В системі раціонального природокористування важливим є оптимальне використання обмежених ресурсів у поєднанні з процесом управління оздоровленням довкілля – забезпечення зменшення антропогенного забруднення навколишнього середовища.
Постає завдання домогтися заданого рівня чистоти довкілля з найменшими витратами коштів або використати заданий обсяг фінансування на максимально можливе зменшення антропогенного забруднення довкілля, що може бути досягнуто за формування та реалізації найбільш економічно ефективної оптимізованої програми протизабруднюючих заходів [3,с.755].
Нині в постсоціалістичних країнах СНД і Східної Європи відбуваються складні процеси становлення соціально орієнтованої ринкової економіки, які потребують відповідної системи управління, в тому числі і в сферах природокористування і охорони довкілля. Співзвучним узагальненому поняттю управління є термін державне регулювання економіки – сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу державних установ і організацій на розвиток суспільного способу виробництва (в т. ч. продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних та соціально-економічних відносин) для його стабілізації та пристосування до умов, що змінюються.
Державне регулювання економічних процесів здійснюється і в сферах соціальної та екологічної політики, зокрема, в системах природокористування та охорони навколишнього середовища. Головні форми державного регулювання: планування (довго-, середньо- і короткотермінове), програмування (насамперед складання цільових комплексних програм) та прогнозування на національному і наднаціональному рівні. Вища форма державного регулювання – національне демократичне економічне планування [2,с.323].
Академік В.Геєць обґрунтовуючи стратегічні складові економічного розвитку України, на основі поєднання і задоволення потреб людини і природи, зазначає: “Майбутнє України залежить від того, наскільки вдало вона знайде аутентичні форми пристосування до явищ взаємозалежності суспільства, людини і природи, що визначатимуть світовий розвиток саме останнім шляхом. Необхідно наполегливо відстоювати власні національні інтереси, спрямовувати зусилля на реалізацію заходів, що забезпечують її конкурентоспроможність і дозволяють на рівноправних умовах брати участь у світогосподарських процесах, коопераційних зв’язках, обміні сучасними технологіями, знаннями, науковими надбаннями, а не бути викинутою на узбіччя світової магістралі розвитку і не мати можливості ефективно взаємодіяти з природою через такі технології, які не дозволятимуть це здійснювати в сучасному світі” [1,с.90].
Академік М.Хвесик розглядаючи проблеми прискорення процесів ефективнішого залучення природних ресурсів у господарський оборот та захисту довкілля наголошує на необхідності вмонтування в управлінську діяльність апробованих за кордоном наступних інструментів екологічного менеджменту: адміністративно-контрольні інструменти (екологічне та природно-ресурсне законодавство, а також екологічні вимоги в загальному (цивільному, кримінальному, адміністративному) законодавстві; екологічний моніторинг; екологічні стандарти і нормативи; ліцензування господарської діяльності; екологічна сертифікація (маркування); оцінка впливу на навколишнє середовище та екологічна експертиза проектів; екологічні та ресурсні цільові програми; екологічний аудит; екологічні інструменти; ринково орієнтовані інструменти (природно-ресурсні платежі і платежі за забруднення навколишнього середовища); ринкові ціни на природні ресурси, що потрапляють до економічного обороту; механізм купівлі продажу прав на забруднення навколишнього природного середовища; заставна система; фінансово-кредитні інструменти (форми та інструменти фінансування природоохоронних заходів); кредитний механізм охорони навколишнього середовища, позики, субсидії; режим прискореної амортизації природоохоронного обладнання; система страхування екологічних ризиків; інструменти морально-етичного впливу і переконання [4,с.459].
Тож, в контексті глобалізації, в системі забезпечення соціально-економічного розвитку територій, зростає роль транскордонних регіонів. Постає завдання удосконалення управління процесами транскордонного природокористування, використанням транскордонних природних ресурсів, в цілому забезпечення функціонування транскордонних екосистем. Вирішення проблем управління такими ресурсами потребує налагодження і розширення співпраці вітчизняних транскордонних регіонів з регіонами суміжних країн, сприяння регіональному соціально-економічному розвитку суміжних прикордонних територій, вирішення проблем використання транскордонних природних ресурсів, з метою раціонального природокористування і збереження різноманіття.
Список використаних джерел:
1. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку/За ред. Акад. НАН України В.М.Гейця. – К.: Ін-т екон.прогноз.; Фенікс, 2003. – 1008 с.
2. Економічна енциклопедія: У трьох т. Т. 2. /Редкол: С.В.Мочерний (відп.ред.) та ін. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 848 с.
3. Економічна енциклопедія: У трьох т. Т. 3. /Редкол: С.В.Мочерний (відп.ред.) та ін. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 952 с.
4. Хвесик М.А. Стратегічні імперативи раціонального природокористування в контексті соціально-економічного піднесення України: Монографія. – Донецьк: ТОВ “Юго-Восток, ЛТД”, 2008. – 496 с.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter