У творчості Павла Вірського – балетмейстера Державного заслуженого академічного ансамблю танцю України, масштабність принципових рішень завжди поєднувалося із цікавим розкриттям акторських індивідуальностей. Прагнення балетмейстера все висловити на сцені через артиста балету, його загострена пильність, що дозволяє побачити і розкрити в танцівнику-акторі те, чого не бачать інші, а часом не підозрюючи він і сам, часто приводила до цікавих і несподіваних відкриттів.
Саме таким чином відбувалося відкриття артистів балету, чиї імена ставали відомими поціновувачам народного хореографічного мистецтва не лише в Україні, але й далеко за її межами, чия творчість висловлювала одну з найяскравіших тенденцій акторського мистецтва в Державному заслуженому академічному ансамблі танцю України. Ось чому розмову про акторське мистецтво артистів балету Ансамблю ми починаємо з детальної розповіді про тих, хто створив справді духовні цінності, мистецтво великих і натхненних думок, прекрасне і глибоке, яке не тільки було святом, приносило радість, але й перетворювало людину, змушувало її інакше поглянути на світ і людей.
Творчість народної артистки УРСР, лауреата VI Всесвітнього фестивалю молоді і студентів в колишній столиці великої держави Валерії Семенівни Котляр нерозривно повязана з трансформаційними процесами, які відбувалися в українській народно-сценічній хореографії у другій половині XX ст. Понад двадцять років працювала на сцені ця самобутня українська танцівниця [1, 100].
Згідно з Київським календарем Олександра Німця Валерія Семенівна Котляр (Вірська) народилася 29 жовтня 1930 року на Чернігівщині. Закінчила Київське хореографічне училище (клас Г. Березової). Як артистка балету в 1949-1951 рр. свою творчу діяльність розпочала у Львівському театрі опери та балету, з 1951 по 1954 рік працювала в ансамблі Північної групи військ. У 1954-1975 pp. – солістка Ансамблю танцю УРСР (сольні партії в українських танцях «Горлиця», «Хміль», «Плескач», хореографічній картині «Ми пам'ятаємо», одноактних балетах «Жовтнева легенда», «Зимова казка», Про що верба плаче» тощо. Становлення і розвиток її таланту пов’язані з новаторськими пошуками Павла Вірського, який розгледів у молодій артистці яскраву художню індивідуальність [4, 111].
Саме в ній він побачив осяяний трепетом ніжний образ чорнобрової дівчини в одноактному балеті «Про що верба плаче», створений за мотивами творів Т. Г. Шевченка. Зустріч із класичними творами завжди і важкий іспит і велика радість для артиста, тому що справжній художник шукає складнощів, хоче вирішувати важкі завдання. Цей образ став новим етапом у творчості і балетмейстера Павла Вірського, і артистки балету Валерії Котляр [3, 57-58].
Розповісти, як Валерія Семенівна передавала сценічний образ героїні у хореографічній картині «Про що верба плаче» на музику І. Іващенка та О. Мухи, неможливо. Не лише тому, що слова завжди бувають безсилими передати живе творіння артистки балету, але головним чином тому, що для кожного, хто бачив Валерію Котляр в цьому образі, ставало подією глибоко особистою. Вона приголомшувала, як приголомшує лише зустріч із незвичайною, реально існуючою людиною якоїсь владної, непереборної чарівності та трагічної долі. Художній образ, створений артисткою балету, мимоволі проникав у душу, він переслідував і змушував безперервно думати про долю героїні, яка, здавалося, ось-ось зламається. Не можна забути її очі, що дивилися на подруг і тільки на них, з довірою, часом з розгубленістю і болем, її руки, витончені, нервові і безпорадні, як її душа. І в цій її безпорадності та вразливості полягала величезна сила.
Це була не сила характеру, не сила волі, а сила відкритого і чистого кохання, з яким вона йшла назустріч долі, вірячи в душевну чистоту, доброту і звичайно ж у щасливе майбутнє. І ця сила владно підкоряла собі.
В цьому балеті артистка балету виявила себе, як актриса чітко визначеного лірично-драматичного жанру. Це був один із найяскравіших і найнезабутніших художніх образів в українському народно-сценічному танцювальному мистецтві, тому, що в ньому не було звичайної театральної означеності, а була справжність людських почуттів.
«Сьогодні – писав К. Василенко – «це класика українського народного хореографічного мистецтва» [2, 223].
На завершення можна сказать, що артист балету, виходячи на сцену, повинен кожен раз шукати в сценічному образі його неповторність і індивідуальну цілісність, його особисту конкретність, як це можна було побачити у кожному створеному сценічному образі Валерії Семенівни Котляр. Лише через осмислення акторських традицій, які заклали попередні покоління артистів балету в авторському Театрі народного танцю Павла Вірського (нині Національний заслужений академічний ансамбль танцю ім. П. Вірського) і їх розвиток може лежати дорога до справжніх відкриттів та перемог у мистецтві танцю.
Список літератури
1.Боримська Г. Самоцвіти українського танцю. Київ : Мистецтво, 1971. 132 с.
2.Василенко К. Український танець : підручник для спец. ін-тів культури. Київ : ІПК ПК, 1997. 282 с.
3.Литвиненко В. А. Зразки народної хореографії : підручник. Київ : Альтепрес, 2008. 467 с.
4.Туркевич В. Д. Хореографічне мистецтво України у персоналіях: хореографи, артисти балету, композитори, диригенти, лібретисти, критики, художники : біобібліогр. довід. Київ, 1999. 223 с
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter