Дефекти суспільного життя характеризують переходом кризового стану у регулярні «хаотичні» практики, у дистанціювання більшості населення від суспільства і держави та концентрування зусиль на соціальному макрорівні, а також відсутністю механізмів узгодження інтересів соціальних груп з маргінальними верствами, соціальної невпевненістю та неясністю соціальних перспектив певною частини населення.
Теоретико-методологічні основи для дослідження базуються на положеннях структурно-функціонального аналізу Т. Парсонса, Р. Мертона, використовується ідея соціальної модернізації та трансформації. Автор вважає за доцільне звернення до праць П. Бурдьє, щодо сприйняття соціального xaoca через концепцію соціальних диспозицій та соціальної ресурсо забезпеченості населення та концепції соціальної невизначеності І. Валлерстайна, яка ґрунтується на прийнятті синергетичного ефекту в інтерпретації змін у сучасному світі та розумінні соціального xaoca як умови вибору раціонального рішення.
Теоретичні підходи до проблеми соціального xaocу базуються, або на його інтерпретації як патології соціального розвитку, наслідки соціальної дезінтеграції, або соціального спонтанеїзму, використовуваного в якості доповненого або здебільшого соціального ресурсу групами, випробовують дефіцит структурних та інституційних можливостей, або як систему сприйняття суспільства, орієнтовану на прийняття соціальних змін як надв’язуваних і потребують адаптації через звуження соціального інтересу. Інші підходи розглядають соціальний xaoc в контексті глобалізації, настання загального безладдя, що вимагає в цілому розмежування понять «соціальний xaoc» та «безлад», «соціальний xaoc» та «криза», а таке використання структурно-функціонального підходу як найбільш адекватного для описання та пояснення соціального xaocу в українському суспільстві.
Соціальний xaoc у системі соціологічного знання характеризує стан розпаду та напіврозпаду суспільства, пов'язаний з дезінтеграцією соціальних відносин і «випаданням» визначених соціальних груп із системи соціальної взаємодії. Якщо «безлад» в розвитку товариства означає домінування відхилень від запланованих змін, якщо криза визначається відсутністю координуючого центру громадського життя і з суперечливі тенденції деградації громадського потенціалу та накопичення ресурсів стабілізації, то соціальний xaoc може носити як системний характер, вкидаючи суспільство в стан соціальної катастрофи, так і локальний, продукуючи ефекти стагнації і амбівалентності.
Соціальний xaoc може бути квантифікований у системі емпіричних показників через ставлення до xaocy/порядку, що вимагає конкретизації в системі показників, що виявляють позиції конкретних соціальних гpyп і верств до ієрархії соціально значимих цілей, до можливості реалізації цілей, до власної суб'єктивної самооцінки, а також у ступені довіри до соціальних та державним інститутам за критерієм ідентифікації. Крім того, вибір теоретико-методологічного конструкту завдань переходу від стану невизначеності 90-x рр. до системи вертикальною інтегрованості, пов'язаною з політикою розбудови держави у суспільному житті та розривом між вертикальною інтегрованістю соціальних відносин та «хаотичною особистістю» на соціальному мікро рівні, що створює труднощі для реалізації цілей стійкого соціального розвитку в контексті підвищення позитивною соціальної мобілізації суспільства і консолідації у реалізації програми розвитку. У теоретико-методологічному конструкті обґрунтовується набір структурних (об'єктивних) та суб'єктних показників, демонструючи презентативність відношення українського суспільства до соціального xaocy та виявлення параметрів його виробництва і відтворення в соціальних відносинах.
Структурними аспектами соціального xaoca в українському суспільстві виступають соціальні диспропорції, засновані на формуванні гpyп, що володіють монополією на основні соціальні ресурси (владно-політичні, управлінські, правові, культурно-інформаційні), та гpyп, займаючих по відношенні до них субдомінантне положення, що призводить до обмеженості можливості адаптації в інституційних рамках, незадоволеності своїм становищем і до прийняття стратегії «випадання» із соціальної структури, самообмеження інституційних взаємодій та ухилення від взаємних спеціальних зобов'язань шляхом відтворення невизначеності соціального статусу та дифузності по відношенню до держави і суспільству.
Соціальна диференціація українського суспільства, призводить до відокремлення соціальних груп, які при відсутності соціальних еферентних гpyп або груп-посередників розглядають власні інтереси як суспільно значущі та задіяні у соціальних відносинах ситуаційно через включення в негативні спільні практики. При цьому маргінізація традиційних соціальних груп, які могли стати опорною базою соціального xaocу, пов'язаного зі страхом спуску на соціальне дно і включенням механізмів ухилення від легітимних каналів відтворення соціальних відносин і соціального статусу, які сприймаються як фактор звуження соціальної ресурсозабезпеченості.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter