У романі сучасного українського письменника І. Павлюка «Я бачу вас цікавить пітьма» цікавим є не лише сюжет, але і відсилки на міфологію, літературні та мистецькі твори. Усі вони доповнюють книгу окремою додатковою лінією, що дозволяю читачам включитися у сюжет розслідування, але не стільки для пошуків маніяка, скільки для пошуків самих себе, які теж блукатимуть лабіринтами богом забутого селища Буськів Сад. Водночас, роман зоорієнтований на читача, який вміє читати, адже головною підказкою в розслідування, не скільки для позаштатного психолога Києва Андрія Гайстера, скільки для самих читачів є вислів лікаря: «Мистецтвом треба цікавитися» [1, с. 178]. Проаналізуємо деякі з цих алюзій.
У романі декілька разів зазначається, що Андрій є недосвідченим, тобто він майже не цікавиться мистецтвом, і його знання здебільшого обмежені шкільною програмою. Натяк на його недосвідченість робить не лише лікар, а і Чоловік у червоному плащі, бесіда з яким відбувається під час поїздки до селища. Спілкування з Чоловіком у Червоному є натяком на спілкування на Патріарших у романі М. Булгакова «Майстер і Маргарита». Саме в цьому діалозі автор чітко дає зрозуміти, що Андрій зустрів демона, але головний герой так само, як і Іван Бездомний занадто обмежений у знаннях, щоб зрозуміти, що відбувається.
Отже, варто ближче познайомитися з Чоловіком у Червоному. Він прямо не називає свого імені, а натомість дає посвідчення, у якому Андрій читає: «Генерал Баалюк Харитон Еребович. Начальник слідчого управління» [1, с. 132]. Андрій дивується такій високій посаді, але незнайомець виплавляє, що не генерал, а майор. І це знов-таки звернення до сцени знайомства з Воландом на Патріарших. Щоправда Харитон не претендує на посаду князя тьми, адже, насправді він і є пітьма. Окрім чудернацького імені він дає ще одну підказу Андрію, щодо своєї сутності. Між ними розгортається цікавий діалог: «– Скажу так: мене цікавить пітьма. І вас, я бачу, теж – якщо обрали роботу копатися в людських пороках. – Оце ви закрутили… – неуважно відповів Андрій. – я не ставлюся до цього аж так по-філософському. – не має значення, як до цього ставитеся ви, – зітхнувши, пророк Харитон. – Важливо, що з цього приводу думає вона! – Думає хто? – Якщо ви цікавитеся пітьмою, то і пітьма, безсумнівно, цікавиться вами! – загадково проказав Харитон. – Це Ніцше? – Це ви. Остерігайтеся перетворитися на чудовисько, якщо б’єтеся з ними, – оце вже Ніцще. І теж – про вас» [1, с. 153]. Тут важливим є не лише те, що говорить Харитон, але й ставлення співбесідників до розмови. Андрій відповідає неуважно, бо на його думку, це спілкування не відноситься до справи розслідування вбивств жінок і зникнення дитини, це радше можливість згаяти час. Демон, напроти, оцінює їхнє спілкування досить високо, тож він «зітхнув», що можна визначити, як певне розчарування в герої.
Сам демон є синтезом давньогрецької та ханаансько-фінікійської міфології. Прізвище Баалюк – це натяк на Баала – бога родючості, імя якого було запозичено давніми євреями, а від них – християнами. Але функціонал Баала змінювався. Якщо для ханаанців він був великим богом, то євреї його розуміли як супротивника істинного бога, а християни пов’язали постать Баала з самим дияволом, щоправда згодом його статус був понижений до старшого демона, одного з прибічників диявола. Згідно з первинною версією Баал міг спускатися до пекла та повертатися у світ людей. Баалюк у романі І. Павлюка займається тим самим, але у нього є певні обов’язки, на які вже натякає ім’я героя – Харитон, відлуння давньогрецького бога-перевізника душ померлих у підземне царство. У романі відразу декілька натяків на його роботу: він перевозить Андрія на той бік річки на мікроавтобусі з дивним написом «Екскурсії на човнах», говорить що частіше возить трупи, а лобове скло машини прикрашене монетами, які йому дають всі, кого він підвозить до Буськівого Саду. Цікавою є одна з цих монет – грецький обол, який клали у рот небіжчика для оплати переправи. До того ж це була не просто звичайна монета, а той самий обол, який був покладений у рот Олександру Македонському. Для головного героя – це лише «історична реліквія», тож він знову не розуміє натяк Харитона, коли той каже: «Особисто я й діставав» [1, с. 143], маючи на увазі, що діставав з рота небіжчика, а не на торгах. До того ж перехід на постать Олександра Македонського дозволяє закрутити сюжет в дусі Воланда про існування добра і зла, а також причин чинення зла людьми.
Нарешті залишилося розібратися, чому Чоловік у Червоному по-батькові Еребович. Ереб – це певне ніщо, яка передує появі не лише богів, але й титанів у давньогрецькій міфології. Це вічний морок, у який спускаються всі душі померлих, щоб потрапити в царство Аїда. Ереб – не демон, а темна сторона Хаосу, в якій народжуються по-суті демони. Отже, Харітон чітко дає зрозуміти, що він демон від народження, а це вже уводить від християнського світогляду, де демони – це янголи, що постали проти Бога. Але демон у І. Павлюка і близько не має стосунку до релігійного світогляду християн, хоча він демонструє обізнаність в християнському віровченні, але стає зрозумілим, що Біблія не має великого значення для самого сюжету. Радше натяк на неї використовується для того, щоб все-таки Андрій – як представник християнського світу зрозумів, що відбувається.
Крім Харітона головний герой зустрічає й інших дивних персонажів, які так чи інакше натякають йому на його задачу, а також відсилають читача до творів мистецтва та культури, релігійних уявлень різних народів.
У поїзді Андрій знайомиться з дивним сліпим барменом, веселою монахинею, дівчинкою, яка читає книгу з дивною назвою: «Як правильно читати “Алісу в країні чудес”», а також хлопчиком Славиком, який називає себе Ієронім. Усі вони є мешканцями потойбіччя, але автор ніде не зазначає, що вони є душами померлих людей, а їхня поведінка та одяг дають зрозуміти, що вони своєрідна свита вищого демона, та одночасно уособлення людських пороків: монахиня – похоті, бармен – заздрості, дівчина з книгою – зайвої цікавості, хлопчик – гордині, і, нарешті, ще один зооморфний персонаж – кролик – гніву. І саме ці пороки будуть демонструвати деякі мешканці Буськівого Саду, з якими близько стикнеться Андрій у своєму розслідуванні. Самі ці персонажі є алюзією на роботи Ієроніма Босха – нідерландського живописця, автора «Саду земних насолод» та «Сьомі смертних грехів». Саме на ці твори натякає І. Павлюк у романі.
Буськів Сад представляє собою той самий сад земних насолод, мешканці якого відмовилися від божественного порядку та занурилися в гріхи, і саме сім смертних грехів привели їх до цього міста, де вони продовжують проживати найстрашніші події земного життя по колу. Жоден з них не може покинути Буськів Сад, усі вони постійно повертаються, забувши перед сим попередній процес повернення. Сам Андрій вже всьоме приїжджає до селища, та по черзі засиляється в різні номери безлюдного готелю в зимовому селищі (алюзія на роман С. Кінга «Сяйво»). «Давай разом, – запропонував Харитон і вийняв шість ключів від номерів у «Сяйві», які бозна-звідки в нього взялися. – Перше: тебе вбив Арсен, даруй. Не варто було спати з його благовірною, поки він був живий. Друге: Гала відкрила у квартирі газ. У тебе опустилися руки, ти сів у автобус, а на середині мосту – помер, як і належить всім, хто намагається перетнути річку без монети під язиком. Третє: ти занадто рано підібрався до Звіра, й він зарізав тебе просто в номері. Четверте: ти обачно сів на зворотній автобус просто у день прибуття. Й щасливо доїхав рівно до середини мосту. П’яте: ледь не збожеволів, ганяючись за людиною з намальованим обличчям. Украв Суботин «опель», щоб дістатися до обласного центру. Шосте: дуже сильно розсердився на медсестру Ксенію. Добре, хоч не удушив. Пішов серед ночі пішки, надіючись на попутні авто» [1, с. 565]. Здебільшого він намагається втекти з селища, але кожен раз помирає та повертається, забувши попередні повернення. Але мешканці селища не лише забувають попередні життя в селі, вони забувають близьких людей, а також свої гріхи, які привели їх в пекло. Так, Аліса, яка скінчила життя самогубством тепер стала Галою. Вона потрапляє сюди разом зі своєю ненародженою дитиною, за життя якої ще продовжують боротися лікарів в палаті інтенсивної терапії, але вона не пам’ятає не свого імені (починає називати себе Галою після того, як так її назвав Харитон), ні своєї дитини, доки не бере її за руку на зупинці. Гала і в пеклі чинить неоднократні спроби самогубства. І деякі з них цілком вдалі, але потім знов повертається в те саме коло пекла. Андрій також не впізнає в ній своєї коханої дівчини, і зближується з медсестрою Оксі, яка вбила за земного життя власну дитину, а тут постійно зваблює чоловіків, щоб завагітніти.
Буськів Сад представляє собою останнє коло пекла – місто Діт, де, згідно з «Божественною комедією» Д. Алігєрі перебувають зрадники. Більшість мешканців селища так чи інакше причетна до вбивств і зради своїх близьких, і все вони виторгували можливість забути про свої злочини, замість того, щоб їх спокутувати. І все-таки дехто з них, у тому числі Андрій готові спокутувати свої гріхи, а тому їхні душі отримують можливість покинути пекло, адже «просто люди туди потрапляють, а птахи – відлітають. І повертаються…І відлітають…І повертаються» [1, с. 19].
Список літератури
1. Павлюк І. Я бачу вас цікавить пітьма. Львів : Видавництво Старого Лева, 2023. 660 с.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter