Виникнення та розвиток писемності на давньогерманських мовах тісно позв'язані з процесом перебудови германських племенних утворень у феодальні держави. В епоху Римської імперії латинське письмо набуло міжнародний характер, який зберігся у зв'язку з поширенням християнства в епоху західноевропейського феодалізму. На думку багатьох дослідників, таких як В. В. Левицький, В. Г. Таранець, П. Ернст, Е.-М. Крех, В. Шмідт, Д. Дирингер католицький Рим був на той час світочем західного світу, центром, звідки наука та релігія поширювались в усі частини західної, центральної та північної Європи. Емісари, папи, легати та місіонери подорожували по всей Європі, розповсюджуючи знання свого часу. У зв'язку з цим мова римської церкви - латинська мова, виконувала всі найважливіші соціальні і культурні комунікативні функції.
В основу німецької письмової системи також був покладений латинський алфавіт, який був був прийнятий переважною більшістю европейских народів і пристосувався до мовних традицій різних лінгвістичних груп. Його пристосування до звукової системи германського мовлення почалося стихійно: у монастирях, із залученням перекладачів та писців. Вони мали за основу перш за все свій місцевий діалект, тому виникало різне написання одних і тих самих слів не тільки по всій території держави, але й в рамках однієї писемної пам'ятки.
Латинське письмо з'являється в германців разом із прийняттям християнства. У Франкській державі християнство було прийняте в 496 році при Хлодвігу, в англо-саксів християнство стало поширюватись наприкінці VIcт., а в скандинавских країнах - приблизно із другої половини XI століття. В середині VIIIст. германці розпочали свою адаптацію до латинскої мови. Пристосування латинського алфавіту до нової мови, на думку багатьох мовознавців (В.В. Левицький, В.Г. Таранець, П. Ернст, Е.-М. Крех, В. Шмідт), не було легким, адже особливості латинського алфавіту були перенесені на новий грунт. Відомо, що і сам латинський алфавіт утворився в результаті адаптації одного з етруських алфавітів, близьких до західногрецького письма, отже, є одним із разновидів, що виник в результаті засвоєння фінікійського алфавиту греками.
Оскільки латинь була мовою незрозумілою і недоступною широким масам, та і більшості представників верхівки ранньофеодального суспільства, перші зв’язні записи на своїй мові з’явилися у германців як допоміжний засіб при навчанні латині, а також в цілях церковної пропаганди. Латинській мові навчали в школах при монастирях. Зрозуміло, що в учнів виникала потреба якимось чином записати значення латинських слів. Так з'явилися глоси - словники до текстів, часто у вигляді написів над латинськими словами. Тому глоси нерідко є найдавнішими пам'ятками латинської писемності. Також збереглися багаточисельні молитви, обряди хрещення, сповіді. За часи правління Карла Великого (кінець VIII ст. початок IX ст.) з’явилися переклади найважливіших молитов: “Отче наш”, “Символ віри”, “Формула хрещення”. У розпалі так званих “темних віків” з’являються перші записи германських епічних поем “Пісня про Гільдебранта“, написана у 815 столітті, та є єдиною давньогерманською памяткою героїчного епосу і відтворює типові риси мови германської героїчної пісні. У віршованій формі на баварському діалекті зберігся опис страшного суду під назвою "Муспіллі", що датується приблизно 830 роком. Серед прозових творів збереглися переклади латинського теологічного трактату єпископа Ісидора “Про католицьку віру” (останнє десятиліття VIIIст., франкський діалект), переклад Євангелія християнина Татіана з Сірії (830 рік, східнофранкський діалект), на південному рейнськофранкському діалекті створено віршований переказ “Євангеліє від Отфріда” (863–870 рр.). Нецерковний характер має твір “Пісня про Людвіга” (881-882 роки, рейнськофранкський діалект). З одного боку, цей твір знаходиться під впливом нової християнської поезії, з іншого боку, підтримує традицію хвалебної пісні. Особлива заслуга у розвитку давньонімецької писемності належить Ноткеру Лабео (950-1022), який переклав філософські твори з латинської мови на давньонімецький алеманський діалект, твір “Про втіху філософії” давньоримського філософа Боеція і наукові праці Арістотеля, при цьому Ноткер створив значну кількість філософських термінів. Якщо не брати до уваги глоси та вокабуляри, то майже всі тексти того часу були перекладами або обробками латинських християнських оригіналів.
Латинський алфавіт не був пристосований для адеватної передачі звукової системи германських мов і складався з 23 букв:
A B C D E F G H I K L M N O P Q R S T V X Y Z
Становлення графічної системи в цей період має складний характер, при цьому, дуже важливою була адаптація латинського алфавіту до німецької вимови. На той час не існувало не тільки єдиної орфографічної норми для німецької мови взагалі, а й єдиного правопису тих чи інших слів або морфем в рамках однієї писемної пам'ятки. При розгляді таких творів як "Муспіллі", трактат Ісидора "Про католицьку віру", "Євангеліє від Отфріда", "Давньоверхньонімецький Татіан", "Пісня про Гільдебранта" та "Переклади з Боєція" Ноткера нами було виявлено, що в одному і тому ж творі знаходяться однакові за змістом, але різні за правописом слова. Про це свідчать дублетні написи у Ісидора: araughit - araugit, chind - chindh, anghila - angil; у Отфріда: uuirdhit - uuirdit; zide - ziide, scal - skal, craft - krefti, frenkiskon - frenkisgon, chuani - kuani; в "Муспіллі": fuir - vuir, finstri - vinstri; у Ноткера: fleisg - fleisk - fleisch; у “Пісні про Гільдебранта“: ik - ih; liubi -liob- liop- leob ;bist - pist; tu- Þu- dhu;goth - god - kot; tuou - thuon - tuoan - tuoen - tuen. Було також зафіксовано три варіанти написання імені Христа: Christ (Татіан та Ісидор), Crist (Муспіллі), Krist (Отфрід), а також чотири варіанти написання слова König: khuninc - khuninge (Муспіллі), cuning (Татіан), kuning (Отфрід), chuning (Ноткер). Вірогідно ці твори перекладали або переписували писці, які дотримувалися різних діалектальних особливостей.
З часом латина стала не тільки мовою церкви, але використовувалась як офіційна мова у сфері правових, соціальних і культурних відносин, тобто поступово стала служити для письмової фіксації власне германського мовлення.
Латинська графіка напочатку свого становлення не була єдиною та однозначною, навіть шрифт помітно видозмінювався та існував у різних формах. Найдавнішою формою латинського письма було так зване капітальне письмо (scriptura capitalis); за формою його літери були схожі на сучасні великі латинські літери (лат. majusculus - більший, великий). Написи, зроблені маюскулом - це, перш за все, святкові та урочисті написи, які висікались на колонах, триумфальных арках, стінах. У III-IV ст. з цього письма розвинулося трохи простіше й кругліше, спеціальне книжне письмо - так зване унціальне (scriptura uncialis), літери якого своєю формою наближалися дотеперішніх малих латинських літер. Пізніше з’явилися різні форми курсивного письма, або курсиву, повсякденного спрощеного, що вживалося в листуванні, ділових документах і взагалі скрізь, де запис мав бути швидким і дешевим. Букви спрощувались, з'єднувались один з одним, втрачали деякі деталі. Швідкість досягалась ціною втрат: бракувало ясності та чіткості. Під впливом курсиву унціальне письмо зазнало дальших змін, і в VI ст. з нього виробилася нова, спрощена форма книжного письма - напівунціал (semiuncialis). Пізніше напівунціал ще більше наблизився до найчіткішого різновиду курсиву і перетворився на мінускульне письмо, або мінускул (лат. minusculis - маленький), близький своєю формою до форми сучасних малих літер латинського алфавіту. Переважна більшість давньогерманських текстів написана мінускульним письмом. Існувало кілька його різновидів, найважливішими з них були острівне (інсулярне) і континентальне письмо. Острівне склалося в Ірландії на основі напівунціала і через ірландських місіонерів поширилося на Британських островах. Саме ним писалися давньоанглійські тексти, але це письмо було відоме й на континенті, зокрема ним користувалися у Франкській імперії. Континентальне письмо відоме в давньогерманській писемності переважно у формі так званого каролінського мінускула - чіткого й красивого письма, яке виробили найкращі писарі за Карла Великого. Воно теж існувало в кількох варіантах і широко використовувалося в книгах і документах аж до XIII ст.
Список використаних джерел
1. Бублик В.Н. Історія німецької мови: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В.Н. Бублик. Вінниця: Нова книга, 2004, 272с.
2. Голубенко Л.М., Кулина І.Г., Козак Т.Б. Вступ до германської філології Практикум з курсу. Одеса: Фенікс, 2019, 152 с.
3. Жирмунский В. М. История немецкого языка, 5-е изд. - / В. М. Жирмунский. М.: Высшая школа, 1965, 408 c.
4. Левицький В. В. Основи германістики. Вінниця: Нова книга, 2008, 520 с.
5. Левицкий В. В. Этимологический словарь германских языков / Виктор Васильевич Левицкий. – Винниця : Нова Книга, 2010. - T. 1, 616 с., T. 2, 368 с.
6. Москальская О. И. История немецкого языка. - М: Академия, 2003, 288с.
7. Таранець В.Г. Діахронія мови: Збірка статей, Одеса: Друкарський дім, 2008, 232с.
8. Arndt E., Brandt G. Einführung in die Geschichte der deutschen Sprache und in die historische Grammatik. - Teil 1, 2. - Berlin, 1978, 172 S.
9. Ernst P. Deutsche Sprachgeschichte. Wien: WUV, 2006, 254 S.
10. Krech E.-M. Stock E. Deutsches Aussprachewörterbuch. De Gruyter, 2010, 1176 S.
11. Schmidt W. Geschichte der deutschen Sprache. S. Hirzel Verlag Stuttgart, 2007, 10. Aufl.,489 S.
_____________________
Науковий керівник: Кулина Ірина Георгіївна, доцент, кандидат філологічних наук, Одеський національний університет імені І. І. Мечнікова
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter