ORCID: 0000-0003-0651-4267 (Чеканов Всеволод Юрійович)
Репрезентація простору і часу в науково-популярній історичній літературі істотно відрізняється від власне наукової літератури: вона переслідує відмінні цілі і надає інші можливості.
Науково-популярна література не підсумовує дослідження як завершений процес, виконаний автором, а узагальнює знання як логічно завершений інформаційний контур питання, що має суспільну значущість. Її читають з метою поповнення інформованості. Тому історичні факти в ній подаються у прийнятній для нефахівців необтяжливій формі масової інформації (науково-популярні історичні праці і газетні статті на історичну тематику дуже подібні). Усі проблемні моменти, що є предметом дослідження та обговорення в науковій літературі, тут виносяться за дужки. За Т. Куном, “підручники” функціонують виключно всередині “нормальної науки”, всіляко приховуючи кризові моменти в ній і саму можливість руйнування парадигми, що їх породила [1, C. 209]. Відповідно, малодосліджені об’єкти історичної науки подаються в більш завершеному, більш осмисленому вигляді. У науковому ж дослідженні такі об’єкти показані як сукупність незамкнених контурів. Це часто є важливою стороною репрезентації об’єктів дослідження, особливо віддалених у часі [3, C. 88–89].
Проте, такі об’єкти можуть виступати предметами розгляду і в науково-популярних історичних працях. Часто вони є важливими складниками етногенезу сучасних націй, для самоідентифікації яких принципово важливо показати їх давність. Вони мають бути розташовані в історичному просторі та часі відповідно до цієї мети.
Малодосліджені об’єкти отримують в науково-популярній літературі інтегральні властивості, яких у дійсності не мають. Це відбувається через показ їх як таких, над якими “працюють вчені”. При цьому малодослідженість виступає як вияв їх постійної добудови та дооформлення, не впливаючи на просторово-часові межі. Всередині цих меж “вчені досліджують невідоме” у складі об’єкту, начебто уже окресленого в цілому. Невідоме зменшується до дрібниць, щодо яких слід чекати “нових відкриттів”.
Використання численних лапок у попередньому абзаці показує коло шаблонних понять, що допомагають нефаховій аудиторії уявити роботу вчених-істориків. Розуміння того, що пізнання невідомого вимагає не тільки дослідних процедур, але також апробації, полеміки та висування концепцій, які можуть відчутно змінити усталені шаблони, у цієї аудиторії відсутнє. Тому історичний простір в науково-популярному дискурсі вимушено показується як статичне “минуле країни”, а історичний час подається засобами спрощеної періодизації (“княжа доба”, “козацька доба”). В такому викладі часто робляться некоректні узагальнення, що ототожнюють територію з діями спільнот (“індіанці вимагали…”, “у Великої Британії виникла нова серйозна проблема”), або зв’язують вчинки політичних акторів з перебігом часу чи навіть періодів (а не з передумовами, що ускладнило б виклад): “На наступний рік послідував закон…”, “період відносної політичної стабільності продовжувався недовго…” [2, C. 48–49, 181]. Іноді можна зустріти ще дивніші витвори: “Реформи президента надихалися ідеями прогресистів” [2, C. 261] (ясно, що надихався президент, але це знов ускладнило б виклад). Подібну лексику зведено в систему.
В науково-історичному дослідженні предметом часто є створення нових об’єктів і визначення їх меж, характеру, передумов, наслідків існування і т. і. В науково-популярній літературі ця стадія дослідної роботи показується як уже виконана, а її результати – як самоочевидні. Стосовно найдавніших епох ця самоочевидність досягається за рахунок використання готових схем визначення просторово-часових меж об’єктів. Тому інтродукційні частини науково-популярних праць вводять читача в контекст подій, застосовуючи хронологічні рамки, що вже не підлягають обговоренню. Створюється психологічно комфортний для дилетантів образ минулого, подібний до того, що змальовується екскурсоводами. Принципові для істориків моменти, які можуть дезорієнтувати аудиторію, подаються як неконтроверсійні і загальновідомі. Так, об’єкти “промислова революція”, “Візантія”, “Столітня війна” чи “Київська Русь” зображуються як загальновизнані, а той факт, що вони насправді є результатами згоди наукового загалу (можливо, тимчасової), не підкреслюється.
У такий спосіб науково-популярна історична література виконує соціально значущі функції в суспільстві, для якого зрозумілою і достатньою є історія-оповідання, а не історія-проблема. При цьому утворюються зрозумілий для загалу каркас викладу і його змістовне наповнення, де враховані ці здобутки.
Залежність науково-популярного дискурсу від позаісторичних та політичних впливів робить його вразливим для змін в ідеологічній та політичній сферах. Цей дискурс виявляє тенденцію до “старіння” сильніше, ніж науковий. Той часто залежить від оригінальності внеску. Науково-популярний же дискурс не самостійний; він засновується не на виробленні нових концепцій, а на виборі з числа наявних. Відсутність оригінальних моментів саме і робить його нестабільним: науково-популярні праці потребують заміни та оновлення і тоді, коли, відбуваються політичні зміни, і тоді, коли прогресує наука. Вони втрачають актуальність через високий рівень залежності від застарілих концепцій, наприклад, позитивізму, марксизму-ленінізму тощо.
Список використаних джерел
1. Кун Томас. Структура научных революций. Москва: АСТ, 2015. 320 с.
2. Римини Роберт. Краткая история США. Москва: КоЛибри, 2019. 480 с.
3. Чеканов Всеволод. Фемний лад у Візантії в історіографії: проблема “малодослідженості”. Київська старовина. 2010. № 3. С. 83–90.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter