Визначення поняття та сутності юридичної особи є однією з найцікавіших проблем у теоретичній юриспруденції, оскільки мається значна кількість теорій, за допомогою яких правники намагалися відповісти – у чому ж полягає сутність юридичної особи, викреслити її суттєві ознаки.
Ще у римському праві виникла теза щодо розширення кола суб’єктів цивільних правовідносин за рахунок особливих спільнот, які створювались громадянами.
У Середньовіччі католицька церква застосовувала публічні і майнові санкцій не тільки стосовно окремих єретиків, Римський папа Інокентій IV визначив термін «юридична особа», яка існує лише в понятті та завдяки фікції, не володіє тілом та волею, а діяти можуть лише її члени.
Саме з такого трактування виходить теорія фікції, у якій юридична особа розглядається як вигаданий суб’єкт, створений законом для певних юридичних цілей та наділений ознаками суб’єкта права (свідомістю, волею), що притаманні лише людині. Однак законодавець у практичних цілях уособлює людське за юридичними особами, чим створюється штучний суб’єкт права, який існує лише як абстракція. При цьому теорія фікції надає раціональне обґрунтування того, як вигаданий суб’єкт права спроможний володіти, користуватися, розпоряджатися майном.
У частині 1 статті 92 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) мається підтвердження такого доктринального обґрунтування виникнення волі і волевиявлення юридичної особи, де зазначено, що вона набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону [1].
У XIX сторіччі в працях таких цивілістів, як Дювернуа Н.Л., Камінка А.І. була розвинена реалістична теорія юридичної особи, яка характеризувалась, визнанням реальності юридичної особи як суспільного утворення, що не можливо звести чи то до математичної суми особистостей, чи до фікції, або до будь-якого іншого прийому юридичної техніки. В цій теорії юридична особа визначається як наявний, тобто такий, що існує в реальності, а не штучний суб’єкт права, особливий суспільний організм, який має власну волю.
Норми частини 1 статті 80 ЦК України окреслюють вплив реалістичної теорії юридичної особи щодо її цивільної правоздатності і дієздатності, можливості бути позивачем та відповідачем у суді [1].
Період соціалістичної економіки та ідеології викреслив своє розуміння суті юридичної особи. Зокрема, за теорією Аскназія С.І. юридична особа не що інше, як сама держава, але взята не в єдності всіх функцій, а діюча на певній ділянці системи (така теорія могла існувати і сприйматися тільки в умовах повного одержавлення економіки) [2].
У пострадянський період визначення юридичної особи уніфіковано в загальне міжгалузеве поняття, притаманне і для публічного права. Зокрема, частина 2 статті 81 ЦК України запроваджено поділ на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права залежно від порядку їх створення [1].
Окремі науковці вважають, що саме поняття «юридична особа публічного права» вже має в собі протиріччя, так як юридична особа і публічне право є різними не співставними явищами. Зазначене базується на тому, що юридична особа – це явище виключно приватного права, яке хоча і може бути суб’єктом публічних правовідносин, зокрема при стягненні податків або застосуванні адміністративного впливу, але за своєю природою не є особою публічного права – це протирічить її суті.
Натомість ця концепція юридичної особи публічного права на сьогодні зустрічається в конституціях багатьох країн, а також у поточному законодавстві щодо всіх органів публічної влади, державних установ тощо. Застосування правила про юридичні особи стосовно публічних утворень має єдину ціль – надати їм статус суб’єкта цивільно–правових відносин лише но для участі у цивільному майновому обороті. В інших аспектах це не має теоретичного та практичного змісту, а наявність публічної складової в таких юридичних особах не змінює їх суті.
Усі вищенаведені теорії формувались у специфічних політичних і економічних умовах, а тому аргументи на користь тієї чи іншої думки дають можливість вірно оцінити поняття та місце юридичних осіб як суб’єктів цивільних правовідносин.
Загалом вважається, що суть юридичної особи полягає у наданні статусу самостійного суб’єкта права об’єднанням людей з метою захисту приватних прав і інтересів як його учасників, так і третіх осіб, що вступають з ним у майнові відносини, що забезпечує стабільність цивільного обороту [1].
Нормативний каркас юридичної особи має базуватись на усвідомленні природи цього явища, сутність якого розкривається у таких аспектах:
1. Загальносоціальному – який виражає зовнішній щодо права погляд на юридичну особу, місце яке вона посідає у соціальній системі.
2. Загальноправовому – як вираження правової думки щодо юридичної особи, її місця у системі правової взаємодії.
3. Інституційному – що має особливу сутність, закладену в правовій інституції юридичної особи, де розкривається внутрішня логіка конкретної правової складової.
Загалом загальносоціальна сутність визначається у тому, що юридична особа є формою, в якій формуються соціальні властивості людини. Якщо особистість – це втілення, зокрема, індивідуального, то юридична особа, навпаки, впроваджує ідею соціалізації людини, її участі в суспільно–правовому діалозі, в формуванні і розвитку її соціальних якостей. Використовуючи форму юридичної особи людина одержує можливість збільшити обсяг своєї суспільно–правової діяльності, впроваджувати свої інтереси не тільки від особисто, а й через інших правових індивідів. При цьому на юридичну особу загалом покладається проведення тих інтересів, які неможливо або складно реалізувати особисто.
У суспільстві юридичні особи виконують такі функції:
1) представляють її власника (фізичну особу, державні органи чи місцеве самоврядування);
2) визначають правову форму реалізації законних інтересів їх засновників, зв’язків між ними та самою юридичною особою (внутрішні правовідносини);
3) забезпечують можливість участі у відносинах, не передбачених законом для фізичної особи або публічні утворення;
4) встановлюють засади та обсяг майнової відповідальності юридичних осіб та їх власників;
5) юридично відособлюють майно від власника, при необхідності забезпечують об’єднання та концентрацію капіталу;
6) юридичної форми інвестиційного процесу;
7) оптимізують відносини засновників та кредиторів щодо наявних ризиків;
8) забезпечують доступність участі в майновому обороті;
9) покращують здійснення державної податкової політики.
Загалом правова конструкція визначена частиною 1 статті 2 ЦК України: учасниками цивільних правовідносин є фізичні особи та юридичні особи – забезпечує можливість участі громадян у цих відносинах опосередковано, виражає особистий чи спільний інтерес співзасновників, слугує для концентрації майна фізичних та юридичних осіб, що забезпечить досягнення економічної мети, конкретизує носія суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.
У статті 80 ЦК України надано поняття юридичної oсоби – це організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
В правовій літературі визначення ознак юридичної особи також залежить від вищевказаних історичних етапів становлення знань та наукового визначення цього поняття.
Так, Кoчергіна К.О. виділила дві групи ознак юридичної особи:
1. Не вaріативні – що є постійними у конструкції юридичної особи (участь у цивільному обігу від особистого імені, державна реєстрація, спроможність бути позивачем і відповідачем у суді);
2. Вaріативні – які є перемінними, що стосується правоздатності, організаційної єдності і автономії, майнова відокремленості і самостійної юридичної відповідальності.
В іноземному праві визначаються такі ознаки юридичної особи:
а) існує незалежно від складу її учасників;
б) має самостійну волю, що не співпадає з волею її окремих учасників;
в) має відокремлені від майна її учасників активи;
г) самостійно відповідає за своїми боргами усім своїм майном;
д) вчиняє від власного імені дозволені законом правочини;
е) виступає в юрисдикційних органах від свого імені як позивач чи відповідач.
Доречною є конструкція поділу oзнак юридичної особи на дві групи:
- безпосередньо визначені у статті 80 ЦК України (організаційна єдність, створення і реєстрація у встановленому законом порядку);
- встановлені у доктрині цивільного права (участь в цивільному обігу від власного імені, наявність власного майна, самостійна майнова відповідальність, наявність процесуальної правосуб’єктності).
1. Організаційна єдність (закріплена в статутних документах юридичної особи) - складає єдиний організм, що має власну структуру, окремі елементи виконують свої функції, чим забезпечується досягнення мети створення юридичної осoби.
ЇЇ характеризують наявність:
- системи важливих суспільних зв’язків, за допомогою яких люди об’єднуються в єдине ціле;
- внутрішнього структурного функціонального поділу;
- окресленої мети створення та функціонування;
- матеріальні ознаки юридичної особи (внутрішня організаційна, економічна, керівна, функціональна єдність);
- правові ознаки юридичної особи (законність утворення, здатність особисто приймати участь в цивільних правовідносинах, нести самостійну майнову відповідальність, наявність статуту де зафіксовано все що визначає мету, характер, форми та юридичні межі діяльності організацій).
2. Cтворення та реєстрація в установленому законом порядку:
- витримана визначена процедура ініціації, створення, структуризації, окреслення повноважень та персоналій керівних органів;
- має бути зареєстрована з відповідним номером в ЄДРППО та інших реєстрах;
- при потребі мати спеціальні дозволи на здійснення своєї діяльності.
Саме ця легалізаційна ознака є беззастережною вимогою, при відсутності якої всі інші втрачають сенс, а правочини юридичної особи крім дозволених актами цивільного законодавства мають визнаватися нікчемними.
3. Maє власне майно – для виконання поставлених статутних цілей та завдань, можливості відповідати за своїми зобов’язаннями (виведена з частини 1 статті 81 ЦК України, якою передбачено, що юридична особа може бути створена шляхом об’єднання осіб тa (або) майна) [1].
4. Мaє процесуальну правосуб’єктність – виступає позивачем і відповідачем у суді, тобто є стороною цивільногo процесу.
5. Сaмостійно відповідає за свої зобов’язання усім належним їй майнoм (стаття 96 ЦК України) [1], при цьому її учасник (засновник) не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за його зобов'язаннями, крім випадків, встановлених установчими документами та законoм.
6. Участь в цивільному обігу від власного імені, а не від імені засновників, чим підкреслюється окрема правова природа прав засновників юридичної особи та самої юридичної осoби.
Виходячи зі здійсненого огляду наукових думок та термінів юридична особа – це створена і зареєстрована у встановленому законом порядку організація, яка має особисте майно, наділена загальною цивільною правоздатністю і дієздатністю у тому числі й процесуальною, набуває від свого імені суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, може відповідати за своїми зобов’язаннями.
Література
1. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). 2003. № 40. ст. 356.
2. Аскназій С.И. Про підстави правових відносин між державними соціалістичними організаціями // Вчені записки Ленінгр. юрид. ін-та. Л., 1947.
_____________________________________________________________________
Науковий керівник: Колісникова Ганна В’ячеславівна, кандидат юридичних наук, доцент, доцентка кафедри цивільного права № 2 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter