:: ECONOMY :: ЦІЛІСНІСТЬ ПРИРОДИ ЛЮДИНИ У КОНТЕКТІ ОНТОЛОГІЧНОГО ПОВОРОТУ У ФІЛОСОФІЇ ХХ СТОЛІТТЯ ТА ТІЛЕСНО-ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ЗАСАДИ КАТЕГОРІЙ МОРАЛІ

:: ECONOMY :: ЦІЛІСНІСТЬ ПРИРОДИ ЛЮДИНИ У КОНТЕКТІ ОНТОЛОГІЧНОГО ПОВОРОТУ У ФІЛОСОФІЇ ХХ СТОЛІТТЯ ТА ТІЛЕСНО-ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ЗАСАДИ КАТЕГОРІЙ МОРАЛІ

UA RU EN

Світ наукових досліджень. Випуск 35

Термін подання матеріалів

20 листопада 2024

До початку конференції залишилось днів 0

Нові вимоги до публікацій результатів кандидатських та докторських дисертацій

Редакційна колегія. ГО «Наукова спільнота»

Договір про співробітництво з Wyzsza Szkola Zarzadzania i Administracji w Opolu

Календар конференцій

Наукові конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Світ наукових досліджень. Випуск 16 (16-17.02.2023)

Світ наукових досліджень. Випуск 17 (16-17.03.2023)

1. Економічні науки;

2. Інформаційні системи і технології;

3. Педагогічні науки;

4. Психологічні науки;

5. Юридичні науки;

6. Історичні науки;

7. Філософські науки;

8. Культурологія;

9. Філологічні науки;

10. Мистецтвознавство;

11. Географічні науки;

12. Національна безпека;

13. Соціологічні науки;

14. Політичні науки;

15. Фізичне виховання та спорт;

16. Державне управління;

17. Соціальні комунікації;

18. Медичні науки;

19. Фармацевтичні науки;

20. Ветеринарні науки;

21. Сільськогосподарські науки;

22. Хімічні науки;

23. Біологічні науки;

24. Геологічні науки;

25. Фізико-математичні науки;

26. Технічні науки;

27. Архітектура;

28. Військова справа

Світ наукових досліджень. Випуск 18 (20-21.04.2023)

Світ наукових досліджень. Випуск 19 (23-24.05.2023)

Світ наукових досліджень. Випуск 20 (20-21.06.2023)

Світ наукових досліджень. Випуск 21 (13-14.07.2023)

Світ наукових досліджень. Випуск 22 (27-28.09.2023)

Світ наукових досліджень. Випуск 23 (24-25.10.2023)

Світ наукових досліджень. Випуск 24 (21-22.11.2023)

Світ наукових досліджень. Випуск 25 (14-15.12.2023)

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

Конференції 2013

Конференції 2012

Конференції 2011

Конференції 2010

Наукові конференції

Наукова спільнота - інтернет конференції

Світ наукових досліджень www.economy-confer.com.ua

Голосування

Наша кнопка

Лічильники

ЦІЛІСНІСТЬ ПРИРОДИ ЛЮДИНИ У КОНТЕКТІ ОНТОЛОГІЧНОГО ПОВОРОТУ У ФІЛОСОФІЇ ХХ СТОЛІТТЯ ТА ТІЛЕСНО-ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ЗАСАДИ КАТЕГОРІЙ МОРАЛІ

16.03.2023 13:00

Автор: Осипов Анатолій Олександрович, доктор філософських наук, професор кафедри філософії і педагогіки національного технічного університету «Дніпровська політехніка»

[7. Філософські науки;]

1. Феноменологія тілесності – ядро трансформації онтологічної картини світу ХХ століття

Одним із результатів онтологічного повороту у філософії початку ХХ століття було усвідомлення ролі тілесності як опосередковуючої ланки у зв’язку людини із Всесвітом, через яку конституюється цілісність природи людини. Формування категорій моралі і їх логічне упорядкування здійснюється на тілесно-екзистенційних засадах, а не лише шляхом мисленнєвого абстрагування й систематизації.

Онтологічний поворот у філософії на початку ХХ століття, здійснений на теренах ідей філософії життя, феноменології, філософської герменевтики, екзистенціалізму і, в решті-решт, філософської антропології, – докорінним чином змінив класичну парадигму про співвідношення таких протиставлень: внутрішнього і зовнішнього, суб’єктивного і об’єктивного, матеріального і ідеального тощо. Цьому сприяли зміни, що відбулися, з одного боку, у природничо-наукових знаннях, – зокрема із розвитком ідей некласичної механіки, ключовим моментом яких було усвідомлення релятивності у спостереженні і визначенні особливостей будь-яких процесів фізичних явищ, вивченні квантових процесів у некласичній фізиці. Парадигма пізнання світу природничими науками виявила обмеженість процедур кількісно-числового вимірювання і опори на чуттєві дані [1, с. 56, 61, 63], а також раціонально-логічного інструментарію усвідомлення фундаментальних засад буття у його філософсько-антропологічному дискурсі. Це призвело до розуміння релятивної природи будь-яких процесів і явищ дійсності, як соціальних, так і природних.

Як відомо, Ф. Капра намагався знайти сполучні зв’язки між явищами, які вивчає некласична фізика і релігійно-містичними ідеями стародавньої Індії, тим самим намагаючись закласти єдині онтологічні засади буття людини та природних процесів. Однак, підхід, який намагається пояснити феномени психіки і свідомості людини у термінах парадигми природничих наук, зокрема фізіологічними, біохімічними, нейробіологічними тощо процесами і тим самим нібито надати статус об’єктивності гуманітарному знанню, – неодмінно потрапляє у пастку видимості досягнення мети – вберегти гуманітарне знання від суб’єктивності. Адже таким чином втрачається розуміння особливостей знання, пов’язаного із сутністю людини.

Тенденцію утримання єдності зовнішнього і внутрішнього на засадах природнично-наукового підходу можна спостерігати у філософії ХVII-XVIII століть на прикладі «Етики, викладеної геометричним шляхом» та ідеї тотожності Бога і Субстанції у Б. Спінози; вирішення питання співвідношення Бога і Природи у І. Ньютона; ідеї всесвітньої непередумовленої гармонії Г.В. Ляйбниця, яку у подальшому розвивав Ф.В.Й. Шеллінг. Як відомо, І.Кант, один із попередників ідей філософської антропології, після написання своїх трьох «критик», в яких він методологічно розвів природничо-наукове пізнання («Критика чистого розуму») і гуманітарне («Критика практичного розуму», «Критика здатності судження…»), прийшов до висновку, що перед тим, як вивчати наукове знання, мораль і художньо-естетичну чуттєвість, необхідно з’ясувати природу людини як такої. Без такого попереднього дослідження втрачається цілісний підхід до вивчення буть-яких проявів культурної діяльності людини. Методологія вивчення людини-цілісної, а не розділеної на природничий і гуманітарний «розділи» постала нагальним питанням для кенігсбергського мислителя, яке він так і не спромігся вирішити в усій повноті його постановки.

З іншого боку, звільнення гуманітарних наук від логіко-методологічного диктату природнично-наукового знання, яке було помітне починаючи від Ф. Бекона (вчення про ідоли), Р. Декарта (постановка питання про співвідношення душі тіла), а у подальшому – Г. Ляйбниця (ідея непередумовленої гармонії) і впритул до кінця ХІХ століття, не без впливу східних традицій, – виявило великий евристичний потенціал у питаннях дослідження природи людини. Тут, у першу чергу, слід говорити про розвиток ідей про несвідоме у психології, сформульованих З. Фройдом, а далі підхоплених вченням К.-Г. Юнга про колективне несвідоме та іншими психологами у їх власних інтерпретаціях. У подальшому, до середини ХХ століття, усе більшого поширення набувають дослідження практичного оволодіння природою людини і, саме головне, – практичного оволодівання різними рівнями буття людини, безпосередньо пов’язаними один з одним: тілесності, відчуттів, почуттів, мислення, цінностей, переконань і вищого духовного рівня – Абсолюту [2].

Це проявилося у культивуванні разноманітних видів психотерапії: гештальт-терапія, психодрама, символдрама, інтуїтивна драма, арттерапія, бодинаміка, сімейні розстановки за Хеллінгером тощо, а також досвіду східних духовних практик. Об’єктом уваги дослідників і філософів стає така сторона природи людини, яку неможливо виявити і дослідити методами природнично-наукового знання, але яка стосується матеріальної складової (фізіолого-біологічної) природи людини, – це тілесність. При цьому тілесність трактується не по аналогії з підходом до тіла, який культивується у природничих науках про людину: фізиці, хімії, біології, анатомії, медикаментозної медицини і який переносився на вивчення природи людини. Тілесність – це живе тіло, у якому спресовані у єдину сукупність психічні і соматичні процеси, що забезпечують життєдіяльність організму людини, – з одного боку. З іншого, вони слугують онтичним підгрунтям буття людини у цілому, – у багатоманітності проявів її природи: індивіда, особистості, соціуму, єдності Людини і Природи та в усіх вимірах духовного життя людини, зокрема, – і у морально-етичному. І тут необхідно відразу зазначити, що категорії етики, в яких описуються моральні цінності, за своїм змістом не обмежується питанням їх логічного визначення та відмінностей одна від одної, що має місце у філософському дискурсі. Логічний аспект визначення змісту категорії, власне, у будь-якій сфері знань виступає результатом, теоретичним регулятивом, спрямованим на практичну сферу діяльності людини.

Однак зміст логічного аспекту породжується не лише мисленнєво-абстрагуючою процедурою логічного визначення категорії. Свої живильні сили даний зміст отримує з глибин природного єства людини, осередком котрих виступає тілесність. Адже саме через тілесність (а не через усвідомлення за допомогою логічних і обчислювальних процедур) конституюється дійсна єдність людини із Всесвітом. Усвідомлення дії тілесності у єдності її із Всесвітом спочатку здійснюється на рівнях відчуттів і почуттів як акт несвідомого наслідування предметові, який у подальшому виступає «резонатором» певного стану буття людини. Цей стан буття, вже у свою чергу, стає предметом логіко-семантичної мовної інтерпретації та її логічної обробки. Тілесність людини є опосредковуючою ланкою взаємовпливу зовнішньо-природних і внутрішньо-духовних процесів, Вона виступає простором взаємотрансформації цих проццесів і за рахунок цього – піднесення людини-цілісної (людини-духовної) на новий щабель розвитку як Всесвіту, так і Людства. Стадія ж логіко-семантичної мовної інтерпретації є предметом логічного визначення поняття і набуває довершеності розуміння її природи лише шляхом виявленням її обумовленості діяльністю тілесності.

Яким чином на теренах науки і філософії ХХ століття торувався шлях до розуміння того, що людина усією своєю буттєвою статурою, цілісність якої грунтується на фундаменті тілесності, виступає центром (мікрокосмом) макрокосмічних процесів? Намагаючись уникнути психологізації науки, Е. Гуссерль, може, один із перших у західній філософії, вичленував, за його термінологією, інтерсуб’єктивну інуїтивну складову антропо-буття – феномен, яку шляхом феноменологічної редукції можна відокремити від суб’єктивно-емоційної і раціональної складових. Тим самим була окреслена перспектива конституювання інтерсуб’єктивно-внутрішньої складової як підгрунтя пошуків єдності зовнішнього і внутрішнього аспектів антропо-буття.

З іншого боку М. Гайдеггер, розробляючи поняття екзистенції, у положенні про те, що мова (а точніше сказати – мовлення) на початкових етапах свого розвитку є домівкою буття, відкрив можливість розуміння перспективи єдності мислення і переживання до того моменту, коли вони почали протиставлятися одне одному у вигляді опозиції думка (об’єктивний носій інформації) vs емоція (суб’єктивна сторона пізнавального процесу). Крім цього, у категорії «екзистенція» як мовленнєвої процедури був яскраво проявлений дієво-практичний аспект антропо-буття у вигляді артикуляційного процесу, – а це вже тілесний рівень. Таким чином можна констатувати, що Е. Гуссерль і М. Гайдеггер висвітлили роль емоційної, мисленнєвої і тілесно-практичної (мовлення) складових у вибудові рівнів антропо-буття, надавши їм онтичний статус.

Творчість М. Шелера доповнила уявлення про людину як цілісність, яка у своєму життєвому тілесно-емоційному досвіді поступово набуває рівня моральних цінностей (ordo amoris), рівня переконань (філософія) і рівня Абсолюту (Дух) у їх взаємодії. У цьому можна вбачати сутність нового онтологічного повороту філософії першої половини ХХ століття, а також – у визначенні подальшої перспективи розвитку як самої людини, так і філософського вчення про людину. Новий онтологічний поворот у філософії ХХ століття у питанні розуміння природи людини визначив її як центральну онтичну сутність, котра, у своєму розгортанні при активно-дієвому ставленні до навколишнього світу і до себе, стає «новою геологічною силою» (В. Вернадський); вибудовує єдність макро- і мікрокосму. Тим самим вирішуються питання єдності протилежностей матеріального і духовного, а тим самим – і цілісності природи людини.

Онтологічний поворот у філософії ХХ століття виявив новий потенціал і перспективи подальшого розвитку філософії на теренах усвідомлення духовної сутності природи людини, тим самим вказавши на визначальну роль гуманітарних засад як базових в усвідомленні онтологічних проблем взагалі. Нова онтологія відходить від традиційного протиставлення суб’єкта і об’єкта пізнання, яке грунтується на теоретичній парадигмі осягнення істини людиною-розумною, абстрагуючись від практики культивації цілісного буття людини-духовної, де мислення є лише однією із складових даного процесу. Онтологія повороту у філософії ХХ століття вибудовує нову перспективу принципів і засад як подальшого розвитку людини-духовної у її коеволюції із процесами Космосу, так і методологій вивчення природи людини, головні абриси якої були визначені у творчості Макса Шелера. У своєму короткому нарисі «Положення людини у космосі» М. Шелер змалював картину цілісного розуміння природи людини-духовної, визначивши щаблі її зростання до макрокосмічної сутності.

2. Феноменологія тілесно-емоційного аспекту вчинку як передумова конституювання категорій моралі

Нова онтологія виходить із практики життя людини. Категорія практики, звісно, давно відома як конституююючий фактор формування базових положень філософії, який підкреслює значення динаміки взаємодії матеріального і ідеального (духовного), несвідомого і свідомого чинників процесу життєдіяльності людини на усіх її рівнях. Досить згадати ідею суспільної практики, яка виступала визначальним фактором у побудові концепції матеріалістичної діалектики К. Маркса і Ф. Енгельса; ідею мовних практик у теорії комунікації; теорію ігор як загального інструмента набуття компетенцій і навичок особистості; розуміння філософії не як теоретичного знання, а як способу жити, – практики життя, артикульованому на тлі життєвих ситуацій, що культивувалася за часів античної філософії. У контексті розширення уявлення про форми практик можна говорити про духовні практики стародавньої індійської та китайської культури і філософії (хатха-йоги, даоської йоги тощо), де накопичено великий досвід трансформації тілесності. Цей досвід, у свою чергу, слугував розширенню уявлень про спектр змісту свідомості. Так, осягнення феномену розширення свідомості у медитативному стані під впливом спеціальних вправ, спрямованих на гармонізацію структур тілесності і ціннісно-світоглядних орієнтирів, вплинуло на формування практики релігійно-теологічних і теоретичних філософських уявлень про природу людини і її зв'язок з Універсумом.

Як відомо, протягом розвитку філософії точка зору про примат чи то теоретичної частини, чи то практичної частини філософії постійно змінювалася. Однак, уже І. Кант у наведеному вище положенні про необхідність вивчення природи людини, яке б передувало філософським розробкам про сутність науки (теоретичний розум) та сутність моралі і мистецтва (практичний розум) підводить до необхідності визначення онтолого-екзистенційного підгрунтя, яке було б засадою для їх єдності. Переживання цього підгрунтя на тілесно-емоційному рівні (феноменологія морального вчинку) передує практиці логіко-семантичного упорядкування.

Картина світу, пропонована традиційною онтологією, однобічно спиралася на зовнішньості явищ дійсності світі, їх суттєвих властивостях, які приймалися за основу розуміння фундаментальних законів буття. Природа ж існування тілесно-емоційного буття людини або ж взагалі виключалася з розгляду, або ж вважалося по умовчанню, що людина є частиною буття і тому, як частина, – у теоретичних побудовах онтології підлягала її законам. Традиційна ж гносеологія, як теорія пізнання, за своєю природою є теоретичною, хоча говорить про практику, – про практику пізнання, тому що у даному випадку пізнання ототожнюється з думкою, мисленням (наприклад, Фіхте, Гегель). Під традиційно практичною філософією розумілася теорія вчинку (тобто дії людини), оцінюваного з точки зору критеріїв добра і справедливості, де останні як поняття (тобто мисленнєві конструкти) виступали критеріями істинності і регулятивами вчинків людини. У відношенні до природи самого протиставлення теоретичного и практичного поняття моралі і поняття теорії моралі, – етики, по своїй сутності не відрізняються одне від одного, тому що і ті, і інші є теоретичними конструктами, незважаючи на те, що перші мають на увазі практику (дії, вчинки), а другі – теорію вчинків.

Іншими словами, протиставлення теоретичної і практичної філософії традиційно здійснювалось на єдиному підгрунті, – у теоретичній площині, незважаючи на те, що малось на увазі розрізнення теоретичної і практичної складових як протилежних за своєю «буттєвістю». Воно ніяким чином не виходило за межі теоретизування, тому що здійснювалося засобами логіки: конструювання ситуації, операцій визначення понять, – у межах, якщо хочете, практики мислення. Звісно, виникнення експериментальної психології вивело на новий рівень співвідношення теоретичної і практичної складових у розумінні діяльності психіки людини. Однак і подібна позиція по способу її культивування ніяким чином не виходила за межі самого мислення, хоча предметом її аналізу виступала дія як матеріальний процес; тобто не дія сама по собі, у її матеріально-тілесній площині, – а мисленнєва її реконструкція і моделювання. Перефразуючи слова Гегеля про те, що думку неможливо дослідити до того, як почати використовувати її в якості інструмента пізнання [], можна сказати, що предмет розгортання змісту у практичній філософії в усій його повноті й автентичності неможливо виявити до здійснення самого вчинку, чи після нього; він повинен виявлятися безпосередньо у процесі самого вчинку, що і підкреслює можливість конституювання такої тілесно-емоційної складової феноменології вчинку.

Як цю вимогу можна виконати? Для цього необхідно з’ясувати, по-перше, через діяльність яких рівнів антропо-буття (сутнісних сил людини) здійснюється моральний вчинок. Тут ми бачимо, що моральний вчинок обумовлений логічними розмірковуваннями у полі зору конкретної життєвої ситуації. Їх функція полягає у підведенні дій особистості під ті чи інші цінності, а також у плануванні цих дій на основі тієї чи іншої категоріальної парадигми конкретної системи моралі.

По-друге, ціннісний рівень буття людини, з одного боку, дотичний до мислення через логічну процедуру визначення базових категорій моралі, таких як добро, зло, совість, справедливість, свобода тощо. З іншого – категорії моралі, на відміну від категорій природничо-наукового знання, за своїм змістом у значній мірі дотичні до емоційної складової буття людини. На наш погляд, цим категорії моралі відрізняються від категорій навіть інших гуманітарних наук (психологія, історія, соціологія, культурологія тощо). Вони у значній мірі дотичні до стану повсякденної свідомості, де переважає емоційна форма визначення морального вчинку (а значить – і тілесність), хоча на другому плані завжди має місце логічне визначення морального підгрунтя. Етика, як наука про моральні цінності, визначає і систематизує поняття моралі, організуючи їх на основі певних філософських переконань і принципів.

По-третє, категорії моралі безпосередньо співвідносяться із діями, вчинками людини, що, власне, і дає нам підстави говорити про приналежність моралі до галузі практичної філософії на відміну від теоретичної філософії. Особливістю останньої є те, що її зміст окреслюється лише діяльністю мислення. І з цієї точки зору етика, яка вивчає категорії моралі, теж є теоретичною філософією. Однак, предметом етики виступають вчинки людини, які розглядаються зсередини її життєдіяльності. Тобто суб’єкт і об’єкт пізнання у філософії моралі невід’ємні один від одного у практичній дії самого вчинку, який неможливий без тілесно-емоційної компоненти. На відміну від цього у теоретичній філософії об’єкт пізнання і суб’єкт пізнання заздалегідь протиставляються один одному, за рахунок чого, як традиційно вважається, стає можливою об’єктивність знань, незалежність їх від людини.

Протиставлення об’єкта і суб’єкта пізнання досягається за рахунок прийняття умовної можливості це зробити, Ця умовність можлива завдяки абстрагуючій діяльності мислення, яке, у свою чергу, належить самому суб’єкту пізнання у цілісності усіх рівнів антропо-буття. І тут ми опиняємося у замкненому колі мисленнєвої діяльності, здійснюваної шляхом абстрагуючої дії думки, яка відокремлює внутрішнє від зовнішнього, духовне від матеріального. Але, як відомо, досвід філософії І. Канта показав, що, послідовно-логічне дотримання протиставлення суб’єкта і об’єкта пізнання призводить до розірвання цілісного існування людини і природи, матеріальних і духовних процесів у самій людині. Легкість, з якою можна здійснити подібне протиставлення, обумовлена тим, що суб’єкт і об’єкт пізнання у даному випадку розглядаються як сутності, розподілені у часово-просторовому континуумі за причинно-наслідковим принципом їх взаємодії. При цьому нехтується синхронічна складова процесу, яку важко осягнути абстрагуючим інструментарієм мислення, котре орієнтується на знання суб’єкта про щось інше, ніж він сам, а не про буття суб’єкта.

По-четверте, і це найголовніше, моральна свідомість, об’єктом і суб’єктом якої є дія, вчинок людини, не може абстрагуватися від важливої складової дії, – від тіла людини; завдяки тілесності і досягається розкриття змісту вчинку. Виходячи з цього, зміст вчинку не може бути обмеженим лише вербально-мисленнєвим визначенням підпорядкування до тих чи інших заздалегідь визначених властивостей, як це має місце у випадку суб’єкт-об’єктного протиставлення в етиці (теорії вчинку). Подібне протиставлення здійснюється, як показано вище, завдяки абстрагуючій функції мислення; акцентуації на питанні «суттєве-несуттєве» (процедура визначення будь-яких понять). Дослідження змісту феномена вчинку вимагає від суб’єкта вчинку, окрім теоретичної установки, підведення під поняття моралі (і це є аспект «знати»), – одночасного співвіднесення із своїм станом як «буттям тут і зараз», тобто із функціонуванням у тому числі і тілесності людини. Зміст морального вчинку у значній мірі формується на матеріалі тілесності і лише у подальшому артикулюється поверхневий його рівень, пов’язаний із вербальними інтерпретаціями у вигляді визначень і логічних побудов, чим і займається етика як наука про мораль.

Крім цього, моральний вчинок завжди орієнтований на постійне подолання власного Его суб’єкта дії, – на внутрішню боротьбу між бажаним і обов’язком. Це створює напружену екзистенційність буття особистості, що безпосередньо пов’язано з емоційною напругою, яка позначається на стані тілесності. Така боротьба обумовлена прагненням до подальшого вдосконалення. Установка на самовдосконалення, на розвиток свідчить про наявність боротьби. Моральний вчинок інтегрує собою наступні рівні антропо-буття: тілесність, відчуття, почуття, думку та цінності; зміст морального вчинку безпосередньо прочитується на матеріалі функціонування усіх цих рівнів. Він не може бути репрезентованим лише у формі визначення логічних категорій, як це має місце в етиці, а повинен бути результуючою артикуляції вказаних рівнів антропо-буття у їх єдності. При цьому почуття відіграють консолідуючу роль у створенні вказаної єдності: з одного боку, вони є зовнішнім проявом артикуляції тілесності і відчуттів. А з іншого – через мислення і відношення до цінностей оформлюються у норми поведінки, які набувають статус загальновизнаних (інтерсуб’єктивних за Гуссерлем). Це відрізняє такі почуття від прояву їх у повсякденності життя окремої людини.

Таким чином, онтологічний поворот у філософії ХХ століття відкрив нові перспективи розуміння цілісності природи людини, а також її єдності з Універсумом. Це стало можливим завдяки встановленню факту інтегруючої функції тілесності, що, у свою чергу, відкрило можливість виявляти рівень морально-ціннісних установок (феноменів), який передує процесу їх логіко-структурно-мисленнєвої обробки й оформлення у вигляді категорій моралі. Феноменологія тілесності, розкрита на прикладі функціонування категорій моралі, може стати фундаментом для розробки загальної концепції єдності природничо-наукового і гуманітарного знання, найближчим завданням якої було б створення методологічного апарату виявлення співвідношення тілесності і категорій природничо-наукового знання. Тілесність виступає своєрідним медіатором між умовно протиставленими у традиційній філософській парадигмі суб’єктно-об’єктними структурами природи людини, але при умові подальшого опрацьовування і вдосконалення людиною свого внутрішньо-тілесного потенціалу у ході духовних практик.

Література

1. Генон Р. Царство количества и знамения времени / Рене Генон // Царство количества и знамения времени. Очерки об индуизме. Эзотеризм Данте / Рене Генон. — М. : Беловодье, 2003. — С. 7—302.

2. Осипов А. О. Онтологія духовності: Монографія ; У двох книгах. Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2008. Книга1. – 234 с.; Кн. ІІ. – 232 с.

Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License

Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції
	ПОЛІВАРІАТИВНІСТЬ ОСМИСЛЕННЯ СВОБОДИ СОВІСТІ (філософсько-етичний контекст) 04.03.2023 14:19
	АСПЕКТИ ХАОСУ ТА БЕЗЛАДУ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ 02.03.2023 12:40

© 2010-2024 Всі права застережені	При використанні матеріалів сайту посилання на www.economy-confer.com.ua обов’язкове!
Час: 0.353 сек. / Mysql: 1570 (0.279 сек.)