Конституційно закріплений курс на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору, гарантом якого виступає Президент України, ініціював суттєві зміни в організаційно-штатну структуру, зміст та спрямованість службової діяльності Збройних Сил України, їх поступову адаптацію до стандартів НАТО. Одним із інноваційних напрямків такої роботи є запровадження у Збройних Силах України інституту військових капеланів. Прийнято Закон України «Про службу військового капеланства». Стаття перша цього документу розтлумачує, що військовий капелан – це особа, яка в установленому законом порядку отримала мандат на право здійснення військової капеланської діяльності, уклала контракт про проходження військової служби на посадах осіб офіцерського складу (виключно на посадах Служби військового капеланства) та здійснює військову капеланську діяльність у підрозділах Збройних Сил України [5]. Згаданий у визначенні терміну військового капелану мандат, уявляє собою документ державного зразка, який виготовляється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин в Україні, й надає священнослужителю право здійснювати військову капеланську діяльність у Збройних Силах України. Військовим капеланом може бути громадянин України, який є священнослужителем зареєстрованої в Україні релігійної організації, має вищу богословську освіту та отримав від керівного центру (управління) відповідної релігійної організації мандат на право здійснення військової капеланської діяльності. Підготовка військових капеланів здійснюється за спеціальною програмою підготовки військових капеланів відповідно у вищих військових навчальних закладах Збройних Сил України.
В статті 100-2 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України визначені обов’язки військового капелана бригади, батальйону, що законодавчо закріплює його правовий статус, як державного службовця [4]. Про це свідчить і пункт 1 статті 2 Закону України « Про військовий обов’язок і військову службу», де зазначено, що військова служба є державною службою особливого характеру [3].
Разом з тим, стаття 35 Конституції України зазначає, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова [1]. Стаття 8 Основного Закону України наголошує - «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії». Це означає, що усі нормативно-правові акти держави мають прийматись і виконуватись у межах та у спосіб визначений Конституцією України і не можуть суперечити її положенням.
Крім того, діючий Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу» в пункті 5 статті 2 прямо вказує: «Військова служба в Україні організовується з дотриманням конституційної вимоги про відокремлення церкви і релігійних організацій від держави». Ще більш категорично з приводу стосунків держави і церкви висловлюється Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Стаття 6 даного документу визначає: «Створення релігійних організацій в органах військового управління, військових з'єднаннях та частинах забороняється. Держава не несе зобов'язань щодо задоволення потреб військовослужбовців, пов'язаних з їх релігійними переконаннями та відправленням релігійних обрядів. Військовослужбовці не мають права відмовлятися або ухилятися від виконання обов'язків військової служби з мотивів релігійних переконань та використовувати службові повноваження для релігійної чи атеїстичної пропаганди» [3].
Виходячи з викладених норм, військовий капелан, який фактично перебуває на державній службі, не може виконувати статутні вимоги щодо виконання своїх службових обов’язків в частині: ознайомлення військовослужбовців, працівників та членів їх сімей з основами релігійного вчення, бо це і є законодавчо заборонена в армії релігійна пропаганда; налагодження взаємодії з представниками релігійних організацій, які здійснюють діяльність у місцях дислокації військових частин, в інтересах задоволення духовно-релігійних потреб військовослужбовців; консультування командування з релігійних питань; проведення молитов, богослужінь, благословень, урочистих і поминальних заходів та інших релігійних обрядів і культів.
Таким чином, ми маємо очевидні протиріччя в положеннях низки нормативно-правових актів з питань діяльності військових священників і саме головне їх невідповідність головному законодавчому акту держави – Конституції України. В багатьох арміях світу військове капеланство успішно функціонує і безумовно має право на життя в Збройних Силах України. Тим більше, що в умовах ведення бойових дій душпастирська опіка військовослужбовців виграє не менш важливу роль ніж зброя. На війні, коли солдат кожну мить дивиться в очі смерті, атеїстів немає. Тому, полеміка щодо потреби такого інституту в армії безперспективна, а в сучасних умовах і недоречна. У всякому разі робота священника у військовому середовищі ніякої шкоди не принесе, а навпаки сприятиме формуванню у колективах здорового морально-психологічного клімату. Питання релігії в українській армії ніколи не були проблемними, критичними або конфліктними. Так, вищезгадана стаття 6 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» надає право військовослужбовцям сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відкрито висловлювати свої релігійні або атеїстичні переконання. Командири (начальники) військових з'єднань та частин надають можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях та релігійних обрядах у вільний від виконання обов'язків військової служби час [2].
Виходячи з вищевикладеного, можна зробити наступний висновок: виникла нагальна потреба упорядкувати нормативно-правові акти, в тому числі Конституцію України, у відповідність з тими об’єктивними реаліями, що вже існують з військовим духовенством у Збройних Силах України і які довели свою затребуваність та життєздатність.
Список літератури:
1.Конституція України.
2.Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (із змінами).
3.Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (із змінами).
4.Закон України «Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України» від 24 березня 1999 року № 548-XIV (із змінами).
5.Закон України «Про службу військового капеланства» від 30.11.2021 № 1915 – IX (із змінами).
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter