Сучасний світ за останні десять років переживав гібридні війни та епідемії хвороб, а сьогодні проходить через перше після Другої світової війни повномасштабне вторгнення, що розпочала Російська федерація проти України. Зміна реальності, потяг до збереження життя, велика міграція, примусова депортація та інстинкт смертності (за З. Фрейдом [6, с.322-324]) впливає на світосприйняття та психічне здоров’я, що, в результаті, призводить до актуалізації потреби описувати «травмуючий» феномен у літературі та мистецтві.
У літературознавстві методологічні засади вивчення феномену травми ґрунтуються на двох векторах: медичній концепції та гуманітарній. Для медичної концепції одним з провідних сенсів – є травми пов’язані з негативним дитячим та/або перинатальним досвідом (поняття «перинатальних матриць» за С. Грофом [1, с.40-80]), що нівелюються через «проговорювання» та повторне переживання людиною (через вербалізацію) досвід травми. В гуманітаристиці зазвичай феномен травми розуміють як явище колективне та історичне, (переживання травми війни, голоду або депортації тощо). Текстуалізована рефлексія на подібний досвід передбачає певну дистанційованість в часі від моменту пережитого досвіду. Так, через колізію, що виникає, з одного боку, бажанням зобразити сюжет травми, а з іншого, психологічним блокуванням перед сповіддю, найяскравіші художні твори про війну (голод, депортацію) частіше пишуться за декілька років, або навіть десятиліть після самої події. Не виключенням став й феномен травми депортації 1944-го у кримськотатарській літературі. Лише з послабленням радянського режиму у 70- х роках XX ст., стали з'являтися перші твори присвячені пережитому досвіду виживання кримських татар у майже непридатних умовах в місцях спец поселень (віддалені села Узбекситану, Казахстану, Уралу тощо) після депортації з Криму у 1944.
Жанр «оповідання» став магістральним для таких письменників як Айдер Осман, Зіядін Джавтобелі, Юсуф Болат, Уріє Едемова та ін. Маленька за формою, але глибока за змістом коротка оповідь слугує формою вираження приватної трагедії у контексті геноциду цілого народу. Таким чином, колективна трагедія переосмислювалася через призму індивідуальної історії та страждання. Для чоловічого авторства, що представлено абсолютною більшістю, характерним є зображення у творах життя кримських татар у перші рокі після депортації та другої світової війни (яку маркують виключно по-радянські –«Великою вітчизняною війною»); часто, персонажами стають маленькі хлопчики, що переживають цю травму. Для жіночого авторства, що є явищем маргінальним для кримськотатарської літератури заявленої епохи, зокрема для прози Уріє Едемової (1938 р.н.) притаманне те, що в ролі центрального персонажа виступає зазвичай кримськотатарська жінка, яка усвідомлює трагедію не стільки через свій інтимно-приватний досвід, скільки через травми членів родини, оточуючих [2].
Біографічний контекст. Уріє Едемова народилася 23 квітня 1938 року в Байдарській долині міста Балаклава, в одному з найкрасивіших місць Криму. У 1944 році відбулась депортація, уся її родина була заслана до Узбекистану. ЇЇ матір, Аліме Ханім, разом із п’ятьма дітьми поселили в колгоспі ім. Навої, Сирдар'їнської області Узбекистану. У 1945 році, коли батько та старші брати були на війні, її сім’я переживала голод та хвороби. Саме через це помирає її молодший брат, Сервер. В одному інтерв’ю, згадуючи свого брата, Уріє Едемова не могла стримати сліз: «За день до своєї смерті він подивився на перекошене вікно маленької напівзруйнованої кімнати і сказав: “Мамо, навіщо ти нас сюди привезла? В нашому домі було гарно і тепло”» [4]. Цю трагедію члени родини переживатимуть все життя.
Загалом тема загибелі дітей через депортацію стане своєрідною «постпам’яттю» для кримських татар, що передаватиметься на нові покоління й робитиме з них «другорядних свідків та жертв травми депортації» [3, c.52].
Після закінчення середньої школи Уріє Едемова намагалася вступити до лінгвістичного факультету університету в Ташкенті. Однак, сила фатуму змінює її наміри: важко захворіє мати, а її старший брат Ескендер вирішує, що сестрі, враховуючи сімейні обставини, краще навчатися медицині.
Закінчивши медінститут з відзнакою, письменниця повертається додому і починає працювати медсестрою у сільській лікарні. Мати після довгих років лікування таки не зможе подолати онкологічне захворювання… Уріє, втративши близьку людину, не зневірюється, а вирішує слідувати поклику свого серця і вступає на факультет журналістики Ташкентського державного університету, маючи вже тоді родину і шестимісячну доньку на руках. Через багато років потому вона згадуватиме ті часи так: «Я не шкодую про роки, проведені далеко від літературного світу, навпаки, я втішаю себе. Оскільки моїй мамі потрібна була допомога, я була поряд з нею. Я намагалася зробити все можливе. Хоч ми і не в змозі врятувати від смерті наших батьків, але нашим обов’язком є зробити все можливе та добре піклуватися про них. Читання ж нікуди не дінеться» [4].
Пережита трагедія через смерть молодшого брата, трансформується в травму «прихованого звинувачення» з боку матері: питання «…навіщо ти нас сюди привезла?...» так і залишиться без відповіді та ятритиме серця всіх членів родини ще довгі роки, а згодом вплине на всю подальшу творчість Уріє Едемової, де інтимний болісний досвід репрезентуватиметься через «руйнівні наслідки травматичної події і подальший життєвий розвиток окремих особистостей та людей найближчого оточення» [3, c. 49]. Саме цю складову наративу травми ми спробуємо проаналізувати на новітньому для українського літературознавства матеріалі – оповіданнях кримськотатарської письменниці, першої романістки та відомої перекладачки Уріє Едемової.
В якості репрезентативного матеріалу ми обрали оповідання «Ana Alğışı» («Вдячність матері»), яке було, ймовірно, написане задовго до публікації у 2017 р. в журналі «Йилдиз» [8]. Сюжетом до написання оповідання слугувала власна історія життя авторки. Через призму своєї долі Уріє Едемова зображає у творі два життєві шляхи, які, залежно від вибору, може пройти молода кримськотатарська пані.
Сюжет та фабула оповідання – це історія життя двох жінок, що належать до різних генерацій (старої та молодої), проте мають схожі долі. Події твору відбуваються в Узбекистані у 60-80-х роках минулого століття. На початку твору авторка знайомить нас з доволі успішними жінками різного віку, які знаходяться на республіканському з’їзді зрошувачів та меліораторів (технічні професії у сільському господарстві вважались доволі престижними у віддалених районах Узбекистану).
На цьому з’їзді після виступу молода жінка Діляра Бояджі помічає знайоме лице серед натовпу слухачів, але не одразу може згадати обличчя немолодої жінки. Вдивляючись в очі, їй таки вдається пригадати, що ця поважна пані є Асіє Алімівною, її давньою знайомою, яка неймовірно раділа блискучому виступу Діляри та власне зустрічі.
Маленька розмова між двома жінками переривається ретроспективними спогадами Діляри та переносить читачів у її минуле, де вона вперше, будучи ще дівчиною шкільного віку, зустріла Асіє ханим : по дорозі додому разом зі своїми подругами, вона помітила незнайому їй жінку, яка сварила тракториста, через те, що той був необережним та забруднив сільську техніку. Після сурового та образливого вичитування підлеглого, розлючена Асіє Алімівна звернула увагу на дівчат, що заціпенівши дивилися на жінку. Діляра, не витримавши побаченого, одразу доволі голосно поділилась враженнями зі своїми подругами: вона вважала, що освічена людина зі статусом не має права дозволяти собі розмовляти так нахабно та неввічливо, навіть зі своїм підлеглим працівником. Всі, окрім однієї з дівчат, поділяли думку Діляри.
Після цього пасажу авторка сюжет переноситься в інший часовий проміжок, коли Діляра вже була студенткою. Наприкінці ІІ курсу навчання вона отримує телеграму, про те що її мама захворіла. Діляра, не роздумуючи, одразу їде до мами в село, щоб допомогти їй з доглядом та хатніми справами. Молода героїня оточила свою матір турботою, сподіваючись, що тій скоро стане краще і вона зможе повернутися до навчання. Та більше місяця стан мами ніяк не змінювався. Її мама, хвилюючись за навчання доньки, попросила Діляру повернутися до університету. Та донька переконала матір, що їй дали академічну відпустку на рік, що ніяким чином не вплине на її майбутнє. В результаті, лікування тривало довгих три роки, за які Діляра займалася виключно доглядом за хворою матір’ю, повністю поховавши мрії про вищу освіту.
Одного разу, повертаючись з роботи, поряд з домом вона побачила жінку – ту саму злобну Асіє Алімівну. Проте, цього разу жінка виглядала по-іншому: не суровою та сварливою, а розгубленою та засмученою. Діляра, не розуміючи справжніх намірів майже чужої для неї жінки, стримано прийняла поради щодо догляду за своєю матір’ю: Асіє ханим наполягала, аби Діляра добре піклувалася за мамою й ні про що не шкодувала. Хоча Діляру й обурювало те, що малознайома жінка дозволяє собі давати поради у такій приватній справі як догляд за близькими, проте вона не вимовила ані слова докору пані Асіє.
Спогади Діляри перериваються…Читач знову опиняється у «реальному» часі та місці зустрічі Асіє Алімівни та Діляри, де молода жінка розповідає історію свого життя: за чотири роки після тієї зустрічі з пані Асіє мама Діляри померла, а дівчина, таки знайшовши в собі сили, закінчила університет і почала працювати за фахом, стала успішним спеціалістом, однак й досі іноді собі докоряє, що недостатньо добре дивилася за мамою: <…> «Lâkin bazı vaqıtlarda maña yaşlığıma barıp anamnıñ hastasını keregi kibi baqıp olamağanım kibi körüne.» <…> [8, с.32].
Згідно з розвідками В. Мосса в роки після депортації загинуло щонайменше 27тис. кримських татар [7]. Основною причиною смерті були: голод, хвороби, відсутність нормальних умов життя, важка праця на полях в колгоспах та низький рівень медицини в маленьких селах Узбекистану, куди й були розміщені здебільшого кримські татари.
Матір Діляри якраз й належала до покоління тих кримців, що відчули на собі увесь тягар облаштування у спец поселеннях (наспраді, фільтраційних таборах). Ймовірно саме пережитий досвід та погана медицина й стали причиною ранньої смерті матері головної героїні. Однак, авторка лише опосередковано про це говорить: через опис побуту в тексті стає зрозумілими, що виховувала Діляру матір самотужки, – батько давно помер. Такі елементарні речі як отримання освіти, хороше лікування та догляд за хворою були майже недосяжними для кримських татар в Узбекистані. Їх долі залежали виключно від родинного, проте не загально соціального устрою суспільства.
Рання смерть матері та батька, як наслідок пережитої війни та депортації – стає табуйованою темою, про це авторка воліє писати між рядків. Місце невербалізованого болю займає почуття власної провини, якої по-факту не було скоєно, головної героїні перед матір’ю та пошук свого виправдання.
Цікавим буде троп до якого звернеться У. Едемова: «пропрацювання» травми головної героїні відбудеться через діалог, за допомогою бесіди (типовий метод для клінічної психіатрії), однак оповідатиме про травму не Діляра, а Асіє Алімівна. З історії стає зрозумілим, що коли Асіє ханим була ще зовсім молодою студенткою, її мама теж сильно захворіла. Однак юна Асіє не збиралася кидати навчання. Вона намагалася одночасно доглядати за матір’ю та навчатися. В один з вечорів, коли вона готувалась до екзамену, стан матері погіршився. В той день вона багато часу провела з мамою й була засмучена тим, що не встигала добре підготуватися до екзамену та, не приховуючи роздратування, грубо відповідала матері на її прохання. Вночі того ж дня мами Асіє не стало. Повз все життя Асіє Алімівна нестиме почуття провини за те, що останні прохання мами вона не виконала.
Доля молодої Діляри, яка відчайдушно намагалася врятувати маму, для Асіє Алімівни стала прототипом її власного життя та помилок молодих років. Саме тому, вона порушивши, норми етикету просила Діляру добре доглядати за мамою, бути уважною. Проговорюючи власну травму, Асіє ханим «прощається» зі своїм минулим, а у Діляри, після почутої історії Асіє Алімівни, зникає відчуття провини, що краяло її серце. Розмова непомітно міняється в темі, вони починають говорити про дітей, зокрема про сина Асіє: очі немолодої пані засяяли щастям і легка посмішка з’явилась на обличчі жінки.
Висновок. Поряд з детальним описом типового радянського побуту в колгоспі, в оповіданні присутні й мотиви власне кримськотатарського родинного устрою, що будується на ідеях мусульманства. Ставлення до батьків в ісламі має бути шанобливим, поважним та смиренним. Справжній мусульманин завжди повинен проявляти увагу до своїх батьків. Згідно з кримськотатарською мусульманською етикою діти є в неоплатному боргу перед своїми батьками, які їх ростили та виховували. Зокрема ці сенси виражаються у стосунках дітей з матерями, де у кримськотатарській народній творчості та релігійній літературі приділяється чимало уваги мотивам любові, відданості та вдячності по відношенню до матері, що глибоко укорінено й в мові: «Ananıñ qolu yımşaq ola» («Тільки обійми матері бувають м'якими»); «Ananıñ canı balada» («Душа матері в дитині») (кримтат.прислів’я); «Cennet analarnıñ ayağı astındadır» («Рай біля ніг матерів») [5].
Головна героїня – Діляра робить важливий вибір у стосунках з мамою, не порушуючи моральних устоїв та виховання. На подібному шляху опиняється й Асіє ханим, але під впливом, радянської етики, що базувалася на концепті «вождь – замість Бога», «партія – замість родини», вона певним чином зраджує свої традиції та цінності, що їй прищеплювалися з дитинства, – це й спричинить колізію, травму, яку вона пронесе все своє життя.
Враховуючи біографічний контекст оповідання, можемо зазначити, що діалоги між двома героїнями твору є внутрішнім монологом (діалогом з самою собою) письменниці: самоаналіз та пошук істини у питаннях без відповідей, що часом ставить нам життя.
Список використаних джерел:
1.Гроф С. Психологія майбутнього. Уроки сучасних досліджень свідомості [Текст] / пер. з англ. Я. Вінницької та О. Редчиць. Львів: Terra Incognita, 2019. 400 c.
2.Джемілєва А. А. Сучасне кримськотатарське оповідання 70–80-х г.г. ХХ століття. Сучасні наукові дослідження–2006: матеріали ІІ Міжнародної науковопрактичної конференції, м. Дніпропетровськ, 2006. Т.40: Філологічні науки. С. 6-7.
3.Маркович М. Моделі наративного уявлення про травму. Літературний процес: методологія, імена, тенденції. Збірник наукових праць (філологічні науки) № 18, 2021 р. С.49-56.
4.Уріє Еддемова: 85 років з дня народження. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=Fb-A4q_4AA4 (дата звренення: 22.04.23)
5.Хадіс الْجَنَّهُ تَحْتَ أَقْدَامِ الْأُمَّهَاتِ ан-Насаї 3104. Див. «Сахих аль-джамі' ас-саг'ір» 1249.
6.Freud S. "Beyond the Pleasure Principle" in On Metapsychology (Middlesex 1987), p. 493.
7.Moss Walter G. (2008). An Age of Progress?: Clashing Twentieth-Century Global Forces. London: Anthem Press linkWalter G. (2008). 368 p.
8.Yıldız. – 2018. – № 2. С.27-34. — [Електронний ресурс]. – Режим доступу до журн.: https://ana-yurt.com/qrt/yyldyz-no2-242-2018 (дата звернення: 26.04.23)
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter