Створення писемності того чи іншого народу відбувається двома шляхами: або ж створювався новий алфавіт, або проходила адаптація вже існуючого алфавіту до норм тої чи іншої мови. Оскільки при адаптації будь-якого алфавіту до нових умов деяким запозиченим знакам надавалась нова фонетична інтерпретація, то нерідко наступним поколінням важко чи неможливо виявити, як правильно прочитати початкову форму слова. Те ж саме можна сказати і про додавання у запозичений алфавіт у випадку необхідності нових букв. Якщо розглядати співвідношення букв і звуків у різних алфавітах, то виявиться, що практично у всіх звукових типах письма фонемний склад рідко задовольняється алфавітом. Це пояснюється тим, що більшістю мовами світу алфавіт був запозичений. Пристосування письма до запозиченого алфавіту процес нелегкий, особливо тоді, коли у мові, яка запозичила алфавіт, є звуки нетипові для мови від якої прийшов цей алфавіт. Наприклад, латинська буква с, виявившись зайвою, оскільки для передачі звука [k] у всіх випадках вживалась буква k, була введена у деякі алфавіти для позначення звука [ц]. Іноді для передачі одного звука у багатьох мовах використовується поєднання двох чи більше букв, наприклад, у німецькій мові sch, tsch, ch, в англійській мові ch, th, ph, sh. Деякі мови користувались для передачі звуків на письмі, які неможливо висловити буквами запозиченого алфавіту, знаками з інших писемностей. Так, наприклад, до англосаксонської мови, що прийняла латинський алфавіт, було приєднано три нові букви, одна з котрих була запозичена з рунічної писемності. З часом звичайним засобом передачі звуків, яких не було в запозиченому алфавіті, стало використання діакритичних крапок чи інших знаків, що ставились над чи під буквою, або справа чи зліва від неї, наприклад, німецькі голосні ä, ü, ö. За словами Т.О. Амірової виникнення нових алфавітів і пристосування до них існуючих передбачає обов’язкову відповідність до певних принципів, а саме до психологічного, педагогічного та типографічного [1, с. 160]. Бодуен де Куртене у свою чергу вважав, що ступінь відмінностей алфавітів зовсім не співпадають зі ступенем відмінностей між мовами. Всі алфавіти, на його думку, є історичною випадковістю, яка залежить від географічного сусідства, культурного впливу, віри та вибору.
Таким чином, алфавіт можна визначити як певний набір одиниць, що виступає в якості інструмента для створення зв’язку між усною та писемною мовами. Дія алфавіту відтворюється лише у тексті, тому він і являє собою певне кодування чи посередництво, ціль якого є перетворення усного мовлення на писемне.З алфавітом тісно пов’язана графіка як певна галузь мовної діяльності. Традиційна теорія графіки встановлює зв’язки правил переходу усного мовлення в письмове та навпаки. Саме графіка та її правила використовуються для інтерпретації одиниць, виражених в одній фізичній субстанції, в термінах одиниць, представлених іншою фізичною субстанцією [1, с. 55]. Отже, графіка у сучасній лінгвістиці розуміється як сукупність оптичних засобів і правил їх застосування для передачі повідомлення. Для звукового типу письма – це передача за допомогою алфавіту плану вираження звукових одиниць, не маючи відношення до плану змісту, тобто не враховуючи конкретні слова чи морфеми. Вимоги до ідеальної графічної системи тої чи іншої мови мають, на наш погляд, бути такими:
1.Кожна буква має позначати звук, тобто не повинно бути букв, що не позначають звук.
2.Кожна буква має одночасно позначати лише один звук, а не звукові сполуки
3.Кожний звук має позначатися однією буквою, а не сполукою звуків
4.Кожна буква в усіх випадках свого вживання має позначати один й той самий звук, а не різні звуки
Опираючись на ці чотири вимоги до ідеальної графічної системи, стає зрозумілим, що кожному звуку має відповідати певна буква і навпаки. Отже, і кількість букв у алфавіті має дорівнювати числу звуків. Але наявність на практиці багатьох графічних варіантів написання одних і тих самих одиниць є приводом для виникнення орфографії, певних правил оптичної передачі засобами графіки тої чи іншої мови її одиниць, враховуючи не тільки вираження, а й зміст. Інакше кажучи, орфографія має справу з такими одиницями мови як морфеми та слова, тоді як алфавіт і графіка встановлюють відносини між буквами та звуками. Саме поняття правопису чи орфографії виникає в той момент, коли за певних причин починають писати не так як вимовляють і тоді правильним буде те написане, що умовно прийняте, навіть тоді, коли воно не відповідає звукам того чи іншого слова. Визначаючи термін «орфографія», на наш погляд, необхідно підкреслити властивість орфографії бути узусом та її нормуючий характер. Якщо письмо охоплює всі графічні форми мови, то орфографія являє собою обов’язкові, прийняті графічні форми у певний проміжок часу. В орфографії той, хто пише обирає ту чи іншу форму на підставі правил, закріплених кодифікованою нормою. Звісно, у вживанні мовних одиниць можуть зустрічатися форми, які не відповідають нормі, наприклад, орфографічні помилки чи свідомо зроблені відхилення від неї. Норма сприймається як внутрішньомовна категорія, яка пов’язана з наявністю потенційних можливостей для позначення одного й того ж самого явища. Вивчення орфографічних норм можливо лише в контексті мовних норм, які мають певні суспільні і політичні передумови, тобто норма – це результат дії багатьох соціальних факторів, визначених існуванням мови у певному колективі і у певний період часу.
Орфографічні норми мають свої особливості. Існують добровільно прийняті (англійська орфографія 1755 р.) і встановлені, інакше кажучи, кодифіковані норми правопису, у вигляді строгих правил. Орфографічні норми можуть мати і не мати декілька варіантів, але вони є обов’язковими для всіх, хто пише, щоправда з часом, як правило, можуть змінюватись. Норми німецької орфографії мають розпорядчий характері були остаточно прийняті владою у 1901 р. у вигляді окремих положень. Це кодифіковані норми і орфографічні правила сформульовані здебільшого експліцитно і зафіксовані в офіційному своді правил. Дотримування норми є обов’язковим особливо у школі та державних установах, відхилення вважається за помилку. Хоча німецьким орфографічним нормам у теперішній час властива стабіль¬ність, це не означає, що вони історично не змінюються. Зміни можуть відбуватись в результаті реакції на непослідовність та протиріччя деяких правил (наприклад, написання разом чи окремо, орфографія іноземних слів), але ці зміни стосуються тільки окремих випадків. Зміни у правилах орфографічних норм можливі лише шляхом орфо¬графічної реформи. Адже орфографія встановлює не те, як може бути передана та чи інша низка фонем, а те, як вона повинна бути передана у межах слова чи морфеми. Головна функція орфографії, полягає у створенні комфортних умов користування письмовим мовленням і його розуміння [4, с.522].
На наш погляд, слід також відмітити, що правила орфографії базуються на певних закономірностях мовної системи, і відповідають загальним установам, які отримали назву принципи орфографії. У трудах німецьких лінгвістівXVI – XVIII століть задля унормування правопису підіймались питання вимови, етимології, аналогії, писемної традиції, на яких базується орфографія. З XVIII століття у багатьох мовознавців того часу ( Й. Готшед, Й. Аделюнг ) зустрічаються поняття етимологічного, фонетичного та історичного принципів. У сучасному мовознавстві вважається загальноприйнятим факт непереривного розвитку мови, який виявляється у змінах його фонетичного обліку, граматичної структури і словникового складу. У філософії процес варіювання того чи іншого явища розглядається в діалектичному єднанні зміни і збереження, у стійкості змінюваного явища. Боротьба двох діалектичних протилежностей – зміни та збереження – є основною силою руху в процесі перетворення. Аналогічним чином відбувається розвиток мовних одиниць [5, с.9]. Кожна жива мова представляє собою діалектичне єднання цілого і окремого, універсального і специфічного, форми і змісту. Якщо розглядати форму і зміст в історичний період існування мови, то одразу предстане непереривне змінення форми вираження в процесі змінення у свою чергу і змістовної сторони тої чи іншої одиниці. Через боротьбу двох сторін – форми і змісту – змінюється одиниця мови в умовах комунікації людського колективу. Розвиток соціальних основ життя людини тягне за собою зміну змістовної сторони. Форма ж прагне збереження попередніх засобів вираження, що приводить до протиріччя вже зі зміненим змістом. Вирішується це протиріччя в результаті змінення форми вираження, яка постійно прагне наблизитись до більш адекватної передачі нових відтінків людської думки, нових значень. Отже, протиріччя виникає між наявними мовними засобами і зростаючою потребою обміну думками. Воно і є тим, що зумовлює постійний розвиток тої чи іншої мови. В історії розвитку різних мов відомо багато випадків, коли форма змінювалась зміненому змісту, який вона виражала. Наприклад, зміст кореневої морфеми у германських мовах у зв’язку з закріпленням наголосу на початку слова призвела до ряду фонетичних змін в морфемі; зміна граматичного значення окремих ненаголошених морфем сприяло послабленню відповідних складів і призвело до фонетичної редукції голосних.
Беручи до уваги все вищезазначене, характеризуючи орфографічні принципи, слід зазначити, що виокремлення основного принципу неможливе, бо правопис створюється на базі і при взаємодії всіх орфографічних принципів. У рамках даного дослідження неможливо простежити розвиток всіх поглядів на кількість і роль орфографічних принципів, адже кожний лінгвіст має своє визначення для того чи іншого принципу. Тому ми вважаємо доцільним представити класифікації українських та німецьких лінгвістів та пояснити їх суть. Орфографічні принципи визначають вибір одного написання там, де є орфограми, тобто там, де можливі два чи більше різних написань.
Основою у становленні правопису будь-якої мови є п’ять принципів: фонетичний, історичний або традиційний, етимологічний або морфологічний, транслітераційний та ідеографічний. Основою фонетичного принципу є фіксація нам письмі позиційних чергувань фонем на підставі вимови. Фонетичний принцип, згідно з яким, написання слова відповідає його літературній вимові, не полегшує вивчення грамоти, тому що завжди виникають дискусійні питання щодо єдиної вірної вимови, а отже і правопису. Історичний принцип тісно пов’язаний з літературною традицією і полягає у тому, що він поєднує сучасне з минулим, підтримує єдність літератури та культури. При написанні враховується походження слова, його особливості, які склалися у процесі історичного розвитку мови. Недоліком вважається значна розбіжність написаного з вимовою, що ускладнює первинне навчання, відіймаючи багато часу на засвоєння елементарних правил. Правопис, що має за основу цей принцип не відповідає ні реальній вимові, ні морфологічним зв’язкам у сучасній мові. Транслітераційний принцип стосується як правило лише запозичених слів і полягає в тому, що враховується не тільки вимова цих слів, а й іноземне первинне написання. Слова іншомовного походження пишуть або на підставі транскрипції (запису за фонемним складом), або на підставі транслітерації (запису за складом букв), або за традицією. З одного боку, можна прагнути до їх освоєння і перетворення у національні. У цьому випадку транслітераційний принцип не використовується і слід керуватись лише фонетичним. З іншого боку, можна прагнути до виділення і збереження у кожній мові її інтернаціональних елементів як основи для зближення мов світу. Етимологічний принцип, полягає в тому, що морфеми, які у різних словах сприймаються як тотожні, пишуться однаково, не дивлячись на відмінності у їх вимові. Цей принцип забезпечує графічну однотипність морфем незалежно від тих звукових змін, які можуть відбуватись в цих морфемах у мовленнєвому потоці. Цей принцип іноді називають фонематичним, так як фонема незалежно від фонетичних позиційних змін позначена літерою основного виду. Ідеографічний принцип зустрічається також як диференційний (О.О. Селіванова) і опирається на смислові відмінності подібних написань, тобто саме написання слів залежить від їх значення. За цим принципом пишуться різні закінчення для різних значень, обґрунтовується також написання прийменника з іменником та омонімічних слів, а також написання слів з великої та малої літери.
Історія орфографії в кожній мові має свої етапи, позначені виданням орфографічних словників, реформами правопису, державною політикою в галузі реформування правописних норм і роботою орфографічних комісій, метою яких звичайно є спрощення правописних правил, усунення розбіжностей написання за принципами поступовості змін, толерантності, відсутності кардинальних переворотів у системі.
Список використаних джерел
1.Амирова Т. А. К истории и теории графемики. М. : Наука, 1977. – 193 с.
2.Анисимова Е. Е. Лингвистика текста и межкультурная коммуникация (на материале креолиованных текстов) : учеб. пособие [для студ. фак. иностр. яз. вузов] / Е. Е. Анисимова. – М. : Академия, 2003. – 128 с.
3.Гельб И. Опыт изучения письма. Основы грамматологии / Игнаций Гельб ; [под ред. и с предисл. И. Дьяконова] ; [пер. с англ. Л. С. Торбовицкой, И. М. Дунаевской]. – 2-е изд. – М. : Едиториал УРСС, 2004. – 368 с.
4.Селіванова О.О. Лінгвістична енциклопедія. Полтава, Довкілля, Київ, 2010. – 843с.
5.Таранець В.Г. Діахронія мови: Збірка статей. Одеса: Друкарський дім, 2008. – 232с.
6.Crossland R. A. Graphic Linguistics and its Terminology / R. A. Crossland // Mechanical Translation. – Vol. 3, No. 1, July. – Massachusetts Institute of Technology, 1956. – P. 8–11.
7.Crystal D. The Cambridge Encyclopedia of the English Language [Paperback] / D. Crystal. – [2 edition]. – Cambridge University Press, 2003. – 506 p.
8.Rennagel W. R. Graphistics / W. R. Rennagel // Studies in Linguistics in Honor of George L. Trager. – The Hague ; Paris, 1972. – Р. 58–65.
______________________________________________
Науковий керівник: Кулина Ірина Георгіївна, кандидат філологічних наук, доцент, доцент кафедри німецької філології, Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter