Як свідчить судова практика, намагаючись ухилитися від виконання прийнятих на себе обов’язків та/або максимально ускладнити процедуру судового розгляду/виконання судового рішення боржник сторона може вдаватися до поведінки, яка формально відповідає встановленим вимогам закону, проте гальмує процес здійснення судочинства та/або нормального розвитку цивільно-правових відносин. Стимулюючи правомірну поведінку учасників цивільно-правових відносин законодавець розрізняє наслідки правомірної та неправомірної поведінки. Наприклад, у недобросовісного набувача майна власник може витребувати річ в будь-якому випадку, а у добросовісного лише у визначених законом випадках (ст. 388 ЦК України) [1].
Категорія добросовісності може бути оцінена з двох аспектів: суб’єктивного та законотворчого. В першому випадку це сприйняття особою відповідної ситуації, її обізнаність щодо обставин, з настанням яких закон встановлює юридичні наслідки. В другому випадку добросовісність виступає як зовнішнє, об’єктивне мірило, яке береться до уваги законом, судом, використовується законом та рекомендується учасникам цивільних правовідносин [5].
Судова практика визначає добросовісність як певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення [2].
В судовій практиці при вирішенні окремих категорій спорів визначення судом добросовісності або недобросовісності сторони має принципове значення для правильного вирішення спору. Наприклад, після рішень Верховного суду України, якими визнавалися недійсними договори іпотеки через порушення прав малолітньої особи в судовій практиці з’явились справи-клони, в яких боржники, ухиляючись від виконання прийнятих на себе зобов’язань використовували реєстрацію малолітньої особи для визнання правочинів недійсними. Тобто, користуючись тенденцією судової практики та свідомо зловживаючи своїми матеріальними правами особи подавали до суду позови про визнання недійсними договорів іпотеки з підстави порушення прав дітей з метою уникнення відповідальності за невиконання кредитних зобов’язань, які в свою чергу були забезпечені іпотекою.
Як наслідок Верховний суд України прийняв постанову та акцентував увагу на необхідності здійснення судами оцінки добросовісності/недобросовісності дій боржника. В разі встановлення недобросовісності дій боржника позовні вимоги не підлягають задоволенню. Зокрема Верховний суд України вказав, що власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування [3].
Прийняття цього рішення фактично вирішило проблему зловживання правами особами в цій категорії спорів та знівелювало позитивні очікування осіб, які вдавалися до недобросовісних дій з метою уникнення повернення заборгованості (звернення стягнення на предмет іпотеки).
Так, Одеський апеляційний суд постановою від 10.07.2019 скасував рішення суду першої інстанції та відмовив в задоволенні позовних вимог в справі, за обставинами якої позивач просив визнати недійсним договір іпотеки з підстав порушення прав дітей. В цій справі позивач посилався на відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на укладення договору іпотеки. Апеляційний суд виходив з того, що іпотекодавець, укладаючи договір іпотеки гарантував, що за місцем знаходження предмета іпотеки не зареєстровані та фактично не проживають (не мають права користування) малолітні чи неповнолітні особи та передача спірного будинку в іпотеку не порушує прав та інтересів зазначених осіб, а тому правові підстави для визнання указаного договору іпотеки недійсним та задоволення позову відсутні. Вказана постанова була залишена без змін судом касаційної інстанції [4].
Варто зауважити, що категорія добросовісності, також, є ключовою щодо кваліфікації фраудаторних правочинів. Так, в процесі оцінки правовідносин, їх правової кваліфікації суд має визначитися з характером поведінки учасників, де в першу чергу оцінюється критерій добросовісності дій.
Наведене дозволяє стверджувати, що вивчення таких категорій як добросовісність/недобросовісність, а також ролі суду в оцінці поведінки учасників правовідносин складає перспективні напрямки наукових досліджень.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1.Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 року № 435-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text (дата звернення: 18.04.2023)
2.Постанова Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 16 травня 2018 року в справі № 449/1154/14 // База даних «Єдиний держаний реєстр судових рішень». URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/74536892
3.Постанова Верховного суду України від 10 липня 2017 року в справі № 757/5273/16-ц // База даних «Єдиний держаний реєстр судових рішень». URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/67751777
4.Постанова Одеського апеляційного суду від 10 липня 2019 року в справі № 509/4470/18 База даних «Єдиний держаний реєстр судових рішень». URL:https://reyestr.court.gov.ua/Review/82990791
5.Новицький І.Б. Принцип доброї совісті в проєкті зобов’язального права // Вісник Цивільного права. Петроград. – 1916. – № 6. – С. 56 – 90
__________________________________________________________________
Науковий керівник: Труба Вячеслав Іванович, доктор юридичних наук,
професор
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter