Романтична драма «Монна Ванна» М. Метерлінка посіла почесне місце в репертуарі світового театру, дякуючи її гуманістичному звучанню й вірі в перемогу людини над темними силами. У ній митець виявив неабиякий інтерес до дійсності та суспільних проблем.
Нині існує чимало ґрунтовних праць у зарубіжному й вітчизняному літературознавстві, які присвячені висвітленню та вивченню різноманітних аспектів творчості М. Метерлінка. Зокрема варто зазначити праці Є. Васильєва, В. Назарця, В. Рогозинського, К. Шахової, Ю. Еткінда та ін. Проте осторонь уваги науковців залишається психологічна драма «Монна Ванна», у якій письменник розробив досить ґрунтовну концепцію протиставлення матеріального світу і «світової душі», котру людина пізнає через любов, долю, смерть.
Мета статті: виявити роль протиставлення «видимість – сутність» у драмі «Монна Ванна» М. Метерлінка з поміж її інших стильових ознак.
«Монна Ванна» (1902) – психологічний твір, герої якого стикаються з реальними суспільними відносинами, розв’язують складні життєві питання. У п`єсі знайшли відгук реальні історичні події: жорстока боротьба між Флоренціїю, яка не мала виходу до моря, і морським портом Пізою, що закінчилася у 1406 р. перемогою Флоренції.
Дія у драмі розгортається на реальному ґрунті, в італійському місті Піза наприкінці ХV століття. Письменник протиставляє дві концепції життя, дві логіки, дві моралі. ХV століття М. Метерлінк обирає невипадково. Саме на зламі середніх віків та епохи Відродження можливо було показати два різних відношення до життя і суспільства – старе, догматичне, і нове, гуманістичне.
Сюжет драми обігрує епізод старовинної хроніки. Начальник гарнізону міста Піза Гвідон Кольонна впевнений в тому, що його місто і мешканці на межі загибелі. Місто оточено ворожими флорентійськими військами. Батько Гвідона, Марко Кольонна, побувавши у стані ворога, приносить сину звістку про те, що м. Піза може бути врятоване у тому випадку, якщо Гвідон надішле свою дружину Монну Ванну до табору ворога. Вона повинна перебувати там протягом однієї ночі. Спираючись на філософську думку минулого (праці Платона, М. Фічіно), власний життєвий досвід, Марко Кольонна радить синові виконати божевільну умову Прінцівалльо. Звертаючись до сина, він говорить: «... Наколиб од цього вибору залежало тільки твоє щастя, то вибрав би смерть і розумів би тебе… оскільки я навіть, що стою над могилою та в житті бачив багато людей і багато нещастя, знахожу, що безрозсудно міняти смерть зимну й страшну, з її вічною мовчанкою на найсуворійші муки фізичні, чи моральні. А тут розходиться о тисячі людей, о товаришів по зброї, о жінок, о дітей. Зроби те, чого вимагає від тебе цей безумець, а те, що в твоїх очах є жахливою річчю, здаватиметься лицарським учинком для тих, котрих врятуєш і котрі розглядатимуть цей поступок з точки погляду більш спокійної, більш справедливої, більш людської. Повір мені, що ніяка нагорода за спасіння життя не може бути надто великою, всяка доброчинність, всі людські ідеали, все, що заеться честю, вірністю й таке інше, все це здається дитячою іграшкою в порівнянню з життям. Хочеш вийти чистим з цього жорстокого досвіду, хочеш бути лицарем, але помиляєшся, коли думаєш, що завершенням лицарського вчинку є лише смерть. Найбільш лицарським вчинком є завше діло, найтруднійше до виконання, а вмерти часом легше, ніж жити»[2, с. 13].
Гвідон – людина пасивна. Прийдешня загибель міста, на його думку, – фатум, проти якого боротися марно. Він і уявити собі не може, як це пожертвувати щастям своєї родини, хоча б і заради порятунку цілого міста. Відкидаючи пропозицію батька, Гвідон говорить: «Досить! Не хочу далі слухати. Зрозумій і розваж над тим, до чого ти мене змушуєш. В цю хвилину не мене, а тебе відмовляється розум слухати, високий і шляхетній розум, страх перед смертю затьмив його... А я з меншою трівогою дивлюсь смерти в вічі; бо добре памятаю ту науку мужности, яку ти мені викладав, ще заки літа й безплідна книжня мудрість не захитали твоєї відваги. Ми самі й тій салі й ніхто не буде свідком твоєї трусости, два мої старшини свято додержать таємницю, котрої, на жаль, далеко не вдасться нам винести. Хай умре в наших серцях, а тепер... побалакаймо про останній бій» [2, с. 14].
Монна Ванна (Джіованна), не поділяючи погляди чоловіка, погоджується піти до табору ворога, щоб врятувати мешканців Пізи. Принчивалле також знаходиться у незвичайному положенні. Він – найманий полководець флорентійського війська. Флоренція сплачує йому за його військовий талант. Висуваючи свою умову, Прінцівалльо йде на зраду Флорентійській республіці. Але зрадою свій вчинок не вважає. Дізнавшись із перехоплених листів сановників про те, що Флоренція шпигує за ним і готова знищити, якщо його популярність перевищить популярність корінних флорентійських військових, він був змушений прийняти крайнє рішення.
Отже, перший парадокс Прінцівалльо – його зрада виявляється не зрадою, а мужнім і справедливим актом.
У той же час Прінцівалльо кохає Монну Ванну, яку знає з дитинства, і, освідчившись їй у своїх високих почуттях, відпускає полонянку на свободу, дотримуючись свого слова. Після зняття облоги флорентійці готові покарати полководця. Монна Ванна обіцяє захистити його, але Гвідон, зневірившись у невинності Прінцівалльо, ув’язнює його у темниці. Керуючись аргументами елементарної логіки, яку поділяють Гвідон і темний люд, не маючи змоги довести їм своєї правоти, Монна Ванна вдається до брехні. Тільки це дає можливість одержати перемогу, врятувати кохану людину.
Марко Кольонна, котрому ворог Прінцівалльо духовно ближче за власного сина (це також один із життєвих парадоксів), усвідомлює мотиви поведінки Монни Ванни і підтримує її. Наостаннє вона забирає ключі від в’язниці, де буде перебувати Прінцівалльо, щоб втекти разом з коханим.
Драма «Монна Ванна» – «... це п’єса про складність життя, оманлива видимість якого, за Метерлінком, не відповідає сутності. Видимість елементарно логічна, сутність діалектична. Як і в інших творах, Метерлінк протиставляє тут зовнішнє і внутрішнє, явище і сутність» [3, с. 23].
Висновки. Як бачимо, у драмі чітко вимальовується зіткнення між коханням жертовним і егоїстичним, між мудрістю споглядання і сліпотою дії, боротьба різних уявлень про обов’язок і честь у поєднанні з мотивом всеперемагаючої пристрасті, що дає підстави пригадати театр Расіна. На відміну від своїх ранішніх творів Метерлінк повністю залишається на ґрунті реальності і шукає сутність в межах земного буття, уславлюючи активність, самопожертвування і рішуче викриває відсталість і егоїзм.
Твір містить елементи нової театральності, однак ця театральність ніби на межі символізма й романтизма (символізм виявляється не стільки на рівні поетики, скільки має ідейний характер). Водночас у ньому помітна традиція драматичного мистецтва французького класицизму.
Список використаних джерел:
1. Ващенко Ю. А. Історія зарубіжної літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття: навчальний посібник для студентів денної та заочної форм навчання зі спеціальностей «Журналістика», «Українська мова і література», «Мова і література (латинська)». Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2013. 188 с.
2.Метерлінк М. Монна Ванна. Переклад Ф. К. Камянець н/П - Одеса: Чорномор, 1923. 56 с.
3. Эткинд Е. Театр М.Метерлинка. М. Метерлинк. Пьесы. М., 1958. – С. 5-32.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter