Як відомо, перші обмеження щодо методів і засобів ведення війни, зокрема положень, що стосуються питань гуманного ставлення до військовополонених починають встановлюватися ще в стародавні віки в Єгипті, Індії, Греції та Римі, де вони носили, виключно релігійний та звичаєвий характер. Військовополонені в цей час, переважно, або вбивалися, або перетворювались на рабів.
Після падіння Риму розпочинається епоха Середньовіччя. В цей період, керуючись якісним генезисом християнських гуманістичних ідей, спостерігається прогрес у процесі гуманізації права війни, що, передусім, має вплив на зменшення рівня жорстокості у ставленні до військовополонених. Першопричинами наведених доктринальних змін були саме теологічні доктрини (як християнства, так і ісламу), а також поява інституту середньовічного лицарства із розробленим «кодексом честі». Крім того, до теологічних доктрин вперше починають долучатися норми укладених домовленостей між ворогуючими сторонами, котрі можна розглядати в якості певної перехідної фази від релігійно-звичаєвих правил поводження з військовополоненими до безпосередньо правових норм[4, с. 101]. Головним надбанням цього періоду стало започаткування морально-релігійних кодексів професійного воїна – лицарських правил ведення війни. О. Буткевич з цього приводу наголошує, що особливістю періоду Середньовіччя став саме інститут лицарства, який в питаннях законів та звичаїв війни зумовив їх певну систематизацію [1, c. 370].
Ключовою якісною відмінністю становища військовополонених в епоху Феодалізму є те, що система перетворення полонених у рабів поступово витісняється можливістю грошового викупу полонених. На лицарів та великих феодалів розповсюджувалися положення лицарського «кодексу честі». Зокрема, в разі взяття у полон особи благородного походження, йому як благочестивому християнинові зберігалось життя, проте він зобов’язувався виплатити обумовлений викуп, або ж у визначений день повернутись до в’язниці. У випадку порушення даного зобов’язання лицар оголошувався безчесним й підступним [3, c. 82]. Однак наведені положення не розповсюджувалися на взяту в полон чернь, або у випадку, підняття повстання васалом проти свого сюзерена [4, С. 101].
Практика проведення викупу військовополонених була розповсюджена і у Київській Русі. Зокрема, в міжнародних договорах, між Руссю та Візантією 911 та 944 років, встановлювалася можливість проведення викупу військовополонених як русичами, так і греками, до того ж при здійсненні викупу враховувались вікові особливості ратників (за молодого воїна встановлювався викуп у розмірі 10 золотників, а за старого – лише 5) [4, c. 101]. Варто наголосити, що окрім системи викупу в цей період вперше розпочинається практика проведення безоплатного обміну військовополоненими. Зокрема, після поразки в Льодовому побоїщі 1242 р. представниками Лівонського ордену було направлено до князя Олександра (Невського) послів, котрими було запропоновано проведення обміну всіх взятих в полон воїнів, на які було отримано повну згоду. Відомі також випадки укладення письмових договорів між роздробленими руськими князівствами щодо проведення обміну полоненими. Тому можна констатувати, що в цей час починають виникати саме двосторонні кодифіковані договірні міжнародно-правові норми, що встановлюють порядок обміну полоненими [4, c. 101]. Бранці переважно підлягали утриманню за рахунок переможця, однак доволі часто після завершення війни на сторону, що зазнала поразки покладався обов’язок компенсації матеріальної шкоди за утримання полонених в якості контрибуцій [3, c. 83]. Окрім цього, в даний період звичним явищем було тримання полонених у «становищі арештанта, у загальних з останніми в’язницях» [2, c. 24].
Норми Руської правди також врегульовували взаємовідносини як вільних і озброєних «мужей» всередині «миру», так й інших соціальних груп населення, Давньоруське феодальне право визначало, що правосуб’єктність особи передусім залежала від її соціального статусу. Зокрема, було передбачено інститут «полоненого холопства». Так, холопи, до яких, по суті, і відносилися військовополонені, виходячи з тогочасного закону, не мали жодних елементів правосуб’єктності. Тому передбачалося, що всі військовополонені холопи ставали особистою власністю того, хто їх полонив. Більше того, військовополонені розглядалися в якості майна, яке можна було передати в спадок [4, с.101]. Подібні норми, що врегульовували питання режиму воєнного полону містились, в тому числі, й у ІІІ Статуті Великого князівства Литовського 1588 р., який діяв на території Україні під час входження її земель до складу Речі Посполитої. Згідно Статут, вбивство челядника, або їх викрадення кваліфікувалися в якості злочину проти власності [2 , с.25].
Підусмовуючи вищезазначене, можна зробити висновок, що епоха Середньовіччя стала своєрідним переломним етапом у контексті гуманного поводження з військовополоненими. По-перше, розвиваються гуманітарні правила щодо полону шляхом укладання неписаних домовленостей між воюючими, що мало наслідком започаткування лицарського «Кодексу честі». По-друге, система вбивства, або перетворення військовополонених на рабів поступово витісняється системою проведення викупу, або безоплатного обміну полоненими. По-третє, вперше починають укладатися кодифіковані міжнародні договори, якими закладався фундамент інститут захисту військовополонених.
ЛІТЕРАТУРА
1. Буткевич О. В. Міжнародне право середніх віків. Київ: Вид-во гуманіст. л-ри, 2008. 672 с.
2. Грушко М. В. Становлення та специфіка міжнародно-правового режиму військовополонених. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса, 2015. 287 с
3. Репецький В. М., Лисик В. М. Міжнародне гуманітарне право: Підручник. Київ: Знання, 2007. 467 с
4. Тараненко М. М. Історичний генезис визначення правового статусу військовополонених нормами міжнародного гуманітарного права / Журнал східноєвропейського права № 120, 2024. С. 98-107
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter