Наукове осмислення перспектив збалансованого розвитку цивілізації в теорії стійкого розвитку упродовж ІІ пол. ХХ ст. стало результатом тривалої та інтенсивної дискусії у науковому середовищі у міждисциплінарному дискурсі. Баланс між задоволенням сучасних потреб і захистом інтересів майбутніх поколінь було визнано глобальним базовим ресурсом розвитку людства на засадах системності як основи сучасних підходів до суспільного управління. Саме у відповідь на критичний виклик щодо людської, екологічної та економічної стійкості на фоні глобальних та регіональних викликів і загроз, як нинішньому, так і майбутнім поколінням у глобальному масштабі, були сформовані концепції стійкого розвитку та екологічного управління.
Мета – обґрунтувати екологічне управління як фундаментальну основу реалізації завдань сталого розвитку. Отже досліджувана проблематика актуальна, має значний науково-теоретичний та практичний потенціал, зокрема, для країн демократичного транзиту.
Ідеї стійкого розвитку були сформульовані ще у 1960-х роках, але довший час не мали емпіричного підтвердження: стійкий розвиток широко використовувався як ідея, концепт та пропозиції нормативів і правил. Л.К. Колдвел вже тоді запропонував поставити проблеми навколишнього середовища в центрі державної політики. Він розглядав це як спосіб інтеграції низки політичних проблем, від якості води та землекористування до житла, транспорту, планування та освіти. Щоб це сталося, наголошував дослідник, «державне управління та дослідження політики мають подолати «сегментне» мислення та прийняття рішень» [2, с. 136 ]. Своєю чергою, Я. С. Дризек (1997) наголошував, що тільки від кінця 1980-х рр. сукупність доказів, що пропонує емпіричну основу для концепції стійкого розвитку й інституціональної стійкості, була систематизована, акцептована та імплементована у практику [3, с.7]. Органічний зв'язок між принципами стійкого розвитку та публічного управління визначила й аргументувала досвідом Д.З.Лойенбергер (2005) [5, с. 5].
Обґрунтування екологічного управління як фундаментальної основи стійкого розвитку тісно пов’язане з трансформацією суспільних пріоритетів на користь прав людини, економічної ефективності, соціальної злагоди та екологічного мислення. Останнє обумовило потужний цивілізаційний імпульс, що спонукав людство, за D.Fiorino (2010), реально здійснити перехід від охорони навколишнього середовища до визнання і пошуку взаємодоповнюваності та синергії суспільства й природи – до людської екологічної стійкості як основи стійкого розвитку. Досліджуючи біологічні, економічні та соціальні системи в контексті сталого розвитку суспільства дослідник відзначив, що цілі економічної системи включають ефективність та справедливість у поширенні й покращенні соціального забезпечення, а цілі соціальної системи – участь громадян та соціальну справедливість [4].
Європейські економічно розвинені демократичні країни, а також США, Канада та інші, послідовно, хоча і не без проблем, втілювали підходи стійкого розвитку, маючи для цього відповідні соціально-економічні й інституціональні умови та керуючись ціннісними моральними стимулами екологічного управління. Водночас, в країнах демократичного транзиту, що перебувають на шляху до побудови розвиненого суспільства, стратегії стійкого розвитку значною мірою сприймаються як стратегії забезпечення стійкого зростання переважно економічних показників країни, її регіонів, міст, сіл та окремих галузей економіки. Для України, що перебуває в складних кризових умовах протидії іноземній агресії, відстоює свій державний суверенітет і територіальну цілісність, прагнення до економічного зростання надзвичайно важливе. Водночас, стійкий розвиток практично не має шансу на результативну реалізацію без укорінення в державі та суспільстві фундаментальних гуманістичних принципів, зокрема, рівності перед законом, недискримінації, глибокої поваги до людської гідності тощо. Властиво, йдеться про їх усвідомлення, розуміння й адекватне сприйняття не тільки на державному, але й на особистісному рівні. В умовах складної фінансово-економічної ситуації в Україні, вирішуються проблеми упровадження нових інструментів правової держави, демократії та ринкового регулювання економічних процесів, що підтверджує зацікавленість суспільства у нарощуванні достатнього для забезпечення сталого розвитку економічного, соціального та духовного потенціалу. Обов’язковою умовою впровадження стратегій стійкого розвитку є зміна парадигми публічного управління на нову, побудовану на взаємопов’язаних та взаємообумовлених засадах екологічного управління, соціальної справедливості та недискримінації.
Системний підхід до сталого розвитку дозволив визначити поняття “екологія державного управління”. На думку Л.Новак-Каляєвої, системність дослідження сучасного світу обумовлює можливості розуміння глобальних сенсів, які необхідно враховувати в оперативному управлінні. Йдеться про ідею збереження біологічного різноманіття, що стосується не тільки природи, але й суспільства. Отже, наприклад, права людини доцільно розглядати разом із правами природи, правами предків і нащадків. Глобальність проблем, у цьому контексті, транспонується на глобальність управлінських підходів і суспільних змін [6].
Специфіку суспільно-політичних процесів першої чверті ХХІ століття обумовлює напруга, що з різних причин виникає між глобальними підходами до вирішення питань ефективності бізнесу, надання послуг, міжкультурного співробітництва і, водночас, тенденціями до розпаду та відверто зневажливого ставлення до гуманістичних пріоритетів і цінностей з боку окремих країн, їх урядів і політичних лідерів. Також між прогресивною пропагандою верховенства права в процесах державотворення в практиці міжурядових контактів і нехтуванням з боку їх окремих учасників нормами міжнародного права. Загальновизнані принципи міжнародних відносин більше не стримують впровадження гібридних методів і нелюдських тактик ведення війн, які підривають не тільки демократичні практики, але й самі основи нашої цивілізації, права людини на життя і самореалізацію у вільному світі. В таких умовах вимоги сталого розвитку як універсальні мотиви і фактори функціонування системи публічного управління універсалізують мету публічного управління і прагнуть до узагальнення методології, механізмів та інструментів досягнення цієї мети, відповідно до потреб сучасного суспільства.
Такі позиції обумовлюють життєздатність тих управлінських структур, національних урядів та місцевих співтовариств, які в реалізації державних політик активно впроваджують стратегії стійкого розвитку. Ідея екології публічного управління обумовила його завдання, а отже, і завдання громадськості й адміністрації. Вони полягають в підтримці біологічних, економічних та соціальних систем, за умов збереження їх балансу, відповідно до специфіки взаємозв'язків та взаємозалежностей між цими трьома системами. У цьому контексті актуалізується перехід до екологічного управління та до підходів екологічної стійкості [1]. Для останньої характерні взаємодоповнюваність та синергія, що відображається в поточних дебатах з питань “зеленої” економіки, робочих місць, розумного зростання, муніципальної стійкості. В результаті, відбуваються зміни у розумінні місії влади, суспільного призначення управлінської діяльності та тої ролі, яку в управлінні повинні відігравати громадянське суспільство та конкретна людина.
Екологічна стійкість відіграє все більш помітну роль у визначенні порядку денного та прийнятті рішень на всіх рівнях управління. Можливо, вперше політичні лідери починають усвідомлювати та зважати на зв’язки між економічною, екологічною та політичною/соціальною системами. Зміни клімату змушують інтегрувати ці системи та визнавати необхідність підтримувати кожну з них. Проблеми екології органічно пов'язані з цілями економічної ефективності, соціальної справедливості, політичної стабільності, національної безпеки, здоров'я населення та якості життя. В той же час, економічне зростання, можливо, доцільно певною мірою переосмислити, щоб включити більш екологічно стійкі принципи.
Список літератури:
1. Bartle, J. R. and Leunenberger, D. (2006) "The Idea of Sustainable Development in Public Administration" (2006). Public Works Management & Policy. Vol.10. N.3. 191 - 194.
2. Caldwell L. K. (1963) Environment: A New Focus for Public Policy? Public Administration Review N 23(3): 132–139
3. Dryzek, J. S. (1997) The Politics of the Earth: Environmental Discourses - New York: Oxford University Press, pp. 7 – 20
4. Fiorino, D. J. (2010) Sustainability as a Conceptual Focus for Public Administration. Public Administration Review - December - Special Issue. Р. 578 – 589
5. Leuenberger, D. Z. and Bartle, J. R. (2005). Unsustainable development: Hurricane Katrina and the flaws in transportation infrastructure policy and management. PA Times, Vol. 28 Issue 10, p. 5
6. L. Novak-Kalyayeva, A. Kuczabski, N. Yasnyska, S. Andreyeva, I. Shapovalova “Changing the paradigm of public governance in the context of the challenges of sustainable development” 2018 - Vision 2020: Sustainable Economic Development and Application of Innovation Management from Regional expansion to Global Growth 2018. Р. 2023 – 2031 ISSN: 2767-9640
_________________________________________________________________________
Науковий керівник: Новак-Каляєва Лариса Миколаївна, доктор наук з державного управління, професор, Національний лісотехнічний університет України
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter