В політичній концепції Б. Хмельницького релігійне питання займало одну з ключових позицій, хоча функції, які визначав йому гетьман, змінювалися в залежності від цілей того чи іншого етапу боротьби. Для першого періоду, який розпочався повстанням на Запорізькій Січі і тривав до грудня 1648 р., характерне використання Б. Хмельницьким сили релігійного чинника у відповідності з вузькими цілями ―козацького автономізму. Насамперед, до питання віри гетьман звертається у листах до можновладців Речі Посполитої, обґрунтовуючи причини свого виступу [2, с. 29]. По-друге, факт переслідування правоcлав’я у польській державі Б. Хмельницький використовує з пропагандистською метою у своїх маніфестах до українського народу, намагаючись викликати антиурядові виступи ―на волостях. Своєрідним стимулом до цих виступів були запевнення на зразок –― «упованіє наше (єж за благочестіє умріти) будет безсмертия ісполнено і страдалческими венцами от бога вінчано» [2, с. 38]. Причому, наголошення на тому, що ― «під християнським королем православні терплять наругу більшу, ніж під турецьким султаном», переслідувало також мету пояснення доцільності союзу з Кримом для уникнення звинувачень в ―заклику невірних на рідну землю. Окрім того, усвідомлюючи консолідуючу силу релігії, гетьман звертається до питань віри з метою переведення повстання із соціального в русло релігійного протистояння. Як зазначав Л. Виговський , навіть євреїв, яких українці вважали своїми запеклими ворогами, повстанці залишали живими і не чіпали їхнього майна, якщо ті погоджувалися перехрещуватися у православну віру [4, с. 32]. Подібні свідчення можна зустріти і в описі Я. Гільдебранта подорожі шведського посольства до Б. Хмельницького. Нарешті, намагаючись спровокувати московсько-польську війну, гетьман, граючи на релігійних амбіціях царя, закликав його до походу проти ―ляхів‖, щоб ― «слово боже і пророцтво збулося, щоби іновірці західні під ноги царської величності і всього православ’я підкорилися» [2, с. 32]. Свідченням того, що у згаданий період Б. Хмельницький звертається до питань віри виключно з тактичних міркувань, переслідуючи вузько станові інтереси, є той факт, що у тогочасних вимогах повстанців, направлених Володиславу IV (червень 1648 р.) та Яну Казимиру (листопад 1648 р.), насамперед мова йшла про захист козацьких привілеїв і відшкодування особистих кривд гетьману – питання віри згадується лише у першому посланні, побіжно, швидше як данина традиції. Початок нового періоду співпав з грудневими урочистостями 1648 р. Київ зустрічав гетьмана як тріумфатора, українського Мойсея. У місті Б. Хмельницького чекав єрусалимський патріарх Паісій, який від православного світу на Сході поздоровив гетьмана з перемогами, дав йому відпущення сьогочасних і наступних гріхів та закликав на нову війну проти латинства. Ось як коментує цю подію Н. Яковенко: ―Відпущення майбутніх гріхів було елементом коронації володарів, що надає несподіваного підтексту цій церемонії в Софійському соборі [1, с. 584]. Могутні сусідні держави відрядили своїх послів до Б. Хмельницького. У свідомості гетьмана відбувається злам. Даючи відповідь посланцям короля, він зазначає: ― «Раніше я воював за власну кривду, тепер буду воювати за православну віру» [1, с. 586]. В голові козацького вождя зріють плани відновлення ―князівства руського з правлячою династією Хмельницьких. Переконливою є думка Н. Яковенко, що усвідомлення Б. Хмельницьким нових завдань антипольської боротьби та власної ролі у ній відбулося не без впливу православного духовенства. Однак було б упередженням характеризувати Б. Хмельницького як звичайну маріонетку у руках церковної верхівки – швидше гетьман використовував силу релігійної доктрини (та її провідників) у власних цілях. Зокрема, під час візитів до України та Московії східних ієрархів (єрусалимського патріарха Паісія, константинопольського патріарха Афанасія, митрополитів назаретського Гавриїла та корінфського Йоасафа та ін.) Б. Хмельницький використовував святих отців як посередників у дипломатичних переговорах з царем. Переорієнтація Б. Хмельницького в релігійному питанні була зумовлена рядом факторів: як зазначалося, питання віри відігравали роль консолідуючої сили суспільства (тільки якщо у попередньому періоді акцент ставився на процесі руйнації, то тепер він доповнювався елементом творення); виділення релігійних причин повстання – утиски православ’я через неспроможність королівської влади захистити свободу віросповідання частини своїх підданих – слугувало мотивацією для звільнення останніх від присяги монарху та створювало ґрунт для іноземного втручання у внутрішні справи Речі Посполитої (зокрема, на цій обставині наголошувалося на земському соборі у Москві в жовтні 1653 р., коли приймалося рішення про прийняття Б. Хмельницького ―з містами і землями під цареву руку); гасло захисту православної церкви надавало діям гетьмана священного відтінку і звільняло його від звинувачень у переслідуванні власних інтересів. Нові позиції гетьмана чітко відбивають історичні документи. Вже в умовах замирення, направлених Б. Хмельницьким польському королеві у лютому 1649 р., питання віри займають домінуюче становище[3, с. 214]. А з 18 вимог Запорізького війська, переданих Яну Казимиру із табору під Зборовим у серпні 1649 р., 12 пунктів безпосередньо стосувалися захисту позицій православ’я. Ця ж тенденція характерна і для наступних україно-польських угод. Однак, в даний період гетьман дотримується гасла боротьби з унією, а не з католицизмом. В новому світлі ці питання постають в 1651 р., коли україно-польська війна остаточно втрачає значення війни громадянської, а набуває характеру протистояння православ’я та католицизму. До України були звернуті погляди всього християнського світу. Папський легат привіз королю мантію, освячений меч та благословення Ватикану на новий хрестовий похід проти -схизматів. Всім учасникам походу папа посилав відпущення гріхів. У свою чергу, в Україну приїхав коринфський митрополит Йоасаф, який перепоясав Б. Хмельницького мечем, що був освячений на гробі Господньому, а сам константинопольський патріарх прислав гетьману грамоту, в якій схвалював війну, що велася проти ворогів православ’я. Україно-польська війна в повній мірі набула характеру релігійної війни. Однак Б. Хмельницький був далеким від релігійного фанатизму. Для нього як для мудрого та тверезого політика, далекоглядного стратега релігія ніколи не була самоціллю, а швидше засобом для досягнення визначеної мети. Так, після укладення Віленської угоди 1656 р. гетьман, по-суті, розриває відносини з православною Москвою та укладає союз із протестантською Швецією. Отже, однією із заслуг Б. Хмельницького було те, що він вчасно усвідомив роль релігійної доктрини як домінантного фактора менталітету народу і використав її консолідуючу силу в інтересах українського державотворення.
Список використаних джерел:
1.Саган О. Політологія релігії / О. Саган // Академічне релігієзнавство : підручник / за наук. ред. проф.А. Колодного. – К. : Світ Знань, 2020. – С. 582–603.
2.Державно-церковні відносини: світовий досвід і Україна (історико–політичний аналіз) / С. В. Сьомін, Ю. Г. Кальниш, В. М. Петрик, В. В. Остроухов; за ред. І. І. Тимошенка. – К. : Вид-во Європ. Ун-ту, 2022. – 135 с.
3.Єленський В. Релігійна свобода: українська реальність і світовий досвід / В. Єленський // Релігійна свобода і права людини: Правничі аспекти : у 2-х т. – Львів : Свічадо, 2021. – Т. 2. – 376 с.
4.Виговський Л. А. Комунікативно–трансляційна функціональність релігії та основні форми її вияву / Л. А. Виговський // Українське релігієзнавство. – 2018. – № 1 (29). – С. 29–39.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter