Цивілізаційні трансформації останнього часу демонструють Україні нагальну потребу у здійсненні по-справжньому суверенної зовнішньої політики, яка буде грунтуватися на досягненні дійсно власних інтересів. Процес руйнування однополярного світу ще більше спонукає нас формувати свій власний цивілізаційний, культурний і геополітичний простір. У ситуації зовнішньополітичної нестабільності здатність країни отримувати підтримку широкого кола держав буде вагомим чинником безпеки і стабільності на фоні тих, хто залишиться наодинці зі своїми проблемами. Для досягнення такої можливості Україні необхідно грунтовно переглянути позицію щодо трактування історичних і культурних зв'язків з різними країнами у минулому, аби на їх основі вибудовувати нову концепцію зовнішньої політики.
Серед «не простих» країн для налагодження міцних стосунків з Україною вирізняється Республіка Сербія. Нажаль, під дією зовнішніх факторів, протягом останніх 30 років Сербії і Україні не вдавалося налагодити тісну співпрацю не тільки в політичній та економічній сферах, а навіть в культурно-мистецькій, освітній і науковій царинах. Вже довгий час ми змушені акцентувати увагу на тих речах, які не сприяють зближенню наших країн, наприклад, питання взаємовідносин Сербії з країнами НАТО і ЄС [1]. У той же час, Сербія є ключовою країною балканського регіону Європи і потужні контакти з нею потенційно дають можливість нашій державі сподіватися на підтримку у складних міжнародних процесах. У нових умовах сьогодення є шанс на виправлення цієї помилки і суттєво допомогти в цьому може перенесення уваги у наших міждержавних відносинах саме на тих моментах історії, в яких долі українців і сербів були тісно переплетені.
Чи маємо ми необхідний культурний та історичний ресурс для застосування у цій справі? Не зважаючи на несприятливі зовнішні впливи, дослідники обох країн накопичили достатньо дослідницького матеріалу для використання у пожвавленні наших зв'язків. Наприклад, українська дослідниця Марина Мудрак показала напрями наукового інтересу до сербської історії і культури, які розвиваються в сучасних українських ЗВО Києва, Харкова, Львова та ін. [2].
Яка саме тематика зі спільної історії здатна зацікавити обидві країни і виступити своєрідним ресурсом для зближення в умовах сьогодення України і Сербії? На наш погляд, особливо перспективними виглядають події і процеси XVІІІ століття, коли обидва народи, українці та серби, які століттями потерпали від турецької агресії і гноблення, разом брали участь у боротьбі зі спільним ворогом. Паралельно з цим, сербські переселенці брали участь в економічному освоєнні сучасних південноукраїнських територій у період витіснення Оттоманської Порти з Північного Причорномор'я і Приазов'я [3]. Багато балканських родів, у тому числі й сербських, увійшли до складу місцевої еліти і продовжували збагачення культури не лише вказаного регіону, а й української культури в цілому. Серед таких славетних постатей можна вказати, наприклад, Василя Каразіна та Іллю Мечникова, предки яких переселилися з Балкан в Україну рятуючись від іноземного терору саме в ході цих подій.
Загально відомо, що після серії невдалих повстань кін. XVІІ – поч. XVІІІ ст. проти пригноблювачів-османів і не маючи реальної підтримки з боку австрійського уряду через релігійні відмінності, сербське населення приймає запрошення з боку російського імператора Петра І та починає цілими родами і селищами прибувати до Придніпров'я і Слобожанщини. Причому, масштаби переселення балканського населення на землі сучасної України були доволі значними. За різними підрахунками, вже на середину XVІІІ ст. чисельність лише сербського населення на українських землях становила більше 10 тис. чоловік, а разом із волохами, болгарами і чорногорцями вона становила понад 25 тис. чоловік [4]. Ця обставина змусила російський імперський уряд формувати для переселенців особливі адміністративно-територіальні одиниці, які отримали назви Нова Сербія та Слов'яносербія. Хоча ці утворення проіснували трохи більш ніж 10 років і потім були включені до складу новоутворених губерній, вони були єдиним, відносно безпечним і повноправним, простором для існування балканських переселенців.
Існування вказаних адміністративних утворень повністю забезпечувало релігійне, культурне та економічне життя балканського населення, чого вони були позбавлені під владою Оттоманської Порти та Австрії протягом кількох сотень років. Крім того мова, релігійна конфесія, звичаї і традиції сербів та українців виявилися дуже близькими. Саме тому Україна настільки прийшлася їм до серця, що доволі швидко переселенці почали асимілюватися з місцевим українським населенням і вже через сто років лише лічені сотні людей відносили себе до сербського етносу [5, с. 86]. За словами сербського письменника Мілоша Црнянського серби в «Україні, цій колисці слов’янських народів, вони почували себе як вдома» [6]. Разом з українцями вони здійснювали не лише економічне освоєння цих територій, а й служили в якості солдатів і офіцерів у складі слобідських козацьких, а потім і гусарських полків, зокрема, Охтирського, Харківського та Ізюмського. Завдяки чіткій тактиці та відмінній дисципліні в організації військових атак, демонстрованих офіцерами та унтер-офіцерами сербського походження Слобідських гусарських полків у 60-ті – 70-ті роки XVIII ст. ці військові частини у найкоротші терміни вийшли на якісно новий рівень бойового застосування [7]. У битвах російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр. підрозділи Слобідських гусарських полків неодноразово виходили переможцями, а сербські безстрашні офіцери завжди перебували у бою попереду своїх підрозділів, таким чином формувався високий бойовий дух та традиції Слобідських гусарських полків. Можна стверджувати, що спільна боротьба наших народів у справі послаблення Оттоманської Порти уможливила в наступний історичний період досягти остаточного визволення самої Сербії та досягнення її незалежності.
Отже, у справі налагодження стійких, продуктивних і взаємовигідних зв'язків між Україною та Республікою Сербською ми маємо потужний ресурс у вигляді позитивного історичного і культурного досвіду співпраці. Для взаємної вигоди, ми мусимо незважати на потужний тиск з боку сучасних могутніх політичних блоків, обережно та цілеспрямовано розвивати і посилювати стосунки між нашими країнами.
Список літератури:
1.https://mil.in.ua/uk/blogs/zabuta-pidtrymka-abo-obraz-serbiyi-v-ukrayinskyh-zmi/
2.Мудрак М. Сучасна сербістика в Україні: проблематика та наукові центри//Київські історичні студії: науковий журнал № 1 (8) 2019 р., с. 36-42.
3.Ступко К. В. Господарське життя поселенців Слов’яносербії та Нової Сербії у 1751–1764 рр. / К. В. Ступко // Наукові записки [Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського]. Серія : Історія. - 2017. - Вип. 25. - С. 254-257
4.https://lib.chmnu.edu.ua/pdf/pidruchnuku/21/13.pdf
5.Микитенко, О. О. «Свобода свого імені»: серби-переселенці у мовно-фольклорному просторі України. Дриновський збірник, № 9, 2019 р. с. 85-91. https://doi.org/10.7546/DS.2016.09.09
6.https://www.rastko.rs/rastko-ukr/istorija/2003-ns/omikitenko.pdf
7.https://www.rastko.rs/rastko/delo/13843
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter