Теорія міжнародної економіки, яка розвивалася протягом ХХ ст., з різних боків намагалася пояснити тенденції міжнародної торгівлі, виявити фактори впливу на неї та сформувати дієві інструменти розвитку міжнародних економічних відносин. Історично так склалося, що першим фактором виробництва, вплив якого на міжнародну торгівлю був формалізований А. Смітом і Д. Рікардо, була праця. У першій чверті ХХ ст. теорія співвідношення факторів Хекшера-Оліна [1, 2] та її розширення (теорема вирівнювання цін на фактори виробництва Хекшера-Оліна-Самуельсона [3], модель торгівлі факторними послугами Хекшера-Оліна-Ванека [4]) базувалися на аналізі вже двох факторів виробництва – праці (L) і капіталу (K). Численні спроби емпірично обґрунтувати постулати цих теорій так і не привели до стійкого пояснення причин невідповідності розрахункових співвідношень L/K чи K/L фактичним даним міжнародної торгівлі.
Найбільш відомим емпіричним тестуванням теорії Хекшера-Оліна без сумніву є роботи В. Леонтьєва [5], який розраховував ці співвідношення для економіки США за даними 1948-1951 рр. Його результати суперечили гіпотезі Хекшера-Оліна і одним з пояснень було те, що в умовах повоєнної економіки у більшості країн світу спостерігаються динамічні спотворення структури факторів виробництва, умов їх міжнародної мобільності та врешті фізичного дефіциту. Різні спроби перерахунку статистики Леонтьєва попри численні часткові пояснення так і не привели до створення досконалої моделі прогнозування впливу структури і динаміки факторів виробництва на міжнародну торгівлю.
Певним проривом у моделюванні міжнародної торгівлі стало формування концепції специфічних факторів виробництва у 1970-х рр. Спроби трактувати фактори виробництва, як однозначно гомогенні, були виправдані у традиційних суспільних моделях, однак з початком різкого технологічного розвитку виявилося, що насправді властивості і параметри факторів виробництва сильно відрізняються іноді навіть в межах однієї галузі. Що ж стосується міжгалузевих порівнянь у розрізі різних країн – гомогенності факторів виробництва не існує в принципі. Так, з математичної точки зору можна вводити певні корегуючі змінні аби досягти адекватності прогнозних моделей, однак суті проблеми це насправді не змінює.
Поняття специфічних і мобільних факторів виробництва формалізував Р. Джонс [6], основною ознакою специфічних факторів виробництва є те, що вони не можуть переміщатися між галузями, на відміну від мобільних факторів виробництва. Теорія специфічних факторів виробництва (specific factors theory) стверджує, що в основі міжнародної торгівлі лежать відмінності у відносних цінах на товари, які виникають через різну забезпеченість країн специфічними факторами виробництва, причому фактори, специфічні для експортного сектора, розвиваються, а фактори, специфічні для сектора, що конкурує з імпортом, скорочуються. Ця теорія ґрунтується на законі спадної віддачі (law of diminishing returns) – при незмінній кількості інших факторів виробництва граничний продукт праці убуває після досягнення певного обсягу виробництва. Гранична продуктивність праці (marginal productivity of labor) – величина приросту сукупного доходу в результаті використання додаткової одиниці праці.
Однак приписувати авторство концепції специфічних факторів виробництва Р. Джонсу чи П. Самульсону недоречно, вони сформували математичний апарат моделювання цих факторів, однак сама ідея походить ще від класичної моделі Д. Рікардо і її розширення, запропонованого Дж. Вайнером (модель Рікардо-Вайнера [7]). Моделі Рікардо та Рікардо-Вайнера вказують на технологічні відмінності як на джерело міжнародної порівняльної переваги. Проста Рікардіанська модель має один ресурс – робочу силу, яка вважається мобільною у двох секторах економіки, але немобільною на міжнародному рівні. Модель Рікардо-Вайнера вводить два додаткові фактори, які є специфічними для сектора. Це надає викривлення кривій виробничих можливостей, а також дозволяє міжнародній торгівлі впливати на розподіл доходу. Хоча прямих емпіричних підтверджень цих простих моделей мало або взагалі немає, все ж зростає усвідомлення того, що технологічні відмінності є природним наслідком економічної ізоляції та відіграють певну роль у процесі інтеграції після економічної лібералізації [8, с. 4].
Модель Рікардо-Вайнера має один мобільний фактор, як правило, робочу силу, який використовується в масштабах всієї економіки, а також набір факторів, характерних для окремих секторів. Специфічні для сектору фактори можна інтерпретувати як технологічні витрати, і в цьому випадку модель Рікардо та модель Рікардо-Вайнера дуже схожі, відрізняючись лише припущенням про сталість граничної продуктивності праці. У динамічній моделі можна дозволити секторальним факторам бути мобільними з часом, таким чином створюючи в довгостроковій перспективі рівновагу Хекшера-Оліна. Це перетворення було досліджено в теоретичних роботах М. Мусса [9] та Дж. Нірі [10].
Отже, модель специфічних факторів виробництва (або модель «двох товарів-трьох факторів» за формулюванням Р. Джонса) базується на тому, що один фактор виробництва вважається «специфічним» для певної галузі. Специфічний фактор – це фактор, який «застряг» у галузі або нерухомий між галузями у відповідь на зміни ринкових умов. Фактор може бути нерухомим між галузями з кількох причин. Деякі фактори можуть бути спеціально розроблені (у випадку капіталу) або спеціально навчені (у випадку праці) для використання в конкретному виробничому процесі. У цих випадках переміщення цих факторів між галузями може бути неможливим або принаймні складним чи дорогим. Модель специфічних факторів виробництва розроблена, щоб продемонструвати вплив торгівлі в економіці, в якій один фактор виробництва є специфічним для галузі. Найцікавіші результати стосуються змін у розподілі доходів, які виникнуть, коли країна переходить до вільної торгівлі.
Концепт специфічних факторів виробництва особливо актуальний для повоєнного відновлення економіки України, бо державі доведеться накладати обмеження на переміщення робочої сили та капіталу за кордон і регулювати їх розподіл між галузями народного господарства. Попит на працівників певних спеціальностей різко зросте, іноземні вливання капіталу будуть розподілені згідно зі стратегією відновлення економіки. Це, в свою чергу, приведе до формування окремих «специфічних» характеристик праці та капіталу. Наприклад, держава встановить певні межі щодо формування відсоткової ставки, а іноземний інвестор потребуватиме спільного фінансування з місцевими банківськими установами. Відтак різні обсяги капіталу працюватимуть за дуже різних умов і тоді при розрахунку показників впливу капіталомісткості на міжнародну торгівлю України доведеться окремо враховувати фінансові потоки між різними галузями.
Що стосується робочої сили, її параметри будуть ще більш розмаїтими. Крім рівня освіти, компетентностей, професійних навичок, продуктивності праці доведеться враховувати психологічні аспекти, пов’язані з необхідністю зміни кваліфікації та, ймовірно, переміщенням до інших територіальних одиниць. Багато підприємств будуватимуть у нових локаціях, відтак виникне потреба створення відповідної інфраструктури.
Ще одним аргументом використання концепції специфічних факторів виробництва є те, що ми наперед не знаємо, який технологічний рівень буде доступний в основних галузях промисловості і сільського господарства. Однак навіть за першого наближення можна будувати економіко-математичні моделі прогнозування розвитку вітчизняного експортного потенціалу з урахуванням мобільності окремих факторів виробництва та «закріплення» інших.
Список використаних джерел
1.Heckscher, Eli (1919). The Effect of Foreign Trade on the Distribution of Income. Ekonomisk Tidskrift, 497-512. Reprinted as Chapter 13 in A.E.A. (1949). Readings in the Theory of International Trade, 272-300 (Philadelphia: Blakiston) with a Translation in H. Flam and M. J. Flanders (Eds.). 1991. Heckscher-Ohlin Trade Theory, 43-69. Cambridge: MIT Press.
2.Ohlin, Bertil (1933). Interregional and International Trade. Harvard Economic Studies. Vol. XXXIX. Harvard University Press; London: Humphrey Milford. 1933. 8vo. Pp. xvii + 617. The Economic Journal, Volume 44, Issue 173, 1 March 1934, Pp. 95-102.
3.Samuelson, Paul (1948). International trade and the equalization of factor prices. Economic Journal, Vol. 58, No. 230 (June, 1948), pp. 163-184. Published By: Oxford University Press.
4.Vanek, Jaroslav (1968). The Factor Proportions Theory: The N-Factor Case. Kyklos, October, pp. 749-755.
5.Leontief, Wassily (1953). Domestic Production and Foreign Trade; The American Capital Position Re-Examined. Proceedings of the American Philosophical Society, 97 (4): 332-349. JSTOR 3149288.
6.Jones, R.W. (1971). A Three-Factor Model in Theory, Trade and History, Trade, Balance of Payments and Growth, ed. J. N. Bhagwati, R. W. Jones, R. A. Mundell, and J. Vanek. Amsterdam: North-Holland Publishing Co.
7.Viner, Jacob (1955). Studies in the theory of international trade. London: George Allen & Unwin Ltd.
8.Leamer, Edward E. & Levinsohn, James (1994). International trade theory: the evidence. National bureau of economic research. Working paper #1940.
9.Mussa, Michael (1974). Tariffs and the distribution of income: The importance of factor specificity, substitutability and intensity in the short and long-run. Journal of Political Economy, 82, 1191-1204.
10.Neary, J. P. (1978). Short-run capital specificity and the pure theory of international trade. Economic Journal, 88, 488-510.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter