«Слово о полку Ігоревім» – один із найвидатніших творів у контексті світової літератури середньовіччя, геніальний здобуток української словесності. Вже близько двох століть, як «Слово…» стало об’єктом пильної уваги українських і зарубіжних учених, письменників, мистецтвознавців. Важливими в цьому плані є зокрема праці зарубіжних авторів. Протягом тривалого часу для західноєвропейських дослідників вивчення «Слова о полку Ігоревім» завжди починається з опису й аналізу, а також оцінки однієї із найвидатніших пам’яток ⅩⅠⅠ ст., її впливовості і ролі в системі європейських літератур. Будь-яка інформація про нашу пам’ятку часто є наслідком оцінки її значення у порівняльно-типологічному аспекті.
Від 30-х рр. ⅩⅠⅩ ст. «Слово о полку Ігоревім» набуває певного поширення у Франції. Його інтерпретували прозою і віршами, використовуючи відомі на той час повні чи неповні переклади, розкриваючи специфіку й самобутність твору, іноді наголошуючи якісь риси національної своєрідності. Пізніше виникла і наукова дискусія про автентичність «Слова…», яка проходила з участю відомих і менш відомих науковців (частково їхні погляди вплинули на інших зарубіжних дослідників). Значний матеріал, нагромаджений французькими дослідниками про «Слово», вимагає критичного до себе ставлення – у доборі і трактуванні його нерідко виявляються хибні тенденції, зокрема щодо походження, часу виникнення твору, перекладів окремих слів та виразів тощо.
У 1839 р. проф. Сорбонни Ф.-Ґ. Ейхгофф видав «Історію мови і літератури слов’ян», у якій використав праці Й. Добровського, П. Шафарика і німецько-американської дослідниці Тальві. Це дало йому можливість подати відомості про історію слов’ян, слов’янські мови і письменства у чотирьох частинах своєї праці, останню з яких автор присвятив слов’янським «національним поемам». У цьому виданні він подав «Слово» в оригіналі (в латинській транскрипції) та французькому перекладі. Ф.-Ґ. Ейхгофф коротко зупинився на історії Русі, охарактеризував давньоруську мову як «пишнобарвну і різноманітну формою, музичну своїми інтонаціями», що стала для нашого народу «вірною берегинею давніх традицій» [1, с. 190].
Проф. Ф.-Ґ. Ейхгофф особливу увагу звернув на витонченість художніх творів, написаних «малоросійським діалектом, що ним послуговувалися в Києві і серед козаків», а Бояна назвав «диким генієм». Коротко і зрозуміло переповідаючи зміст «Слова о полку Ігоревім», Ф.-Ґ. Ейхгофф пише: «Цей уривок ритмічної прози із чудовою гармонією дихає тихим сумом і терпеливою одержимістю, якими вирізняється характер слов’ян» [1, с.191]. Отже, можна зробити висновок, що французький дослідник вважав «Слово» українською пам’яткою, яке своїм патріотизмом, «пластичністю і елегантністю форми» значно перевершує всі тогочасні пам’ятки півдня і заходу Європи [1, с. 191]. На думку професора Сорбонни, Боян нагадує давньогрецького бога Пана; Стрибож для нього – Еол, володар вітрів із гомерівського епосу. Сцену бою Ф.- Ґ. Ейхгофф вважав можливим запозиченням зі скандинавських поем, зокрема з пісні короля Раґнара Ладброка, хоча насправді тут подається звичайний опис тогочасної битви.
Не все вдалося Ф.-Ґ. Ейхгоффу в перекладі «Слова». Так, вираз «по синєму морю» він переклав як «по Чорному морю»; звертання Ярославни до Дніпра «О Дніпре-Словутицю» подав як «О славний Дніпре», пропустивши ще одну стародавню назву нашої головної ріки – Славутич. Не виключено, що це зумовлено прагненням Ф.-Ґ. Ейхгоффа зробити свій переклад більш доступним для своїх співвітчизників. Незважаючи на окремі неточності, його переклад «Слова» можна вважати однією з кращих інтерпретацій цього твору першої половини ⅩⅠⅩ ст.
Тлумачення Ф.-Ґ. Ейхгоффа і його переклад «Слова о полку Ігоревім» довгий час були важливим джерелом знайомства Західної Європи із нашою пам’яткою. Так, саме завдяки їм, уперше дізналися про «Слово» італійці. Одначе до недавнього часу вартість праці французького дослідника зводилася тільки до того, що саме з його «Історії мови і літератури слов’ян» К. Маркс і Ф. Енґельс познайомилися зі «Словом» і висловили свої думки про цю пам’ятку (які стали канонічними для багатьох дослідників цієї пам’ятки).
Новий поштовх до вивчення «Слова о полку Ігоревім» у Франції подав Адам Міцкевич, який на новоствореній кафедрі слов’янських мов і літератур у Колеж де Франс від 22 грудня 1840 р. і до 28 травня 1844 р. читав курс слов’янських літератур. Пізніше лекції польського письменника були видані французькою і перекладені німецькою і польською мовами. Останню версію виконав Ф. Вротновський (уперше в 1865 р. у Познані; вона пізніше не раз перевидавалася). Тут треба уточнити, що у польському варіанті «Літератури слов’янської» польські прозові переклади «Слова», які виконав А. Міцкевич, Ф. Вротновський замінив поетичними, автором яких є польський поет А. Бєльовський [3, с. 77].
Від 14-ї лекції А. Міцкевич почав говорити про «найдавнішу і найзнаменитішу літературну пам’ятку ⅩⅠⅠ ст.», тобто про «Слово», назвавши його руським твором, тут не конкретизуючи, що він має на увазі під поняттям «руський». Але ще у 3-ій лекції польський письменник зазначав, що під «Руськими землями» розуміє територію між Бугом і Дніпром, тобто Україну, де народились і творили Нестор-літописець і багато невідомих поетів всеслов’янської слави.
На думку А. Міцкевича, автором «Слова о полку Ігоревім» міг бути учасник походу на половців (така версія небезпідставно поширена і в наш час), який добре знав Біблію, бо часом покликувався на неї, використовував біблійні вислови. Знову ж треба відзначити, що польський лектор побачив в окремих сценах «Слова» пряме наслідування середньовічної норманської поезії. Що ж стосується Бояна, то, на думку А. Міцкевича, треба вважати його одним з найдавніших поетів середньовіччя. Лектор навів деякі версії про Бояна. За однією з них, Боян – синонім до «співця», бо в слов’янських мовах «бай» означає «байку» чи «розповідь». Одночасно А. Міцкевич висунув і свою версію походження слова «Боян». Воно нібито походить від польського «bój», а тому Боян означає «bojownik» чи «wojownik», бо він був одним із воїнів князя Ігоря. Таке пояснення надто штучне і неправдоподібне. Взагалі пояснення А. Міцкевичем ряду слів «Слова» свідчить, що йому була відома праця Ф.- Ґ. Ейхгоффа.
Значну увагу вивченню «Слова о полку Ігоревім» приділив А. Рамбо у своїй праці «Руський епос» (1876). Відзначивши велике культурне значення нашої пам’ятки, французький історик і літературознавець порівняв його із значенням поем Гомера для Греції, «Пісні про Нібелунгів» для Німеччини, «Пісні про Роланда» для Франції [4, с. 196]. Він також виконав французький прозовий переклад майже повного тексту твору і подав його разом із необхідним коментарем.
Окремо А. Рамбо розглянув образ Бояна, якого вважав «богом національної поезії», натхненником для анонімних поетів, сліди якого, можливо, треба шукати серед епосу Індостану [4, с. 207]. Подібну думку висловив і наш В. Шелест, який зробив спробу порівняти «Слово о полку Ігоревім» із «Магабгаратою» [5]. Ідейно-тематичну основу «Слова», за його твердженням, становить заклик до єднання, піклування про долю народу, що є однією з ознак характеру українців. Проаналізувавши ідейно-тематичну основу та стильові особливості цього твору, французький дослідник назвав невідомого автора нашої пам’ятки «одним-тільки руським Піндаром».
А. Рамбо захоплювався описами природи у «Слові». Його увагу і високу оцінку привернула розмова Дінця із князем Ігорем. Цей діалог, як він пише, чудовий, оскільки герой розмовляє саме з рікою, а не з мертвим духом природи. На думку А. Рамбо, подібний діалог зустрічається у світовій літературі ще в «Іліаді» Гомера, де виступають Ахілл і ріка Ксант.
Цікаво відзначити трактовку А. Рамбо чудодійних сил прохальних слів Ярославни. Її монолог він назвав не плачем, а заклинанням, найкращим і найдавнішим зразком європейського язичництва. Як ці, так і інші спостереження і висновки А. Рамбо підтверджував власними перекладами зі «Слова», хоч не завжди правильно передав його текст. Наприклад, вираз «в Києві на горах» переклав «на горах біля Києва», звертання Ярославни «О вітре-вітрило» передав як «О вітре, жахливий вітре», фразу «труся собою студеную росу» подав без епітета «студена»: «їх ноги струшують росу з степових трав». Також «сизий орел», який витає попід небесами, у нього «синьо-чорний», а фрагмент, де «розтікається мислію по древу» у його версії звучить як «мишею вверх по деревах».
Праця А. Рамбо про «Слово о полку Ігоревім» була відомою і в Франції, і поза її межами. Так, на неї покликався М. Драгоманов у своїй брошурі (написаній французькою мовою) «Література українська, заборонена російським урядом», яка водночас є документом, що посвідчує факт великої шкоди для українського народу з боку російської імперії. Ця реферативна праця була представлена на Міжнародному літературному конгресі у 1878 році в Парижі з метою висвітлити літературний процес в історичних та політичних умовах України, показати ідейно-естетичний рівень розвитку української літератури в контексті зарубіжної, довести її національну самобутність та виголосити протест проти її русифікації. Говорячи про «Слово», він підтверджував його походження зразками української поезії, зокрема козацьких часів, в якій наш народ «не стоїть нижче жодного народу в Європі» [6, с. 14], і наголошував, що це не тільки скарб українського народу, але й шедевр всієї Європи. Діяльність М. Драгоманова високо оцінив і А. Рамбо, який писав до нього: «Ви спричинилися до зібрання вкупу порозкиданих членів великого поета – народу Малоросії» (7).
«Слово о полку Ігоревім» привертало увагу багатьох французьких учених, таких як А. Бальбі, Е. Дюрон, Л. Сіммер, Е.-М. Воґюе та інших. Великий резонанс викликали праці французьких славістів Л. Леже і А. Мазона, які вважали «Слово» підробкою ⅩⅤⅢ ст. У 1890 р. появилася книга першого з них під назвою «Русини і слов’яни. Політичні і літературні нариси». Цей професор Колеж де Франс вважав «Слово» твором ⅩⅠⅤ – ⅩⅤ ст. Одночасно Л. Леже твердив, що «Слово» написане під впливом «Пісень Оссіана», тобто фактично відніс нашу пам’ятку до ⅩⅤⅢ ст. Звідси випливало і його твердження про нібито кабінетний характер «Слова». Навівши у перекладі уривки із «Задонщини», Л. Леже дійшов несподіваного висновку, що нібито первісною була «Задонщина», яка й послужила зразком для написання «Слова». Насправді ж, як доведено авторитетними дослідниками, «Задонщину» було написано під впливом «Слова». Французький дослідник також вважав невирішеною проблему перекладу «Слова». Повідомляючи про переклади французькою мовою, він назвав тільки два, з якими був ознайомлений: це вже згаданий тут переклад Ф.- Ґ. Ейхгоффа і переклад Ф. Барґона де Форт-Ріона, виданий у 1878 році в Парижі. Не схвалюючи варіантність у передачі «темних» місць твору, він писав: «Бог знає можливі між ними узгодження! […] Як Боян хотів співати поему? За одними, він полинув думкою в ліс, за іншими, він заметушився як миша по дереву. […] Далі малозрозуміла фраза може означати: Бажання притупило розум князя, або Слава оволоділа душею князя» [8, 92].
Інший відомий французький славіст А. Мазон також вважав «Слово о полку Ігоревім» підробкою ⅩⅤⅢ ст. У ряді праць 30 – 60-х рр. він твердив, що її автором міг бути або архімандрит Спасо-Ярославського монастиря Іоїль Биковський (до слова, українець за походженням), або Євгеній Болховітинов (у 1822 – 1837 рр. київський і галицький митрополит РПЦ). Зрозуміло, що поява таких думок у наш час викликала науково обґрунтовані заперечення.
З наведених фактів про рецепцію «Слова о полку Ігоревім» (а це далеко не повний перелік їх) можна скласти досить чітке уявлення про велику популярність нашої славної пам’ятки у Франції і франкомовному світі. Це один з яскравих показників відгуку «Слова» в світовій культурі.
Список літератури:
1. Eichhoff F.-G. Histoire de la langue et de la littérature des Slaves. Paris, 1839. 319 p.
2. Mickiewicz A. Le slaves : Cours professé au Collѐge de France. Paris, 1849. 196 p.
3. Полєк В. Українська література у зарубіжній критиці і перекладах. Перша частина. Івано-Франківськ : Нова Зоря, 1998. 199 с.
4. Rambaud A. La Russi épique. La Chanson d`Igor. Paris, 1876. P. 195 – 223.
5. Шелест В. «Слово о полку Ігоревім» і «Магабгарата». Визвольний шлях. 1981. Кн. 4. С. 480 – 489.
6. Dragomanov. M. La littérature Oukrainienne proscrite par le gouvernement Russe. Paris – Genѐve, 1878. 43 p.
7. Привіти європейських учених. Народ. 1895. № 7-8. С. 112.
8. Leger L. Le débuts de la littérature Russe. Russes et Slaves. Études politiques et littéraires. Paris, 1890. P. 89 – 97.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter