Увічливість визначається як національно-специфічна комунікативна категорія, змістом якої є система ритуалізованих стратегій комунікативної поведінки (вербальної і невербальної), направлених на гармонійне, безконфліктне спілкування і дотримання суспільно-прийнятих норм комунікації. Так, в англійській лінгвокультурі стриманість вважається нормативною поведінкою, а емоційність призводить до низької оцінки надто емоційної людини. [1]
Комунікативна категорія ввічливості є ментальною категорією, тому що вона відображає прийняту в суспільстві, схвалену суспільною свідомістю на певному етапі його розвитку сукупність ментальних установок, приписів до демонстрації в процесі комунікації певних матеріальних сигналів, які передають інформацію про прагнення учасників спілкування до контакту. Матеріалізована в спілкуванні ввічливість («лінгвальна ввічливість» (linguistic politeness) ) є актуалізацією ввічливості як ментальної, когнітивної категорії, яка притаманна комунікативній свідомості народу [3, с. 198].
Етикет пов’язаний із увічливістю, хоча ввічливість ширша за етикет: етикет – це сукупність комунікативних норм і правил, а ввічливість – це система комунікативних стратегій і тактик, націлених на досягнення гармонії та взаєморозуміння, тож увічливими є багато мовних засобів сприяння гармонійному спілкуванню, які ще не закріплені нормами етикету.
Згідно теорії П. Браун і С. Левінсона, ввічливість є засобом збереження балансу між дистанціюванням та зближенням комунікантів у дискурсі. Увічливість покликана виконувати наступні функції: запобігати конфліктам, не порушувати гармонії у відносинах з партнером по спілкуванню, пом’якшувати потенційну агресію, не торкаючись гідності та не вражаючи прав партнера по спілкуванню, забезпечувати доброзичливу атмосферу перебігу міжособової взаємодії, намагаючись, щоб партнер по спілкуванню почувався комфортно [2]. Під увічливістю розуміється вербальна поведінка, націлена на повагу особистості партнера по комунікації.
Увічливість дистанціювання реалізується у дискурсі набором конвенціональних стратегій, які, з одного боку, зменшують ушкодження адресата у разі малефактивних дій мовця, а з другого – мінімізують ефект дій мовця, які є соціально або етично неприйнятними.
Список використаних джерел:
1.Clyne M. Inter-Cultural Communication at work. – New York, Cambridge : Cambridge University Press, 1994. – 250 р.
2.Kasper G. Linguistic politeness: Current Research Issues // Journal of Pragmatics 14 (2). – 1990. – P. 193–218.
3.Kopytko R. Polite Discourse in Shakespeare’s English, – Poznan : Wydawnictvo naukowe UAM, 1993. – 122 p.
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter