. Дудена, Р. Шютцайхеля та етимологічні словники В.В. Левицького. Загалом було досліжено 230 лексичних одиниць.
В роботі використано дескриптивний та порівняльно-історичний методи дослідження.
Проведене нами дослідження показало, що лексичний склад давньогерманської мови був дуже рухливим і постійно збагачувався новими словами. В результаті розподілу всіх досліджених дівньогерманських лексичних одиниць за їхньою генетичною спорідненістю було виділено три основних групи: 1) германська лексика індоєвропейського походження; 2) лексика неіндоєвропейського походження; 3) запозичення.
До першої групи увійшли слова з переважно конкретним значенням, які пов’язані з навколишнім світом, явищами природи, рослинним і тваринним світом, людиною та частинами її тіла, термінами землеробства, скотарства, хазяйської діяльності, кольоропозначення тощо. Ця група склала близько 56% усього лексичного складу.
Надамо деякі приклади:
1) Явища природи: іє.* sau/su/suen, лат. sol, герм.* sunno/sunnon, гот. sauil/sunno, дісл. sunna, дфриз. sunne, да. sun, двн. sunna, нн. Sonne, укр. сонце.
2) Назви тварин: іє.* ulkᶷos/uel (рвати, роздирати), лат. lupus, герм.* wulfaz, гот. wulfs, дфриз. wolf, да. wulf, двн. wolf, нн. Wolf, укр. вовк.
3) Назви рослин: іє.* bhereg (блищати, сяяти), герм.* berkjon, дісл. bjork, дс. birka, да. birce, двн. birka, нн. Birke, укр. береза.
4) Назва людини:
a) іє.* ghðem/ghðom, лат. homo, герм.* guma, гот. guma, да. guma, двн. gomo, нн. Bräutigam, укр. наречений.
b) іє.* man/men (той, хто думає на землі – в порівнянні з Богами), герм.* mann, гот. manna/manniscs, дісл. maðr, да. man, двн. man/mennisc, нн. Mann, укр. чоловік, нн. Mensch, укр. людина.
Зазначені приклади доводять, що, як в індоєвропейській, так і в германських мовах на початку їхнього розвитку існували дві лексичних одиниці на позначення слова «людина», які в сучасній німецькій мові отримали значення: Mann – чоловік, Mensch – людина.
5) Частина тіла: іє.* kerd, лат. cordis, грец. kardia, герм.* hert-on/-an, гот. hairto, дфриз. herte, да. heorte, двн. herza, нн. Herz, укр. серце.
6) Терміни землеробства: іє.* grnom, лат. granum, герм.* korna, гот. kaurn, дфриз. korn, да. corn, двн. korn, нн. Korn, укр. зерно.
7) Терміни спорідненості: іє.* altos (старший, той, хто годує), лат. altus, герм.* alan/aljan (той, хто годує), гот. aldrs, дісл. aldr, да. alan, двн. altar, нн. Eltern, укр. батьки, нн. Alter, укр. вік.
Наведені приклади є доказом того, що зазначені сучасні іменники Eltern і Alter, вийшли з одного індоєвропейського кореня.
8) Терміни кольорозпозначення: іє.* ghele-/ghle-/ghlo-, лат. helvus, грец. chloros, герм.* gelwa-/gula-, дісл. gulr, да. geolo, двн. gelo, нн. gelb, укр. жовтий.
До другої групи увійшла лексика загальногерманського походження, що немає індоєвропейських відповідностей, а також відповідностей за межами германських мов. Вірогідно, ця лексика відноситься до мови-субстрату, тобто мови населення, з яким колись змішалися індоєвропейські племена (семітська або афразійська (Близький Схід, Північна Африка), нубійська (Північна Африка), фіно-угорська тощо). Лексика цієї групи виявилася найбільш складною в плані етимологічного дослідження, вона склала близько 21% усіх досліджуваних нами лексичних одиниць. Це слова, пов’язані з мореплавством, наприклад: See, Schiff та ін.; з напрямками частин світу, наприклад: Nord, Ost, Süd, West; зі скотарством, наприклад: Schaf та ін.; з суспільним життям, війною та миром, наприклад: Volk, Krieg, Schwert, Frieden та ін.; з явищами природи, наприклад: Wetter, Winter, Sommer, Regen; найбільш поширені дієслова, наприклад: sprechen, machen, trinken та ін.
Розглянемо деякі приклади:
- герм.* saiw-i/a-, гот. saiws, шв. sjö, дісл. sær, дфриз. se, да. sæ, двн. se(o), нн. See, укр. море, озеро;
- герм.* sunp, дфриз. suth, шв. syd, да. sud, двн. sund, нн. Süden, укр. південь;
- герм.* fripuz, гот. ga-fripon (помиритися), дфриз. fretho, да. friðu, двн. fridu, нн. Friede, укр. мир;
- герм.* sumr, дфриз. sumur, шв. sommar, дісл. sumar, да. sumor, двн. sumar, нн. Sommer, укр. літо;
- герм.* drink/drenkan, шв. dricka, гот. drigan, дфриз. drinka, да. drincan, двн. trincan, нн. trinken, укр. пити.
Третя група містить в собі запозичення, це в основному номінативні одиниці, які належать до сфери релігійно-філософської лексики будівництва, архітектури, торгівлі, військової справи, соціальних відносин, предметів побуду тощо, вона склала 23% усіх досліджуваних нами лексичних одиниць. В основному це були запозичення з латинської мови, але також існували грецькі, кельтські, балто-слов’янські та інші запозичення.
Розглянемо деякі приклади:
- лат. claustrum, нід. klooster, двн. klostar, нн. Kloster, укр. монастир;
- лат. pilum, да. pil, двн. pfil, нн. Pfeil, укр. стріла;
- лат. campus, да. camp, двн. champf, нн. Kampf, укр. битва, поле бою;
- лат. murus, да. mur, двн. mura, нн. Mauer, укр. кам’яна стіна;
- лат. vinum, герм.* wina, гот. wein, да. win, дшв. vn, дісл. vin, двн. win, нн. Wein, укр. вино;
- лат. caupo, гот. kaupon, двн. koufon, нн. kaufen, укр. купувати.
В результаті проведеного нами дослідження виявлено, що лексичний склад давньогерманської мови та її діалектів має, в основному, спільноіндоєвропейське походження (56%), крім того, існує також чимало лексичних одиниць, які не мають індоєвропейських відповідностей (21%), бо стали результатом мови-субстрату; виявлено також багато запозичень (23%), що свідчить про найдавніші контакти германців з кельтами, римлянами та іншими народами. Саме завдяки дослідженню лексичного складу мови отримано уявлення про спосіб життя, мислення, побут давніх германців, їх міжетнічні контакти.
Отримані результати мають певне значення для подальших теоретичних розробок не тільки в межах діахронії, але й також у синхронічних дослідженнях сучасної німецької мови.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:
1. Кулина І.Г., Янер О.С. Історія німецької мови. Одеса: Фенікс, 2023, 118 с.
2. Левицький В.В. Етимологічний словник германських мов. Вінниця: Нова книга, 2010. – Т. 1, 616 с., Т. 2, 368 с.
3. Левицький В.В. Основи германістики. Вінниця: Нова книга, 2008, 502 с.
4. Таранець В.Г. Діахронія мови: Збірка статей, Одеса: Друкарський дім, 2008, 232 с.
5. Duden. Das Herkunftswörterbuch. Etymologie der deutschen Sprache / Duden-Mannheim, Leipzig, Wien, Zürich: Dudenverlag, 2006. – B. 7.4. Aufl., 960 S.
6. Klausmann H. Regionalismen in der schriftlichen Standardsprache. Sprachkultur – Regionalkultur. Neue Felder kulturwissenschaftlicher Dialektforschung (Studien und Materialien des Ludwig-Uhland-Instituts der Universität Tübingen, 49). Tübingen, 2014, S. 96 – 120.
7. Leonhardt N. K. Dialektgrenzen als soziokulturelle Konstrukte. Subjektive Sprachräume in Nord – Baden – Württemburg. Eberhard Karls Universität Tübingen, 2014, 274 S.
8. Niebaum H. / Macha J. Einführung in die Dialektologie des Deutschen, 2., neubearbeitete Auflage. Max Neimeyer Verlag, Tübingen 2006, 256 S.
9. Schmidt W., Berner E., Wolf N., Langner H. Geschichte der deutschen Sprach.Teil 1 und 2. Ein Lehrbuch für das germanistische Studium. – 12 Aufl. Hirzel Verlag. – Stuttgart, 2020. – 509 S.
10. Schützeichel R. Althochdeutsches Wörterbuch. Tübingen: Max. Niemeyer Verlag, 1989, 4., erg. Aufl., 309 S.
11. Sonderegger S. Althochdeutsche Sprache und Literatur: Eine Einführung in das älteste Deutsch / Stefan Sonderegger. – Berlin – New York: Walter de Gruyter, 2018. – 390 S.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter