У 1952 році Ліон Фойхтванґер (1884-1958) опублікував роман «Мудрість дивака або смерть і перетворення Жан-Жака Руссо» («Narrenweisheit oder Tod und Verklärung des Jean-Jacques Rousseau»). Цей роман розповідає про останній етап життя Руссо та вплив його творчості на Французьку революцію. Тут Руссо зображений геніальним мислителем, який звернувся не лише до розуму, а й до глибоких почуттів і прагнення людей до рівності та справедливості, заклавши тим самим основи для повалення монархії. Завдяки революційному та емоційному компонентам його вчення Л. Фойхтванґер підносить Руссо набагато вище раціоналістів того часу – Вольтера та Дідро.
Ця публікація завершує цикл романів, тематично присвячених епосі буржуазних революцій. Роман починається з переїзду Руссо з Парижа до Ерменонвіля в 1778 році та закінчується його похованням у паризькому Пантеоні в 1794 році. Центральними темами цього циклу вважають смерть Руссо, її точні обставини та пізнє якобінське правління [3, с. 148]. Л. Фойхтванґер підкреслює проблематичну взаємодію філософської теорії та революційної практики як центральний аспект.
Таким чином, у романі неодноразово звучало твердження, що якобінська політика мала бути реалізацією теорії Руссо, а ідеї Руссо неодноразово критично досліджувалися на предмет їхньої практичної придатності. Автор намагався пояснити вплив філософа на історичний розвиток. Зокрема, він підкреслив контраст між реальністю та міфом/легендою. Тому Л. Фойхтванґер зосередився «не лише на самому Руссо, але на виживанні та подальшому розвитку його легенди та його роботи під час революції та через неї [4, c. 77]».
Дванадцятий розділ роману називається «Сповідь», в якому Фернанд – один з головних героїв книги – таємно від свого друга й вчителя Руссо випрошує у мадам Левассер дозвіл на прочитання рукопису Руссо, який мав бути відкритий читачам лише після смерті його автора. За допомогою роздумів Фернанда автор пробуджує в свідомості читача епізоди «Сповіді» Руссо: перше тілесне покарання, пізнання несправедливості, крадіжка сріблясто-рожевої стрічки, розчарування в друзях і т.д. Руссо пише свою «Сповідь» без релігійної цінності, у в бажанні бути щирим і скромним, створюючи позитивний автопортрет, а по суті представляючи себе жертвою життя.
Тринадцятий розділ роману носить назву «Продовження «Сповіді». Проте в його центрі знаходиться лише один, але особливий момент рукопису Руссо, який був написаний вишуканим, твердим почерком Жан-Жака, його впевненою рукою [2, с. 101]». У цьому контексті йдеться про зізнання Руссо в тому, як він віддавав своїх новонароджених дітей у сиротинець. Передаючи почуття Фернанда при читанні цього моменту, Л. Фойхтванґер пише, що прості цинічні слова Жан-Жака заставляли його тремтіти [2, с. 101]». Приймаючи все розказане Руссо у «Сповіді» за правду, Л. Фойхтванґер називає її вустами свого героя лише частиною правди, повною правда буде тоді, коли стануть відомі почуття та думки інших людей, в даному випадку Терези. Л. Фойхтванґер створює для свого героя такі обставини, які змушують його засумніватися в правдивості написаного у «Сповіді» Руссо.
Після всіх інтриг з рукописом, Л. Фойхтванґер змальовує появу вже надрукованої «Сповіді», даючи в своєму романі їй різну оцінку. За словами самого автора оцінка є позитивною. Однак слова Жільберти, однієї з головних героїнь роману, виявляються повністю протилежними до сказаного вище. Додамо, що сама Жільберта ніколи не любила Руссо. І причиною цієї байдужості були її ревність, а можливо й помста Руссо за відібраного у неї Фернанда. Але на сторінках роману Жільберта також читає «Сповідь» Руссо. Її думки про цю книгу – це підсилення поставленої в романі Л. Фойхтванґером проблеми, хто ж він – мудрець? чи безумець? Чи одне та друге разом [2, с. 442]». У вуста Жільберти автор роману вкладає наступні слова про «Сповідь»: «Здесь, в этой книге, он сам громогласно заявляет всем, кто хочет слушать, что он жалкий, смехотворный, нечистоплотный, слабодушный, больной и неаппетитный человек. И перед ним-то все падают ниц! Слепые они, что ли? «Апостолом правды» они величают его. Не видят они разве, что у него что ни слово, то ложь? Отдельная страница, взятая сама по себе, звучит убедительно. Но уже следующая опровергает предыдущую [2, с. 241]».
У названому історичному романі роздуми про «Сповідь» Руссо подані у протиставленні позитивного й негативного. Перед читачем не лише автор, що вивчає таємні глибини своєї душі, а й автор «Суспільного договору», який став значною постаттю західної культури. Через ставлення до цієї постаті автор демонструє позиції різних верств суспільства, а через них і політичні протиріччя, які існували в передреволюційній Франції. Це своєрідний психологічний детектив, що супроводжується широкою історичною перспективою, у яку введені неточності, щоб підвести до дискусії на універсальну тему: філософія на практиці є абсолютно іншою, аніж в теорії, і потрібно багато важких зусиль, щоб втілити піднесену ідею в реальність.
Список використаних джерел
1. Руссо Ж.Ж. Исповедь. Пер. с фр. Д. Горбова и М. Розанова. Москва, 2002. 640 с.
2. Фейхтвангер Л. Мудрость чудака или смерть и преображение Жан-Жака Руссо / Пер. с нем. И. Горкиной и И. Горкина. Москва, 1956. 443 с.
3. Köpke Wulf: Lion Feuchtwanger, München : Beck-München : Verlag Edition Text u. Kritik, 1983. 184 S.
4. Wagener Hans : Lion Feuchtwanger. Berlin : Morgenbuch, 1996. 91 S.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter