Сучасні соціальні комунікації утворюють середовище, яке постійно змінюється. Характер соціальних комунікацій в суспільстві, рівень їх розвитку визначаються рівнем загальної культури суспільства, опосередковуються його цінностями й нормами. Аналіз робіт вітчизняних дослідників засвідчує, що сформувалося багато підходів до розуміння сутності соціальної комунікації в сучасній науці. Представники кожного з напрямів відстоюють свої позиції і зосереджуються на дослідженні комунікацій саме через своє бачення цього процесу. В. Різун вважає, що «під соціальними комунікаціями необхідно розуміти таку систему суспільної взаємодії, яка включає визначені шляхи, способи, засоби, принципи встановлення і підтримання контактів на основі професійно-технологічної діяльності, що спрямована на розробку, провадження, організацію, удосконалення, модернізацію відносин у суспільстві, які складаються між різними соціальними інститутами, де, з одного боку, у ролі ініціаторів спілкування найчастіше виступають соціально-комунікаційні інститути, служби, а з іншого – організовані спільноти (соціум, соціальні групи) як повноправні учасники соціальної взаємодії». Дослідниця В. А. Ільганаєва, пояснює, що визначення соціальної комунікації як феноменологічного ефекту дає можливість розуміти його (ефект) як систему «соціальних комунікацій завдяки об’єднанню обширної і багатообразної за змістом комунікаційної діяльності в суспільстві, що породжує її об’єктне підґрунтя»[2].
Однією з перших наукових робіт, присвячених дослідженню соціальних комунікацій стала монографія Н.Костенко 1993 року «Ценности и символы в массовой коммуникации». У своєму дослідженні Н.Костенко описувала досвід вивчення масової комунікації як особливого стану суспільства, де соціальний суб’єкт співставляє себе із ціннісними система соціуму, що виражені низкою символічних фактів. Вивченням питань соціальних комунікацій займалися також засновники вітчизняної теорії і практики піару: Г.Почепцов, В.Королько та В.Мойсеєв. Ці дослідники досліджували в своїх роботах загальні схеми соціокомунікативних процесів. Вони розглядають ЗМІ як важливу, проте не визначальну складову у сфері соціальних комунікацій. Г.Почепцов у своїй монографіі «Коммуникативные технологии двадцатого века» дав системний аналіз загальної історії розвитку соціальних комунікативних технологій. Він визначає соціальну комунікацію як міжрівневу передачу інформації та як процес перекодування вербальної сфери в невербальну та навпаки, невербальну у вербальну. Г.Почепцов також запропонував класифікацію основних видів соціальних комунікацій. Міжнародні аспекти функціонування соціокомунікативних процесів через використання засобів масової комунікації у процесі глобалізації досліджувала О.Ваганова. С.Демченко у своїх роботах описав інтегровану комунікаційну модель спрямовану на поліпшення взаємозв’язків між усіма суб’єктами комунікаційного процесу в суспільстві. [1].
Починаючи з 2007 року активну участь у розробці основних положень теорії соціальних комунікацій узяли члени експертної ради із соціальних комунікацій при Вищій атестаційній комісії України (ВАК України). Серед них були такі відомі дослідники різних галузей знань: – журналістикознавство (В. Різун, В. Владимиров, В. Зелінська, С. Квіт, І. Михайлин, Б. Потятиник, К. Серажим, О. Холод, Б. Черняков); історія (В. Ільганаєва, М. Романюк); – літературознавство (І. Михайлин); – політологія й психологія (В. Бебик); – державне управління (С. Чукут).
Аналізуючи роботи А.Москаленка, Л.Губерського, В.Вергун, Н.Зражевської, В.Іванова, О.Бєлякова, можна вести мову про формування української школи комунікавістики. Представники цього напрямку в контексті загальних соціокомунікаційних процесів головний акцент роблять на функціях та значенні мас-медіа. Саме цей канал транслювання інформації і налагодження міжособистих та міжгрупових контактів вважається ними базовим та визначальним на теперішній момент [1].
Підсумовуючи, можемо визначити три напрямки вітчизняних досліджень соціальних комунікацій. Перша група науковців основний акцент робить на функціях та значенні мас-медіа. Друга група є прибічниками більш загальних схем соціокомунікативних процесів. Утім усіх їх об’єднує підхід до вивчення соціальних комунікацій з точки зору сучасної практики зв’язків із громадськістю. І третій, філософсько-культурологічний підхід до вивчення соціальних комунікацій демонструють в своїх роботах В.Владимирова, Н.Костенко, Д.Мусієнко. Вони розглядають зазначені процеси в контексті розвитку постмодерністських традицій сучасної культури. Сьогодні в умовах ускладнення інформаційно-комунікаційних систем відбувається переформатування соціального комунікативного середовища, із залученням до нього дедалі більше дійових осіб, які впливаючи одне на одного через соціальні мережі формують суспільну свідомість. Тому вкрай актуальним залишається дослідження соціальних комунікацій, що передають і зберігають соціальні знання, на яких базуються цілі соціосистеми.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Курбанов О.В. Соціальні комунікації в роботах українських дослідників. – Інформаційне суспільство. Вип.11. 2010. URL: https://elibrary.kubg.edu.ua/id/eprint/1044/1/O.Kurban_SKRUD_GI.pdf
2. Яремчук Л.В. Соціальна комунікація: становлення термінологічних засад галузі. - 2013. - URL: https://ena.lpnu.ua:8443/server/api/core/bitstreams/6957fe41-cc1e-45f5-aba5-4e26875f8db5/content
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter