Правочини відіграють значущу роль в нашому житті. Будь-хто із нас укладав певний договір (правочин), навіть цього не усвідомлюючи. Заходячи до магазину, купуючи різні речі, продукти харчування ми стаємо учасниками договору купівлі-продажу, користуючись громадським транспортом – договору перевезення. Так чи інакше, ми всі є учасниками цивільних відносин. Постає питання: якщо ми стаємо учасниками здійснення правочинів майже кожного дня, то як дізнатись, чи відповідає вчинений правочин чинному законодавству? Незважаючи на різноманітність видів правочинів та кількість їх учасників, існують особи, які малообізнані в цій сфері і потребують допомоги в тлумаченні данного питання. Це і зумовлює надзвичайну актуальність данної теми.
Згідно статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). [1]
Під умовами дійсності правочину розуміють передбачені законом вимоги, яким повинен відповідати будь-який правочин. Звичайно, що умови дійсності правочину залежить від виду правочину, його характеру, змісту, суб’єктного складу, об’єкта. [2]
Відповідно до статті 203 ЦК України [1], загальними вимогами, додержання яких є необхідними для чинності правочину слід вважати:
1. Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Згідно статті 628 ЦК України [1], змістом правочину є його умови, які сформовані стороною одностороннього правочину або сторонами двостороннього чи багатостороннього правочину. Згідно статті 4 ЦК України [1], під актами цивільного законодавства розуміють Конституцію України, Цивільний кодекс України, інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, акти Президента України у випадках, встановлених Конституцією України та постанови Кабінету Міністрів України.
2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від фізичного стану, віку особи, а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними (ч. 1 ст. 30 ЦК України).
3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Воля відіграє важливу роль при вчиненні правочину. Однак при цьому важливо, щоб процес формування волі відбувався без впливу (тиску) зовнішніх обставин чи факторів, які її деформують.
4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Згідно статті 205 ЦК України [1] є дві форми вчинення правочину: усна й письмова. У тих випадках, коли закон не встановлює обов’язковість певної форми, сторони можуть обирати її на власний розсуд. Усно можуть бути вчинені правочини, які повністю використовуються сторонами в момент їх вчинення (ст. 206 ЦК України). Не можуть бути вчинені в усній формі правочини, щодо яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочини, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Здійснений правочин буде вважатись недійсним, якщо сторони, вчиняючи його, знають, що він не буде виконаним. Для визнання правочину недійсним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. Вчиняючи недійсний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Але, потрібно зазначити, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено недійсний правочин. [3]
6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 ЦК України ), є нікчемним. На вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.
Згідно статті 215 ЦК України [1], недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України).
Необхідно зазначити, які бувають правові наслідки недійсності правочину. Згідно статті 216 ЦК України [1], у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Отже, для вчинення правочинів, які б вважались дійсними, потрібно дотримуватись умов, які вказані в чинному законодавстві. Недотримання зазначених вище умов дійсності правочину, як правило тягнуть за собою його недійсність.Слід зауважити, що досить часто визнання правочину недійсним спричиняє наслідки не тільки для його сторін, але і впливає на права третіх осіб.
Список використаних джерел:
1. Цивільний кодекс України : Закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 40-44, Ст. 356. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 (дата звернення: 20.09.2022)
2. Пастернак В. М. Форма правочину – невід’ємна частина його дійсності // Часопис Київського університету права. 2013. № 2 С. 1-4
3. Давидова І. В. Недійсність правочинів як спосіб захисту цивільних прав: деякі проблемні питання // Часопис цивілістики. 2018. № 28 С. 45-49
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter