Однією із знакових історичних постатей українського політичного руху на зламі ХІХ-ХХ ст. та доби визвольних змагань 1917-1921 рр. був Микола Міхновський. Він проповідував ідеї, які, як ніколи, актуальні в складний для України час. В добу Української національної революції він розгорнув бурхливу діяльність, намагаючись втілити в життя ті програмні положення, які теоретично обґрунтував у попередні роки. Міхновський був впевнений, що демократичні перетворення в Росії не змінять суті її антиукраїнської національної політики. Він закликав скористатися сприятливою ситуацією, політичним безладдям у російському суспільстві для розбудови незалежної Української держави. Діяч вважав, що для досягнення цієї стратегічної мети необхідно створити боєздатні військові формування, спроможні відстояти державну самостійність, дати відсіч будь-яким зовнішнім зазіханням, саме тому практичні організаційні зусилля Міхновського у політичній та військовій сферах за доби УНР потребують ґрунтовного системного аналізу й концептуального висвітлення.
З постаттю М. Міхновського корелюється безліч важливих, ключових політичних подій 1917 р. в Україні. З початком Української національної революції було очевидним, що майбутнє України залежить від того, чи будуть створені власні збройні сили. В період Першої світової війни, де мільйони українців отримали зброю, утворення національної армії, з технічного погляду, було простою задачею. Однак такий потяг був незрозумілим партнерам самостійників по Українській Центральній Раді (далі – УЦР). Їх позиція була такою, що після краху царизму, котрий позбавляв волі український народ, у демократичній Росії немає ворожих для них сил.
Українські ліберали сподівались на російських кадетів, а соціалісти – на російських меншовиків і есерів. Усі були переконані, що російські політики будуть чесно підтримувати українців у їх прагненні свободи національного життя. За цих обставин утворення власної національної армії рахувалось не тільки надмірно дорогим, а й ризикованим заходом. Також говорилося про те, що українські війська можуть стати «знаряддям реакційних сил» [1].
В березні 1917 р. Українська Народна Партія (УНП), котра відновила діяльність після Лютневої революції у Росії, підтримала організацію yкpaїнcької армії: «...Негайно утворювати українські легіони по всій Україні» [1].
М. Міхновський завзято приєднався до агітаційної діяльності УНП у військах. Він стрімко регулює співпрацю з військовими, а також із задоволенням виступає перед ними за власним бажанням. Таким чином, 6 березня 1917 р. М. Міхновський організував виступ перед 210 українськими офіцерами з ідеєю утворення української національної армії. Було прийнято резолюцію «Підготовче віче», яка друкувалася великим тиражем і стрімко поширилась фронтом і в тилу.
Через три дні було організовано Міхновським збори українських військових київського гарнізону, що підтримали рішення «Підготовчого віча». На ньому були присутні близько чотирьох тисяч офіцерів, унтер-офіцерів і рядових [2, c.114].
11 березня М. Міхновський виступив перед військовими, які перебували проїздом в Києві. Він запропонував приступити до організації «Першого українського козачого полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького».
16 березня 1917 року пройшла нарада київського гарнізону, де під впливом доповіді М. Міхновського гарнізонне керівництво прийняло резолюцію: «Негайно приступити до організації власної національної армії, як могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна і помислити про здобуття повної волі України» [1].
На початку квітня 1917 року, представники УЦР виступили вперше з «воєнним питанням» (саме тоді, коли у Києві зібрався Український Національний Конгрес). Від імені Національного конгресу лідери УЦР вислали до військового міністра, який перебував у Києві, делегацію для обговорення питання про українізацію військ. До складу делегації включили також М. Міхновського – найавторитетнішого у той час у військах українського політичного діяча [1].
Переговори не принесли жаданих результатів для української сторони. Російський військовий міністр не дав згоди на створення українських військових з’єднань. Виняток було зроблено тільки для двох українських бригад.
Воєнна влада Росії затягувала вирішення конкретних питань. Відповідно, що така поведінка урядовців спонукала Міхновського та його спільників до цілком самостійних дій формування та організації першого великого з’єднання української армії. У середині квітня 1917 р. було оголошено про створення «Першого Українського козачого ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку». Ця подія переросла в масову маніфестацію учасників свята. Було утворено делегацію військових, у складі якої був М. Міхновський [1].
На початку травня 1917 року в Києві відбувся Військовий з’їзд, де були присутні 700 представників від військових фронтових і тилових частин армії і флоту. Делегати мали мандати від половини всіх українців в російській армії, які перебували на фронті і в тилу.
М. Міхновський закликав до незалежності України. «Міжнародне життя повинне бути побудоване на основі самовизначення націй», тому, «на нашу думку, держави повинні бути одноплемінними!» [1].
У piшeнняx 1-го Всeyкраїнcького вiйськового з’їздy було наголошено, що через місяць, на початку червня, у Києві мав відбутися 2 - й з’їзд. Однак військовий міністр Тимчасового уряду О. Керенський забopoнив його cкликання. Заборона уряду була проiгнорована українськими солдатами і офіцерами [2].
Необхідно підкреслити, що прагнення до самостійності наштовхувалося на опір УПСР і УСДРП, які контролювали діяльність Ради. Під час виступу на 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді було зазначено, що питання про самостійність України не можна буде ставити найближчі 50 років.
1917 року Центральна Рада опублікувала II Універсал, де питання автономії України відкладалося на невизначений період. Саме в цей час, коли конфлікт з Тимчасовим урядом досяг свого апогею, «полуботківці», під впливом офіцерів-самостійників вирішили змусити Українську Центральну Раду проголосити самостійність, відмовиться від її «автономізму» і «федералізму» і перейти на позиції самостійництва.
Отже, М. Міхновський розгорнув активну діяльність у створення української армії, він стояв біля витоків Українського Військового Організаційного Комітету, організував Клуб ім. П. Полуботка, брав участь в організації і роботі з’їздів, віч, маніфестацій для пропаганди самостійницьких ідей і згуртування навколо них української еліти, різних політичних сил і широких кіл громадськості. Однак діяльність М. Міхновського не знайшла підтримки серед керівництва Центральної Ради, для якого був неприйнятним його радикалізм у вирішенні національного питання.
Сьогодні багато ідей М.Міхновського, висловлені на початку ХХ ст., не втратили актуальності й втілилися в реаліях незалежної України та зафіксовані в її Конституції.
CПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Турченко Ф. Г. Микола Міхновський : « Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна …». – Київ : Парламентське вид-во, 2020. – 430 с.
2. Турченко Ф.Г. Микола Міхновський VS Михайло Грушевський та Володимир Винниченко (доба Центральної Ради: березень 1917 – січень 1918 рр.)
URL: file:///C:/Users/User/Downloads/2250-Article%20Text-4051-1-10-20211207%20(1).pdf
____________________
Науковий керівник: Петасюк Олена Іванівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри Новітньої історії України, Київський національний університет імені Тараса Шевченка
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter