Для вирішення питання про доцільність прийняття в Україні закону про евтаназію слід підійти до його розгляду зважено, враховуючи усі його аспекти. В першу чергу варто зважати на його глибокий морально-етичний, нерозривно пов’язаний із світоглядними основами нації бік. При цьому не можна ігнорувати стрімкий розвиток біомедицини, технологій, а разом із ними і якості життя у суспільстві. Важливо враховувати рівень довіри та авторитетність тих осіб, які можуть запропонувати на державному рівні способи вирішення питання про право на гідну смерть. Розглянемо перший аспект. В Україні велике значення мають християнські традиції. Переважна частина населення вважають себе атеїстами, християнська мораль і світогляд міцно пов’язані із генетичним кодом нації. Християнство, як і більшість релігій, завжди засуджувало самогубство і, як наслідок, евтаназію. Прихильники евтаназії вказують на гуманний аспект цього явища, який полягає у припиненні болю і моральних страждань, вказують на необхідність мати право самостійно розпоряджатися власним життям та на сутність права на евтаназію, як права на гідну смерть.Інший аспект цього питання – зростання якості життя разом із рівнем розвитку технологій та біомедицини. Відходять у минуле переконання про необхідність стійкого перенесення усіх страждань, які випали на долю. Тому, ряд країн, починаючи з Швейцарії, яка ще в 1941 році легалізувала евтаназію, Нідерланди, де суди з 1984-го дозволяли надавати допомогу в самогубствах невиліковно хворим, а потім і в Бельгії, Люксембургу, Канаді, Іспанії й Колумбії, також — у менш ніж половині штатів США і в п’яти з шести штатів Австралії, визнано законність евтаназії. У Німеччині, Португалії, Данії й Новій Зеландії легалізовано лише асистоване самогубство. При цьому ряд країн не приймали на національному рівні окремого законодавства з цього питання, а узаконили його через судову практику. Прикладом цього можуть слугувати справи C239/97 та 544/17, які розглядалися у Конституційному Суді Колумбії у 1997 році. Вцілому, навіть серед країн Європи немає єдиного підходу ні в нормативному регулюванні, ні в судовій практиці щодо розгляду справ про право на гідну смерть. За таких обставин, навіть Європейський суд з прав людини визнає за державами-учасницями право на самостійність у врегулюванні питань евтаназії, зазначаючи, що країни повинні мати широку свободу у вирішенні таких питань, самостійно вирішуючи і закріплюючи в законодавстві механізми та способи реалізації права на смерть, або забороняючи такі процедури (справи «Санлес проти Іспанії», «Претті проти Сполученого Королівства», «Кох проти Німеччини», «Хаас проти Швейцарії», «Ламберт і інші проти Франції» та інші). Таким чином, усі країни світу підходять до вирішення питання про право людини на гідне закінчення життя дуже індивідуально, з урахуванням сприйняття громадськістю ідей про евтаназію, наявної судової практики. Українське суспільство ще не готове до легалізації права людини на гідне закінчення життя. Поспіхом написані закони, без урахування думки наукової спільноти та фахівців, без проведення зрізів суспільної думки, без глибокої просвітницької роботи, не мають права на реалізацію. Необхідною умовою є гідний рівень життя кожного громадянина України, достатнє фінансування медицини, а також найвищий рівень довіри до влади в цілому та її законодавчої гілки. Допоки всі ці обставини не знайдуть свою реалізацію в Україні, на мою думку, передчасно говорити про прийняття законодавства про евтаназію, щоб не дискредитувати саму ідею на багато часу вперед.
Список використаних джерел:
1. Закон України «Основи законодавства про охорону здоров’я» від 19.11.92
___________________
Науковий керівник: Рябчук Віта Миколаївна, викладач юридичних дисциплін
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter