Сучасне українське суспільство потребує духовного оздоровлення, що вочевидь можливо лише у взаємодії чотирьох засадничих чинників: держави, Церкви, системи освіти і родини. Сьогодні слушно згадати видатного українського педагога Г. Ващенка, котрий наполягав передусім на реалізації принципу виховного навчання, яке має йти під гаслом «служби Богові та Батьківщині», а отже потрібно забезпечити у теперішньому титульної нації єдність національного та християнського ідеалів [1]. Гірким пророцтвом звучать слова українського просвітника А. Річинського: «Наслідком духовної втоми є те, що життя народу стає надто матеріалістичним, із занепадом національних святинь і об’єднуючої ідеології, кожний дбає вже лише про приватний інтерес, про забезпечення матеріального добробуту, відчуваючи себе уже безсилими мріяти про вищі ідеали нації» [10]. Саме релігійний світогляд дає віруючій особистості певну суму цінностей, за допомогою яких вона вирішує питання сенсу свого існування, ставлення до світу, до держави, у котрій проживає.
Релігійна духовність, що притаманна лише людині, виявляється як ознака багатого внутрішнього світу, її талантів та інтелектуальних запитів. Отож і виховання духовної культури, яка б спиралася на національні традиції, має зберегти систему цінностей і норм, моральних ідеалів та категорій, що так потрібні як світоглядні та гуманні орієнтири сучасному українському суспільству. «В духовності українця наявні всі риси кризи;... істотно на характер релігійної духовності впливають загальні зміни в економічних способах життя соціуму. Наступ ринку, часто в нецивілізованих, диких, спотворених формах, призводить до певної трансформації усталених елементів духовності» [6].
В українській педагогіці поняття «віри» завжди було центральним. Традиції формування ідеалу громадян, того найкращого, що створив народ у розумінні властивостей людської богоподібної сутності та її призначення, що витримало випробування часом найбільше відповідає психіці, а точніше - ментальності та психокультурі, народу та його історичному призначенню. Все це закономірно знайшло відображення в народній творчості, у житті та працях митців, поетів, філософів, письменників, релігійних і політичних діячів, які стали духовними та ідейними проповідниками українства. «Блискучим прецедентом утвердження Євангелія в національну культуру та водночас виявом самодостатності й оригінальності Української Церкви стало Київське християнство» [7]. Базуючись на засадах антропоцентризму та персоналізму, згідно з якими людина є цілісною постаттю, наділеною свободою волі, обстоювалася позиція щодо визнання рівноцінності та рівноправності народів; поряд з відданістю вірі також розмежуванню підлягали функції держави і Церкви. Основними елементами виховання були патріотизм, відсутність шовінізму та агресивності, повага до закону і традицій. Усе це знайшло своє оформлення у «Руській Правді» Ярослава Мудрого, «Слові про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, «Поученії к Братії» Луки Жидяти, «Повчанні дітям» Володимира Мономаха, що висвітлювали органічний зв’язок Євангелія з найкращими народними традиціями, конкретизували смислове поле адекватного розумінням християнського виховного ідеалу [6].
Визначна роль у розвитку освіти належала братствам, українському козацтву, навчальним закладам, передусім Києво-Могилянській, та Острозькій академіям. Густа мережа братських шкіл, які були яскраво вираженими гуманітарними закладами, вкривали значну територію України. Багато дітей відвідували різні типи навчально-виховних закладів – козацькі січові, сотенні і полкові, дяківські, братські, церковні, монастирські школи, колегіуми, а також школи народних мистецтв та ремесел. За часів Української національно-визвольної революції під проводом гетьмана Б.Хмельницького (1648-1657 рр.) усталися і значно зміцнілі риси української національної освіти і виховання, яка формувала в молоді високу національну свідомість і самосвідомість, лицарський дух, спрямований н захист рідної землі від чужоземних загарбників, на оборону культурно-історичних традицій свого народу. Історичну роль у розвитку національної освіти і культури відіграли Острозька (1576 р.) і Києво-Могилянська академії (1615, 1632 р.), які готували кадри з багатьох галузей науки, культури, мистецтва, релігійного і державницького життя. [2].
Достатньо відомими не лише в Європі, а тепер уже й в Україні є висловлювання сирійського мандрівника і письменника, який у XVII столітті відвідав наш край; «Ми помітили у цьому благословенному народові набожність, богобоязливість і благочестя, що дивували розум... А також ще одну прекрасну рису: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сиріт, не залишають їх тинятися невігласами по вулицях...» [11]. Така оцінка інтелектуального рівня є вагомою підставою для національної гордості нашого народу. І ще цікавий факт: гетьман Богдан Хмельницький знав сім мов, а російський цар Олексій Михайлович був неписьменний. .. Також неможливо забувати, що українці дали світові Станіслава Оріховського, Юрія Дрогобича, Григорія Сковороду. Ця доба дала світові таких визначних культурних діячів, письменників, педагогів як Л.Баранович, І. Гізель, Л.Зизаній, Є. Славинецький, М.Смотрицький і Г.Смотрицький, Ф. Прокопович, С.Яворський та ін. За часів Української національно-визвольної революції під проводом гетьмана Б.Хмельницького (1648-1657 рр.) усталися і значно зміцнілі риси української національної освіти і виховання, яка формувала в молоді високу національну свідомість та самосвідомість, лицарський дух, спрямований на захист рідної землі від чужоземних загарбників, на оборону культурно-історичних традицій свого народу. Християнський світогляд українця відтворює етнічно самобутній релігійний характер філософії Г. Сковороди, котрий закликав до виховання та розуміння ідеального в людині, до можливості відчути серцем Всемогутнього Бога в кожній хвилині свого життя [2]. Це стало однією з найважливіших ментальних характеристик українця, який, живучи сотні років під чужим ярмом, усе ж зумів зберегти свою неповторну духовну культуру та її ментальне серце - українську душу.
У наступному етапі духовної історіі українців важливу роль у розвитку науки, освіти, культури, мало духовенство Української Греко-Католицької церкви. Впродовж століть саме вони мали істотний вплив на всі ділянки життя суспільства. Греко-католицькі священики успішно поєднували вірність Христовій церкві з відданістю поневоленому рідному народові. Подвижницька діяльність духовенства сприяла зростанню національної свідомості й утвердженню моральності на християнських засадах. Уже на початку ХІХ ст. серед нового уніатського духовенства з’являються “освічені і тямучі люди”, які думають не тільки про інтереси своєї церкви, а й про інтереси народні, національні, турбуються про піднесення народної освіти і добробуту, розвій національної культури. [16].
Поштовхом до пожвавлення національної справи стали питання повсякденного життя народу. Виступи духовенства на захист національних прав та інтересів викликав проект запровадження викладання польською мовою в народних школах, цілковите витіснення з них української мови. Першими виступили митрополит М.Левицький та перемишльський канонік І.Могильницький. Перед урядом вони поставили вимоги обов′язкового викладання в народних школах українською мовою. Зокрема, Іван Могильницький підготував аргументи на захист повноправності української мови у творі “Відомість о руськім язиці” – це перший науковий трактат на захист української мови. Стараннями Івана Могильницького та його сподвижників були створені в Перемишлі українські культурно-освітні установи: Дяковчительський інститут та Товариство галицьких священиків греко-католицького обряду.
Брак коштів на заснування сільських шкіл та нестача кваліфікованих вчителів – основні причини, що гальмували розвиток народного шкільництва. Прагнучи зарадити цьому, перемишльська консисторія в 1805 р. заснувала інститут, де діставали початкову освіту та кваліфікацію дяка селянські діти та сини священиків. Настільки важливою була ця справа для української культури, засвідчує факт, що саме із такого середовища вийшли студенти богослов’я Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький – осереддя “Руської трійці”. Потужною силою у просвітницькій діяльності Української Греко-Католицької Церкви на початку ХХ століття були монаші чини. Найстарішим і найвпливовішим був Чин Святого Василія Великого. Він відіграв важливу роль у процесі національного відродження в Галичині. Найбільшою його заслугою була організація середнього шкільництва не тільки на українських землях, а й на території Білорусії. Колегії та ліцеї, засновані ним у Бучачі, Теребовлі, Збаражі, Володимирі-Волинському, Шаргороді, Умані та інших містах, витримували конкуренцію з польськими єзуїтськими колегіями.
Андрея Шептицького, відомого релігійного та національного діяча як славетного українського педагога, опікуна та мецената освіти. Він залишив нам численні послання і пастирські листи виховного змісту, які і сьогодні не втратили своєї актуальності. Був опікуном і покровителем українських шкіл та молоді, яким допомагав не тільки порадами, але й матеріально. Християнська сім'я є підставою всякого суспільного ладу, його джерелом та найважливішою клітиною. Наголошуючи на цінності християнських родин, митрополит Андрей Шептицький навчав: «На ніщо не здається одиницям і цілому народові заможність, просвіта та патріотизм, коли не буде в ньому ладу. І так, як той, що хоче збудувати собі хату, кладе насамперед підвалину, - бо від тієї підвалини залежить, чи хата буде сильна, чи зараз розвалиться, - так само той, що дбає про суспільний лад, мусить насамперед подбати про родину» [14]. Важливим аспектом, за словами великого Митрополита, є турбота батьків про навчання своїх дітей, зокрема у державних школах.
Найважливіше, що митрополит Шептицький як славетний український педагог не тільки навчав молодь словами, а й виховував прикладом власного життя й особливо ділами. Вважаючи справу розбудови освіти й культури засобом національної оборони поневоленого народу, Митрополит заснував Український Національний Музей (1905 р.), відстоював необхідність утворення українського університету у Львові, підтримував приватні народні школи ім. Б. Грінченка, князя Данила, єдину міську українську школу ім. М. Шашкевича, товариства «Просвіта», «Рідна Школа», Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, читальні, школи для ремісничої і гімназійної молоді, організації «Пласт», «Луг», «Сокіл-Батько», «Українська Молодь Христові», сприяв видавництву журналів для молоді «Наш Приятель», «Поступ», «Українське Юнацтво». В його особі знайшли надійного покровителя і мецената молоді художники, музиканти. [6].
Здібним дітям та молодим перспективним богословам сприяв у навчанні у вищих навчальних закладах, семінаріях Риму, Відня, Інсбруку, Фрібургу, Кракова. Він був фундатором Богословської Академії, надавав грошову допомогу різним релігійним, культурним та освітнім установам. З його ініціативи засновано Львівську греко-католицьку богословську академію (1928 р., ректор о. Йосиф Сліпий), Богословське наукове товариство (1923 р.), Український католицький інститут церковного з'єднання ім. Йосифа-Веніамина Рутського (1939 р.). Як педагог, філософ і богослов був магістром новиків (кандидатів до монастиря) у Добромилі (1892-1896 рр.), професором теології у Христинополі (Червоноград, Львівська область) [7,]. Матеріально допомагав багатьом школам.Щороку своїм коштом митрополит утримував 20 бідних юнаків та 20 дівчат, даючи їм можливість отримати найрізноманітнішу освіту. На свій кошт у Львові збудував середню школу на вул. Замкненій (теперішня СШ №34), допомагав грошима приватним школам. Митрополит підтримував і дитячі установи. Після Першої світової війни зібрав сиріт, щоб дати їм опіку. Для них влаштував декілька «Сиротинців».Митрополит жертвував на виховання молоді величезні суми, завдяки чому у Львові зразково діяли «Бурса Товариства педагогічного» і жіноча гімназія[7].. В 1933 р. митрополит Андрей провів з'їзд «Українська молодь Христові» за участю 100.000 молоді, а також збирав і передавав кошти та зерно для голодуючих Сходу України. Митрополит закликав виховувати молодь у щирій любові до Вселенської Церкви і Батьківщини… [13].У Посланні до педагогів славетний митрополит наголошував, що в християнському вихованні молоді християнська наука має пронизувати увесь навчальний процес. Він писав, що катехит (вчитель основ християнської віри та моралі) мусить, очевидно, знати всі приписи катехитики й методики та пристосовувати їх до життя…Митрополит звертався до вчителів давати молоді таку освіту, яка б навчила їх не лише теорії, а й практиці життя, навчила їх жити… [6].
Тут принагідно зауважимо, що погляди владики УГКЦ співзвучні переконанням митрополита Української Автокефальної Православної Церкви Івана Огієнка. Він стимулював процес національного становлення та унезалежнення православних українців. За допомогою моделі “людина — родина — громада — держава” Огієнко доводив важливість вивчення національної культури та історії, а також вплив традицій свого народу на виховання молодого покоління. [8].Обов’язковим фактором цієї схеми є “глибока віра, чеснотне життя та національні традиції” [9]. Велике значення у націотворчому процесі Огієнко надавав глибокому вивченню та застосуванню в повсякденному житті рідної мови.У творі “Наука про рідномовні обов’язки. Рідномовний катехизм для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства” (1935) Огієнко наголошував на важливості всебічного функціонування та розвитку рідної мови. Він вважав, що “мова — це наша національна ознака, в мові наша культура, ступінь нашої свідомості” [9]. Огієнко вказує на те, що найголовніший обов’язок — це виховання у молоді любові до своєї мови, культури свого народу. “Виховуйте своїх дітей тільки рідною мовою, … пам’ятайте, що діти вважатимуть за рідну мову ту, що панує в вашій родині… Кожен батько повинен завжди пам’ятати, що найголовніший учитель рідної мови для дітей — то він сам із своєю дружиною” [9]. Такі вимоги Огієнко сформулював як основи національного виховання сім’ї. “Поки живе мова — житиме народ як національність” [10]. Митрополит Огієнко розумів, що для виховання національно свідомого громадянина, потрібно з дитинства підтримувати в ньому почуття зв’язку з рідним народом, землею. “Без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомої нації нема державности як найвищої громадської організації, в якій вона отримує найповнішу змогу свого всебічного розвитку і виявлення” [10].
Велике значення в процесі національного усвідомлення Огієнко відводить Церкві та релігійному вихованню. Огієнко дбав про належний рівень української служби Божої, щоб вона була чиста й небуденна: “Для церковного вжитку, куди віруючі збираються нечасто, більш пристойною буде мова поважна, мова високого стилю, вульгаризму мусимо уникати всіма можливими способами. Жертвуючи іноді в цім відношенні живим словом, на користь старому українському” [9].Саме таким критеріям підпорядковується його переклад Біблії на українську мову. Цю працю справедливо вважають справою всього життя митрополита, вершиною його діяльності як богослова, науковця і поета.
Підсумовуючи сказане можемо стверджувати, що українська національна педагогіка завжди базувалася на органічному поєднанні національного та християнського ідеалів. Для правильного виховання національно свідомої української молоді потрібно враховувати інтелектуальні здобутки попередніх поколінь. ,, якщо твої плани розраховані на рік- сій жито, якщо твої плани розраховані на десятиріччя- саджай дерева, якщо твої плани розраховані навіки- виховуй дітей…Потрібно у навчальному освітньому процесі більш активно застосовувати традиції, які зберегли українську націю впродовж багатьох століть. Коли в умовах бездержавного існування школа і церква плекали моральне здоров’ я та національну свідомість молоді. Тому важливо вивчати зразки сподвижницької праці релігійних та освітніх діячів. як католицького, так і православного віросповідання, а також української інтелігенції, що вийшла із згаданого релігійного середовища. Адже застосування поєднаного національного та християнського ідеалів в освітній практиці забезпечить українській нації подальше духовне оновлення та процвітання.
Використана література:
1. Ващенко П Загальні принципи навчання: у 4-х част. - Мюнхен, 1948. - 4.1. - 285 с.
2. Грушевський М. Духовна Україна: Збірник творів. - К.: Либідь, 1994. - 560 с.
3. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. - К.: Освіта, 1992. - 192 с.
4. Дорошенко Д.І. Нарис історії України / Передмова І.О. Денисюка.- Львів: Світ, 1991. - 576 с.
5. Кравченюк О. Хроніка життя і діяльності митрополита Шептицького // Патріярхат.За єдність церкви і народу. - 1991. - С. 234-237.
6. Колодний А. Україна в її релігійних виявах. - Львів: Сполом, 2005. - 336 с.
7. Назарко Іриней. Київські і Галицькі митрополити. - Торонто, 1962. - 271 с.
8. Огієнко І. Історія української літературної мови. - К.: Наша культура і наука, 2001. - 437 с.
9. Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки: Рідномовний катехизис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства. – К.: АІ “Обереги”, 1994. - 72 с.
10. Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. - Тернопіль, 2002. - 448 с.
11. Січинський І. Чужинці про Україну - К.: Довіра, 1992. - 255 с
12. Шептицький А. Про виховання (24 жовтня 1942) // Письма-послання митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ з часів німецької окупації. - Йорктон: Голос Спасителя, 1969. - С. 231-253.
13. Шептицький А. Християнська родина (Жовква, 1900) // Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899-1944. - Т. ІІ: Церква і суспільне питання. - Кн. 1: Пастирське вчення та діяльність / Упор. А. Кравчук. - Львів: Місіонер, 1998. - С. 17-36.
14. Шептицький А. Про четверту Божу заповідь (31 жовтня 1941) // Протоколи засідань Львівських архиєпархіальних соборів 1940-1944 рр. / Упор. А. Баб'як. - Львів: Місіонер, 2000. - С. 168-198.
15. Шептицький А. Не убий // Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність: Церква і суспільне питання: Документи і матеріали, 1899-1944. Т. 2, Кн. 1. - Львів, Місіонер, 2000.-658 с.
16. Химка І.П. Греко-Католицька Церква і національне відродження у Галичині 1772-1918 рр. // Ковчег: Зб. статей з церковної історії. - Число 1. – Львів: Ін-т іст. досліджень Львів. держун-ту ім. І.Франка, 1993. - С. 33-39.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter