Сучасна практика патріотичного виховання в різних, у тому числі й у вищих педагогічних закладах освіти, не може бути цілеспрямованою і системною без серйозного наукового обґрунтування. Тому проблеми формування патріотизму особистості, у залежності від їх змісту й належності до рівнів наукового знання, класифікуються на декілька груп: методологічні, науково-педагогічні, міждисциплінарні, організаційно-педагогічні та науково-методичні. У контексті нашого дослідження, відповідно до педагогічної галузі знань, найважливішими є проблеми науково-педагогічні [1;3]. Серед найбільш значущих у сукупності цих проблем є: формування і розвиток систем патріотичного виховання в освітніх закладах; вдосконалення змісту і методики патріотично орієнтованого виховного й освітнього процесів; формування патріотичних ціннісних орієнтацій у дітей та молоді; методика діагностики патріотичного виховання.
Незважаючи на значну міру теоретичної розробленості, важливе значення у розв'язанні названих проблем є розуміння центральної складної і багатогранної категорії виховання – патріотизм, який є однією з найбільш значущих цінностей суспільства, оскільки інтегрує в собі соціальні, історичні, духовні, культурні, етнічні та інші імперативи. З цього випливає, що це поняття є міждисциплінарною категорією, тобто є предметом дослідження низки гуманітарно-соціальних наук (філософії, соціології, політології, історії, психології та ін.).
У Тлумачному словнику української мови термін “патріотизм” трактується як любов до своєї батьківщини, відданість своєму народові, готовність для них на жертви і подвиги [5]. Акцент у цьому визначенні на таких категоріях емоційно-почуттєвої сфери особистості як любов, відданість і готовність свідчить про психологічні корені його розуміння. Це підтверджується і в інших словникових тлумаченнях, які розширені соціально-психологічними характеристиками, наприклад, відданість, здатність на подвиг заради своєї землі, готовність на жертви і подвиги в ім’я інтересів своєї землі тощо.
Понятійне навантаження терміна “патріотизм” у філософії традиційно відображає систему поглядів народу на природу і суспільство; на масово-побутовому рівні – виражає успадковану і культивовану в народі любов до всього рідного (мови, культури, традицій тощо); на раціонально-суспільному рівні патріотизм являє буття народу в часі, самоусвідомлення і самоутвердження себе як етносу серед інших народів світу і співпрацю з ними; на особистісному рівні – сповідує почуття любові і відповідальності за долю свого народу, надає перевагу інтересам суспільства над власними.
Отже, філософське розуміння патріотизму ґрунтується на категоріях народного світогляду і національної свідомості.
З точки зору суспільствознавства поняття „патріотизму” щільно пов’язане з поняттям „громадянської культури”. Це – ставлення індивідів до інституцій держави та настанов влади, їхня законослухняність та критична вимогливість. Виражається у ставленні населення до існуючого порядку, у знанні й визнанні ним суспільних норм, готовності дотримуватися їх. До громадянської культури належать знання людей про їхні права та обов’язки, про устрій держави, про політичні системи, процедури політичного, зокрема, виборчого процесу [9].
У політології розглядається така ознака патріотизму як політична свідомість: опосередковане відображення політичного життя суспільства, суттю якого є проблеми влади, формування і розвиток задоволення інтересів і потреб політичних суб’єктів, сукупність поглядів, оцінок, настанов, які відображають політично-владні відносини. Однією з ознак патріотизму також є політична культура. Це, насамперед, – рівень задоволення людиною й суспільством політичних ідей, концепцій, програм, досягнень суспільно-політичних думок.
Поняття готовності щодо різних видів конструктивної діяльності пов’язане з педагогічним аспектом патріотизму – формування його рис у кожного члена суспільства. Адже патріотизм не є генетично успадкованою якістю людини, а формується внаслідок виховання.
Смислове навантаження поняття “виховання” трансформується у відповідні змістові конструкції патріотичного виховання як виду педагогічної діяльності, яка у процесуальному аспекті визначається широким смисловим спектром: вплив суспільства на людину (соціалізація); цілеспрямований педагогічний вплив з боку системи навчально-виховних закладів; вплив педагога на особистість з метою формування у неї системи певних якостей, поглядів, переконань.
Вітчизняний гігант педагогічної думки К.Ушинський вважав, що патріотичне виховання – це прищеплення молодому поколінню почуття обов’язку перед Батьківщиною, відповідальності, високої гідності. Зокрема, він писав: “Як немає людини без самолюбства, так і немає людини без любові до Батьківщини, і ця любов дає вихованню вірний ключ до серця людини і могутню опору для боротьби з його поганим” [8].
С.Русова, звертаючи увагу на невідповідність тогочасної школи національним особливостям, сутність патріотичного виховання розуміла як формування любові до рідного народу і поваги до інших народів, громадянської самосвідомості шляхом глибокого вивчення духовної спадщини України [6].
Г.Ващенко, акцентуючи на тому, що патріотизм віддзеркалюється в національному виховному ідеалі, зміст поняття патріотичного виховання інтерпретував як процес цілеспрямованого залучення молоді до глибокої віри у Бога, до національних і загальнолюдських вартостей, до відбудови самостійної України і піднесення до високого рівня власної духовної культури, освіти, науки і мистецтва [2].
Розглядаючи патріотичне виховання як одну із складових загальної виховної системи, А.Макаренко його суть зводив до формування таких особистісних рис молодої людини, як воля, мужність, цілеспрямованість, почуття власної гідності, гордість за свій народ, честь та ін. [4, т.7, 299-300].
В.Сухомлинський розглядав патріотичне виховання як вдосконалення світоглядної свідомості, участь вихованців у суспільно корисній праці у дієвій формі розвитку обов’язку і відповідальності перед Батьківщиною. Великий педагог також стверджував: “Патріотичне виховання – це процес проникнення до всього, що пізнає, робить, до чого прагне, що любить і ненавидить людина, яка формується” [7]. Отже, саму ж сутність патріотичного виховання видатний вчений-педагог трактував як активну діяльність особи, спрямовану на утвердження гуманних ідеалів, працю на благо народу, зміцнення могутності, честі й слави Вітчизни, любов до людей, непримиренність до зла в усіх його проявах.
Наведені інтерпретації патріотичного виховання належать ідеології, яка відповідала особливостям тогочасного державного устрою. У нинішніх суспільно-політичних та соціальних умовах пряме калькування їх дещо втрачає свій сенс, оскільки сучасний патріотизм, дедалі більше набуваючи нових гуманістичних рис, розвивається в руслі загальних тенденцій еволюції суспільства, для якого сьогодні є актуальним засвоєння культурних цінностей інших націй і народів світу. Тому, на наш погляд, формування нового патріотизму полягає у гармонійному поєднанні традицій виховання минулого і вироблення нових виховних парадигм з урахуванням перспектив розвитку суспільства в цілому.
Таким чином, патріотичне виховання – це соціальне явище, напрям педагогічної діяльності і фактор суспільного життя.
Аналіз наведених та інших інтерпретацій дає змогу дійти висновку, що патріотичне виховання має дієву основу. Але, на жаль, доводиться констатувати, що в сучасній фундаментальній педагогічній науці немає однозначного трактування означеної категорії, чим і пояснюється відсутність її чіткого формулювання у державних освітніх документах.
Список використаних джерел:
1.Быков А.К. Проблемы патриотического воспитания // Педагогика. - №2, 2006. – С.37-42.
2.19. Ващенко Г. Праці з педагогіки та психології. - К.: Школяр-Фада ЛТД, 2000. - 414 с.
3. Кіндрат В.К. Проблема патріотичного виховання у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського: Дис… канд. пед наук.: 13.00.01.- К., 1998.- 215 с.
4. Макаренко А.С. Лекції про виховання дітей // Твори в 7 т. –– К.: Рад. шк., 1954. - Т. 4. – 396 с.
5. Новий тлумачний словник укр.мови. У 4 томах /Укладачі В.Яременко, О.Сліпушко. – К.:Аконіт, 1999. – Т.3. – С. 223.
6. Русова С. Вибрані педтвори у 2-х т. – К. : Либідь, 1997. – Кн. 1. – 272 с.; кн.. 2. – 320 с.
7. Сухомлинский В.О. Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості.–Вибрані твори: В 5–ти т.–Т.1.–К.:Рад.шк,1976.–С.55–206.
8. Ушинський К.Д. Питання про народні школи // Твори: в 6 т.–К.,1954.–С.67-93.
9. Філософський словник /За ред. В.І. Шинкарука. – К.: Гол.ред. УРЕ, 1986. – 796 с.
10. Фрейд З. Психология бессознательного: Сборник произведений.- М.: Наука, 1989.- 460 с.
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter