Є теорія, що багато хеллоуїнських традицій прийшли від кельтського свята Самайн. Вважалось, що в цей час кордон між нашим світом та потойбічним ставав тоншим і до світу людей могли приходити феї та душі померлих.
МАВКА
Мавка (чи навка, нявка) одна із найдавніших відомих нам істот слов'янської міфології. Більшість дослідників вважають, що слово походить від старослов'янського "навъ" - "мертвий". Перекази про мавки були найпоширенішими в Карпатах, на Поділлі. За народними віруваннями, мавками ставали душі потопельниць або дітей віком від семи років, які померли нехрещеними.
Мавку частіше описували як красиву молоду дівчину з довгим зеленим або блакитним волоссям. Хоча іноді у фольклорі зустрічаються також розповіді про чоловічу версію мовок – нявкунів.
За народними повір'ями, мавки збиралися на галявинах танцювати, іноді їм підігравав на дудці чорт. Місця таких вечірок називали іграшками, і на них переставала рости трава. Хоча існували й вірування, що навесні мавки, навпаки, бігають горами і засівають їх квітами.
ЧУГАЙСТР
Врятувати людину від мавки міг і інший дух - чугайстр, або лісова людина. Розповіді про чугайстр етнографи фіксували лише в Українських Карпатах, цей образ невідомий ані в інших регіонах України, ані у сусідніх народах. Дослідники вважають, що цей персонаж з'явився пізно, в 17-18 столітті.
Чугайстра найчастіше описували як зарослого волоссям високого чоловіка в білому одязі. Основним заняттям чугайстру було полювання на німф. Він чекав на них, закопавшись у купу листя. Спіймавши русалку, чугайстр розривав її навпіл.
При цьому для людей чугайстр небезпеки не становив. Побачивши в лісі людське багаття, він приходив поспілкуватися і посмажити русалку.
«Чоловікові не вчинить зла, хіба просить чемно в танець, а танцюючи своє, відпускає. Іноді захищає навіть людей від шкоди», ‒ цитує оповідання місцевих етнографів Антон Оніщук [2].
Оніщук записав також розповідь про те, як упіймати чугайстра. Для цього потрібна була сокира та наявність обох мізинців на руках.
Згадок про чугайстр в етнографічних дослідженнях небагато. Відомим для публіці цей персонаж став завдяки появі у «Тінях забутих предків» Коцюбинського. «Він хотів одгукнутись на голос Марічки, але не смів, щоб не почув чугайстр» [1, С.82].
РУСАЛКА
Якщо чугайстр, найімовірніше, був локальним персонажем Карпат, віра у русалок була поширена у багатьох слов'янських народах. У такій популярності є і зворотний бік: уявлення про русалки дуже відрізнялися залежно від регіону.
За різними версіями, русалками могли ставати утоплениці, діти, які померли нехрещеними, засватані дівчата, померлі до весілля, померлі на свято Трійці, або взагалі всі померлі. Найчастіше русалок описували як гарних дівчат, але, за деякими віруваннями, вони могли набувати форми маленьких дітей чи тварин: щурів чи жаб. Однак зображення русалки як дівчини з риб'ячим хвостом ‒ це пізнє запозичення образу морської діви із західноєвропейської міфології, у слов'янських народів такі уявлення про русалок не зустрічаються.
На Поліссі було поширено сюжет про русалку, яка приходить на допомогу живому родичу, як правило, рятує від інших русалок. Русалки, які були духами померлих родичів, могли також приходити до живих, попереджати їх про небезпеку або просити позичити одяг, який вони любили за життя.
МОЛЬФАРКА
Віра в людей, наділених магічними здібностями, була поширена чи не у всіх людських суспільствах. Гуцули називали таких чарівників мольфарами.
Народна уява наділяла мольфарів величезним набором умінь: управління погодою, лікування людей і худоби, спілкування з душами померлих, можливість бачити майбутнє, навіть убивство з допомогою магії. При цьому мольфари (або мольфарки - у цій професії зустрічалися і жінки), як правило, не мали всіх арсеналів магічних умінь, а спеціалізувалися на чомусь одному.
Мольфаров наділяли здатністю наводити псування на людей і худобу. Для цього потрібен був шматочок тканини з одягу жертви та земля, набрана з її сліду. З землі знахар ліпив ляльку та загортав її в тканину. Далі він ховав ляльку так, щоб жертва через неї переступила. Після цього ляльку можна було сушити, колоти голками або роздавити – жертва починала усихати, хворіти чи вмирала.
Мольфари мали неоднозначну репутацію серед населення. З одного боку, їх поважали, з іншого боку – боялися. Захиститись від знахаря можна було лише звернувшись до іншого знахаря.
МАГУРА
На відміну від інших наших персонажів, Магура з'явилася в 20 столітті. Вона під різними іменами багаторазово згадується у «Велесовій книзі» - фальсифікаті, автором якого вважають історика-аматора Юрія Миролюбова. Ідею багатоіменності автор, очевидно, почерпнув з текстів індуїстів - відомо, що Миролюбов цікавився санскритом і індійською культурою. У комплекті з багатьма іменами було багато функцій. Магуру у тексті називають дочкою Перуна, матір'ю слов'ян, матір'ю сонця. А також богинею війни, перемоги, дітей, домашнього вогнища, пташкою-блискавкою. Неоязичники наділяють її також функціями валькірій із скандинавської міфології - войовничих дів, які відносили до Вальгали загиблих у бою.
Миролюбов стверджував, що дерев'яні таблички з текстом випадково знайшов білогвардійський офіцер Федір Ізенбек 1919 року на Харківщині, а сам текст нібито написали новгородські волхви у 9 столітті.
У професійних істориків, лінгвістів та археологів відразу виникли сумніви у справжності знахідки. Подальші наукові дослідження тексту переконливо довели, що «Велесова книга» - фальсифікат, виготовлений дилетантом, написаний не старослов'янською, а хаотичною сумішшю слов'янських мов різних періодів. Втім, текст став дуже популярним серед неоязичників і ліг в основу багатьох їхніх вірувань.
Література
1. Коцюбинський М. «Тіні забутих предків». Навчальна книга Богдан. Тернопіль. 2020. С.85.
2. Онищук А. Останки первісної культури у гуцулів. Матеріяли до української етнольогії. Т. ХV. Львів: Етнографічна комісія НТШ, 1912. [Електронний ресурс]: Електронна бібліотека “Культура України”. Режим доступу: https://elib.nlu.org.ua/view.html?id=1049 (дата звернення: 02.04.2023). – Назва з екрана.
|